Нормалізація ритму

«Коли не гляну – ти в онлайні». «Коли не напишу – тебе нема». «Ти взагалі спиш коли-небудь?» «Скільки можна спати?» Подібні суперечливі фрази я міг чути та читати протягом одного дня. А все тому, що мій життєвий ритм насправді є запереченням ритму як явища. І якщо раніше такий спосіб життя багатьох дивував, то спершу пандемія, а тепер і повномасштабна війна призвели до того, що все більше людей існує, як мінімум, у подібному режимі. Точніше – за його відсутности.

До цього способу життя я скочувався поступово. Котився повільно, все відтягуючи час для засинання. Почав ще в дитинстві, вкладаючись після опівночі, а продовжив і розвинув у ранньому підлітковому віці, коли на літніх канікулах лягав не як зазвичай під час навчального року десь о першій-третій, а під ранок чи й ближче до обіду. Проте тоді сей графік не мав шансу закріпитися, бо все одно доводилося взаємодіяти з людьми, а футбол ніхто з тобою грати серед ночі не буде. Та й не випустить тебе з дому ніхто серед ночі в такому віці, навіть якби знайшлися охочі до нічних виправ, здибанок та побачень. Тому все відкочувалося назад, творячи хвилі ритму, таку синусоїду, до котрої ми звикли в інших аспектах життя. Тож на трохи все поверталося до сякої-такої норми, хоча навіть в сей спосіб зруханий ритм викликав в однолітків подив й нерозуміння.

Все остаточно попливло в студентські роки: пари в другу зміну. Більше свободи, відсутність контролю та зовнішніх рамок. Довгі вечірні розмови в гуртожитку, забавки, здибанки, чати. Оповіді, котрі вимагають, аби написав їх серед ночі чи ще краще – десь вже під ранок, коли очі злипаються, а ручка випадає з пальців, але тримаєш її, поки тебе тримає натхнення. І отак я врешті відпустив – правда, не ручку, а ритм. Бо якщо любиш – відпусти. Тож я так і зробив, тому дрейфую тепер на хвилях доби, прибиваючись у своїх снах і прокиданнях то до дня, то до вечора, то до ночі, то до ранку, плутаючи все для інших, бо їм вкрай важко зрозуміти, що для мене ранок – це не проміжок між 6-ою та 12-ою, а будь-які перші 4–5 годин після того, як розплющив очі. Ті довгі часи, коли мій мозок силкується хоч щось збагнути.

І все своє подальше життя я підлаштував під цей розпорядок життя, точніше – його відсутність. Так, безпорядок теж потребує підпорядкування, як би се не звучало. Тож повернувся додому, до свого маленького міста, після життя в мегаполісах, на фрілансні хліби, аби ні від чого особливо не залежати. Аби дрейфувати на цих хвилях й лиш вряди-годи, десь раз в місяць на тиждень-півтора, якщо пощастить, вибиратися деінде, коли бракує людей довкола, бракує відчуття дороги чи якихось подій та пригод.

Та прихід коронавірусу два роки тому запер величезну кількість людей у просторі їхніх квартир. У ще тіснішому, ніж в мене, бо в малім місті більше волі. Особливо, якщо місто твоє зі всіх боків оточене лісом, тож завше можеш втекти туди, аби трохи розрухатися й створити собі враження невеликої подорожі. А що мав змогу вибиратися в різний час доби, то наче виникала змінність ландшафтів.

Натомість багатьом доводилося куди складніше. Вони часто не мали змоги вибиратися за межі дому кудись, окрім магазину й аптеки, а ще ж офіси й установи переводили всіх на роботу в онлайні. Цим людям доводилося ділити той свій невеличкий простір зі своїми коханими, дітьми та іншими рідними, ділити довше, ніж звиклося, накладаючи й пересікаючи графіки так, що вони налазили одні на одних, топталися одні по одних, втручаючись в особистий простір і час, руйнуючи ритми й стосунки. Люди намагалися встановлювати якісь рамки, творити порядок на місці хаосу, ділити простір та час, аби кожен мав трохи приватности, працювати позмінно, аби не заважати одне одному. Аби все встигати. Аби викроювати щось для себе. Намагалися повертати собі нормальність, але вона лиш відпливала від них, махаючи носовичком здалеку на прощання.

І коли вже нарід наче призвичаївся до пандемії, коли захворюваність спала і повернулася можливість мандрувати та працювати з офісу, коли школи та університети повернулися в офлайн, коли люди лиш відчули повернення свого нормального ритму – росія розпочала своє огидне повномасштабне вторгнення. Руйнуючи все, що лиш можна зруйнувати: життя, долі, домівки, звички, траєкторії, ритми…

Все посипалося, розлетілось, розвіялось, ніби й не було. Люди почали шукати спокою, шукати безпеки десь подалі від можливих обстрілів. Верталися часто до отчих домів, у маленькі міста та села, де тихі води і ясні зорі, де менший ризик, що прилетить, і більші шанси на те, аби вижити.

Після того, як ЗСУ вигнали окупантів з-під Києва й з усієї півночі, багато вернулось назад у свої вулики, проте обстріли енергетичної інфраструктури знову примушують багатьох задуматися над тим, чи не краще буде перечекати зиму десь у спокійніших заводях, де в разі чого можна буде гріти хату дровами й готувати їжу на печі.

Ще більше втрутилися в ритм відключення електрики. Планові ще не робили великої погоди, адже дозволяли людям, власне, щось планувати, якось зсувати свої графіки, чого не можна сказати про аварійні. В деяких містах такі відключення можуть тривати по 16–20 годин на добу. Взимку швидко темніє на вулиці, тож коли немає світла – доводиться лягати спати, бо нічого не можна робити. Дехто ж мусить різко вставати, коли серед ночі його вмикають, аби встигнути попрацювати та зробити хатню роботу.

«Ти так довго не протягнеш. Поміняв день і ніч. Знайди роботу в великому місті, нащо тобі та Теребовля? Як так можна жити? Живи як люди», – чую я протягом всього свого життя. Були періоди, коли я собі казав, що може дійсно варто дослухатися до цих порад. Варто щось змінити. Варто рухатися в іншому керунку. Але в кожного мистця мусить бути якась своя унікальність. Якась придурошність та прибабаханість. Якась куку на муню. Щось дуже справжнє й особисте, що характеризує та визначає долю. Щось, що допоможе творити власний міт. Частину мого міту в мене краде русня, бо тепер виходить так, що мій ритм таки нормалізувався. Але, звісно, є нюанс.