Мешканці міст часто сприймають свої населені пункти як щось стабільне. Як константу, нічим не порушену й тривку. Як щось, що од початку було саме таким, з усіма цими будинками, вузькими чи не дуже вуличками, бруківкою чи кривим асфальтом. Як уже кому пощастило. І лише одиниці замислюються над тим, що все насправді не так. Що простір міста колись був зовсім іншим. Хтось, читаючи старі краєзнавчі книги. Хтось, пам’ятаючи, що ще не так давно, у минулім столітті все мало зовсім інший вигляд.
Наші міста завше були різними, особливо в цій частині країни. Передовсім так сталося через те, що галицькі топоси мають давню історію, в кілька століть. Прикордонне перебування сприяло постійному перетасовуванню влади, переходу з рук до рук, а з цим і прирікало їх на зміни.
Зараз направду складно уявити собі, що в галицьких містах і містечках, селах і селищах, переповнених комеморативною символікою України, колись існували інші топоси. Найбільшою згадкою про все це є не що інше, як хаотична забудова різних періодів – од подекуди збереженого ще з руського аж до совіцького та новобудов уже за незалежності. У минулому столітті свої сліди активно залишали ще й дві світові війни. Причому радше се були не сліди, а перетворення деяких топосів міст на білі плями.
Свою правку в ментальний простір міста вносили не лише війни. Найкраще се робить людська пам’ять і матеріальні атрибути. Проте зараз для архітектурних невігласів і тих, хто мало цікавиться історією рідного населеного пункту, майже нічого не сповіщає про те, що ще кілька років тому все тут було зовсім іншим. Що ще не так давно се було, по суті, інше місто.
Взагалі, майже кожне місто нашого краю й інших прикордонних просторів, до яких сміло можемо віднести ледь не всю Центрально-Східну Європу, фактично є палімпсестом. Нам же важливіші в цім контексті саме наші міста та містечка: і Буковини, і Галичини, і Закарпаття, і Поділля, й усіх інших просторів, з неодмінними атрибутами свого пограничного перебування – змінами влади, назв вулиць, витворення свого простору пам’яті. Ці міста-палімпсести є якраз нашаруванням усіх подій тих народів, націй і народностей, чиї стопи торкалися цих земель. А народів таких було немало, як, власне, і подій, і топосів, які все це засвідчують.
Населені пункти у наших просторах мали різну історію. Деякі (як, до прикладу, Тернопіль) сильно піддавалися руйнації, особливо в Другу світову. Деяким, як Львову, вдалося непогано вберегти неушкодженим у цих жахливих часах свій міський ландшафт. Проте не лише війни, а й люди та час ретельно руйнували та продовжують руйнувати довколишній простір, стирати минуле й насаджувати нові топоси. Зникали не лише якісь прикметні речі, за якими орієнтувався люд. Колись орієнтиром могла слугувати ледь не будь-яка річ. В історичних описах зустрічаємо такі орієнтири: групи дерев, поля, будинки, вигини рік, озера, ліси, болота, вали, могили, криниці, діброви, долини, хрести, мости і навіть камені. Читаючи ці описи через кілька століть, майже неможливо відтворити у своїй голові, що й де знаходилося. Залишається тільки здогадуватись та робити припущення, адже слідів від усіх цих орієнтирів фактично не залишилося.
Проте зникали не лише рослини та будинки, а й цілі народи. З галицьких топосів майже повністю викреслені згадки про вірмен, євреїв та інших, які знаходили собі прихисток на наших землях. Лиш поодинокі збережені сакральні споруди нагадують про їхній спадок. За спогадами тих, що полишили Теребовлю, в місті було аж 6 синагог. Місцевому люду відомо лише про одну чи дві, й досі ведуться суперечки, чи існували божниці саме в цих місцях і чи точно наявні будівлі мають хоча би якусь до них причетність. А ще діяли спортивні товариства та молодіжні рухи – в один час із польськими та, звісно, українськими. І відомо се здебільшого лише тим, хто жив у ті часи між двома війнами. Інші ж, хто бажає щось дізнатися, шукає зернинка до зернинки, щоби відтворити в своїй голові той виток подій – довгу червону нитку через кілька століть, з якої витворюєш «клубок» рідного населеного пункту. І після того сприймаєш його вже зовсім інакше, по-новому. Починаєш розуміти й сприймати своє місто, наче виникає давніший напис на палімпсесті, наче ставиш папір проти сонця, щоби зувидіти записане молоком часу та подій. Тоді наносиш на сучасні мапи старі, вже неіснуючі топоси міста й намагаєшся помирити їх із новими, щоби все зайняло свої місця, впорядкувалося, і життя могло тривати далі.
У реальному світі ці топоси найкраще впорядковуються в сім’ях, де вони нашаровані одні на одних, завдяки контактові поколінь, де найстарше є носієм багажу своїх предків й часто застрягає в тих назвах, що були за їхньої юності чи молодості того люду (в нашім випадку – австрійського й польського, подекуди румунського, угорського та російського). Середнє пам’ятає совітів, а наймолодше відає назви сучасні, себто уже українські. І при комунікації цих поколінь вулиця Панська, Широка, Хшановської, Леніна, Сталіна є однією й тією ж і виявляється вулицею Князя Василька.
І поки живуть люди, чиї ноги ще пам’ятають на доторк дно Пелчинського ставу чи Піонерського озера (не розпечений асфальт біля парку культури, не ґрунт, змережений слідами гусеничних коліс на території танкоремонтного заводу, а воду, доторк до плеса, здіймання хвиль од входження тіла в водойму, відбивання дитячого усміху од води), доти ця історія жива й не нагадує чергової легенди, яких і так вистачає.
Саме завдяки зв’язку поколінь відбувається впорядкування ментального простору міста. Ланка до ланки, спогад до спогаду, знання до знання.
Місто – се книга, се палімпсест. Хто захоче, відкриє фоліант і прочитає його. Той же, кому направду цікаво, візьметься за відчитування усіх інших написів, непомітних на перший погляд. Всіма мовами. Буде робити усе ретельно, братиметься впорядковувати всі письмена палімпсесту, об’єднувати речення в абзаци, а потім у тексти, не переплутавши з іншими, щоби врешті все це склалося в єдину історію – історію рідного міста. Без закреслень і кориґувань, цілісну й чітку, де все зрозуміло, хоча й не завше приємно. І тоді врешті з’явиться щось, звіддаля схоже на розуміння міста і чому воно саме таке. І чому його жителі такі, а не інакші.
19.08.2013