Здавалося – усе вже втрачено, і задекларований Європою «Рік Ваґнера» з нагоди 200-ліття німецького композитора, кане в історію, щасливо оминувши і «найбільшу європейську країну», і її «культурну столицю». Та, як виглядає, достатньо двох-трьох творчих, амбітних і енергійних людей на чолі навіть такої заскорузлої і за формою, і за змістом пострадянської державної установи, як Оперний (навіть нестоличний!) театр в сьогоднішній Україні, щоб усе раптом стало з ніг на голову – а точніше навпаки.
Не сумніваюся, що тут же знайдуться контраргументи на кшталт «дайте нам 3,5 млн. і ми теж зробимо…». Маю великі сумніви щодо цього. І не лише тому, що третини цих грошей (у кращому випадку) якось так… «не буде видно» на тій сцені. Головна ж причина – у самих принципах і формі організації усього «оперного господарства» в Україні, яке, залишаючись по сьогоднішній день совковим, не передбачає ні високої якості творчого процесу, ні економічної виправданості і доцільності.
«Летючий Голландець» у постановці Донецької Опери за співпраці з німецькою, австрійською, російською стороною є лише винятковим і яскравим прикладом: як це повинно бути по-справжньому.
Але це з одного боку. З іншого – є усвідомлення наскільки це є нетиповим та неможливим при сучасних традиціях і принципах діяльності українського оперного театру в сучасній Україні. У зв’язку з цим закрадається сумнів чи ця вистава зможе втриматися у репертуарі Донецького театру саме на такому рівні без можливості у майбутньому запрошувати дорогих першокласних співаків з Німеччини, Австрії? Зрештою, яким мав би бути механізм цього процесу, його не одноразова, а постійна економічна база?.. І ще багато інших питань породжує цей яскравий прецидент.
З іншого боку уже у цьому можна бачити великий позитив. Починає жевріти надія, що важка ніч українсько-совкового оперного середньовіччя (організація роботи, продуктивність, професійна якість виконавства, режисури, сценографії…) нарешті мине.
Але… усе це трохи складніше, ніж здається на перший погляд.
Придбати для театру Проектор з 3D ефектом за 1.000.000 грн., отримати додаткові фінансові вливання з бюджету чи від спонсорів – справа непроста, але теоретично можлива. Набагато складнішою, але ключовою проблемою є така річ, як людський фактор. Без нової якості людського фактору нічого не зміниться. Зрештою, як і у інших сферах життя країни.
Але тут треба внести деяку ясність і конкретику. Говорячи про людський фактор, слід мати на увазі не якусь уже давно заяложену абстракцію у стилі «люди несвідомі, байдужі, ліниві, залякані…», а дуже конкретну річ.
Відповідальність, компетентність, інтелектуальний і культурний рівень тої частини людей, які, володіючи ситуацією, мають обов’язок і відповідальність ефективно спрямовувати і задіювати величезний економічний і у першу чергу інтелектуальний людський ресурс, – мусить бути чимось конче потрібним, беззаперечним, визначальним. Лише це може стати запорукою позитивних змін на усіх рівнях і у всіх сферах життя нашого суспільства, в тому числі і у справі оперного мистецтва.
Рівень художнього інтелекту і мислення, коли ідеться про мистецьку сферу діяльності, передбачає відповідний рівень культури взагалі, а це вже у свою чергу визначає рівень і якість потреб – чи на рівні, наприклад, «мила-попси», чи на рівні чогось трохи складнішого, глибшого, що пробуджує потреби, пов’язані не лише зі шлунковим соком чи тестостероном…
Якщо стосовно саме оперного театру у сьогоднішній Україні, то класичність і трагізм ситуації у тому, що цей вибір диктують не 200-300 особистостей з «творчого складу» (співаки, музиканти, диригенти, артисти балету…) будь-якого із шести оперних театрів у цій Державі, а саме ті 2-3-оє, які, маючи владу і… свій рівень, нав’язують свій смак і визначають «курс корабля».
Таким чином курс на, скажімо, «Веселу вдову», чи «Циганського барона» стає «приорітетно-генеральним», як і загальний рівень, під який змушені підлаштовуватися усі ті 200-300, не зважаючи на їхній рівень, бажання і потенціал. Через деякий час вже і більшість з них починає погоджуватися з тим, що «свиняче сало й ковбаса», які «на світі роблять чудеса» («Циганський барон» Й.Штрауса) набагато легше стравні, ніж той фільозоф Ваґнер, чи фільозоф-гурман Моцарт.
Не маю нічого проти класичної оперети, та і …вегетаріанцем себе не почуваю, але все ж не вважаю, що саме такі смаки мають домінувати у «рік Ваґнера» у європейському театрі у місті, де навіть у складні воєнні часи опери цього композитора ставилися майже у повному обсязі.
Що ж до приорітетів і реакції з боку сьогоднішньої львівської публіки, то донецький «Голландець» блискуче спростував усі теорії стосовно її «неготовності» до чогось складнішого ніж теє «… сало й ковбаса…».
Залишається лише подякувати дирекції, художньому керівництву Донецької Опери, (Василеві Рябенькому, Василеві Василенку, Вадиму Пісарєву) а також вітчизняному донецькому олігарху (Рінату Ахметову), що розкошелився на такий коштовний подарунок, давши можливість покуштувати Ваґнера і у нашому «культурному альбіоні» і допоміг зробити претензійну культурну заяву від усієї Держави перед лицем Європи.
Вище висловлені думки і міркування, що викликані самим фактом цієї неординарної яскравої події у Львові, якось навіть невілюють бажання вдаватися до детальнішого аналізу і висловлення думок щодо самої вистави. Це, у даному випадку, і зокрема враховуючи вище сказане, є менш актуальним. Завжди можна «ще трохи краще і по іншому»…
І все ж, щоб бути об’єктивним і уникнути совково-вбивчої зрівнялівки з її «нєзамєнімих нєт», відзначу, що з двох складів солістів, які виступили у двох львівських виставах, перший був переконливішим у всіх відношеннях.
Андреас Макко (Голландець) Німеччина, Вальтер Фінк (Даланд) Австрія, Леся Алєксєєва (Зента) Національна Опера Київ, - показали таку якість голосової природи і у той же час найвищої майстерності виконавства, якої сцена Львівської Опери давно не знала, якщо взагалі…
Зокрема і особливо, як на мене, це стосується унікального баса з Австрії - Вальтера Фінка. Не дивно, що він на сьогодні є одним з найзатребуваніших басів у всьому світі, коли ідеться про ваґнерівський репертуар. На запитання щодо Верді, він з усмішкою і деяким «жалем» відповів: «стільки маю Ваґнера, що на інше просто вже немає часу».
Зрозуміло, замінити його у вердіївському репертуарі є проблемою меншою, ніж що стосується ваґнерівських ролей, де конче необхідним є не просто хороший голос і уміння, а й унікальна голосова природа.
Відмінною можна назвати роботу хору у виставі. Тут відчутна рука міцного професіонала, яким безсумнівно себе зарекомендувала його керівник, головний хормейстер Людмила Стрельцова.
Про роботу оркестру теж хочеться говорити у позитивних тонах. До вишліфованості струнних приклали руку і Василь Василенко (Головний диригент Донецької Опери), і пітерський «ваґнерист», як виглядає з буклету-програмки, Михайло Синькевич (Маріїнській Театр, Санкт-Петербург).
Духові інструменти у Ваґнера – це особливе навантаження і особлива художня відповідальність. В цілому усе і тут було на хорошому рівні за винятком лише кількох нот у валторн (зокрема «сигнал» з-за куліс) і часом трохи низькуватий «незручний» затактовий тон у головній темі у труби.
А взагалі-то щодо оркестру, то хочеться звернути увагу на інше. Якщо у вердіївських операх темброву насиченість і об'ємність звуку оркестру у залі Львівської Опери ще можна вважати достатньою (хоч далекою від бажаної), то для оркестру Ріхарда Ваґнера якість цієї акустики є абсолютно незадовільна.
Реалії є такими – якими вони є. До них можна звикати, пристосовуватися, навіть намагатися когось у чомусь переконати, але ситуації це не покращить. Постає лиш питання: що і коли мусить статися у цьому театрі, щоб хтось нарешті узявся за вирішення цієї ключової проблеми, і цей «золотий» зал не лише блищав, а і зазвучав по-справжньому? У 21-му столітті, коли «марсохід бере проби на грунті…», це вже не повинно залишатися нерозв’язною проблемою. Щоправда, марсохід американський… але ж завжди можна домовитись!
І останнє, що безсумнівно заслуговує особливої уваги – дуже цілісне візуальне лице вистави. Справа не лише у «натуральному» п’ятибальному штормі, що міг у декого в партері викликати морську хворобу. Найновіша техніка від першого до останнього звуку партитури працювала на художній образ – чи у якомусь моменті локальний, чи на загальний монументальний.
Лаконічність засобів-форми і неймовірна сконцентрованість у них думки-змісту – ось що то є майстерність і режисера (Мара Курочка, Німеччина) і художників-сценографів (Момме Гінріхс, Торге Мьоллєр, Німеччина). Причому слід зауважити, що власне режисура у виставі настільки прив’язана до сценографічно-художньої частини, що сама по собі не мала би шансів «на виживання». Зрештою, так і повинно бути. Саме про такий синтез мріяв і Ваґнер, і ще перші творці опери, як жанру, кілька століть тому. У Донецькому «Голландці» не було нічого зайвого і кожна деталь працювала на усі 100%. Отож, сам по собі 3D проектор це лише…трохи складніший електричний пристрій. У поєднанні ж з талантом Художника – це вже зовсім інша річ.
І на кінець, вже дуже особиста рефлексія: наскільки непередбачуваним і «зрадливим» може бути мистецтво, якщо воно подається на найвищому рівні майстерності професіоналами найвищого рівня!
Мова про «інтерпретацію» змісту і розкриття самої суті «Летючого Голландця», запропоновані у постановці цієї опери Ріхарда Ваґнера Донецьким театром.
Справа у тому, що у трьох операх композитора, які він творив у часи свого «романтичного» періоду – «Летючий Голландець», «Тангойзер», «Лоенгрін», – чітко прослідковується ідея не просто кохання жінки до мужчини. Ваґнера, з його вищими, не побутово-банальними вимогами щодо ідей, сюжетів і фабул його опер, меншою мірою цікавила просто любов.
Композитор відверто і прямо висловлювався про «непридатність» простих банальних сюжетів з повсякденного життя, навіть з усіма його захоплюючими пристрастями і реаліями.
Ваґнер – романтик, але не італійський, чи французький. Його захопленням ставало щось більше.
У всіх трьох операх цього періоду чітко ставиться питання щирої беззастережної віри і самопожертви заради «спасіння ближнього» – не лише «коханого» у звиклому земному розумінні цього слова. Також тут підноситься питання людської слабкості під тягарем сумнівів, що провокуються Злом у процесі боротьби за Душу.
Це є суттю чистої і вірної Елізабет, що вірила і чекала на проклятого усіма смертними Тангойзера, це також і Ельза, яка, усупереч усьому навколишньому світу, чекала світлого лицаря-Лоенгріна. Це стосується і ваґнерівської Зенти у «Летючому Голландці».
Занадто спрощеним і навіть примітивним виглядає трактування цього жіночого характеру – згідно з трактовкою режисера Донецького «Голландця», представленою на сцені і викладеною у інтерв’ю у буклеті.
«Вирватися з осоружного патріархального буржуазного побуту 19-го ст. – від деспотичного батька і осоружного нареченого…». А з якою метою? Щоб «не змарнувати» своє дорогоцінне життя? «Себе реалізувати» (як саме?), на відміну від подружок, які мирно і щасливо тчуть полотно, мріючи про звичайне просте жіноче щастя? Не в цьому особливість і відмінність ваґнерівської Зенти. Бо у такому випадку все-рівно усе закінчиться банально і просто. А саме це якраз і не цікавило Ваґнера-філософа, Ваґнера-лібретиста і композитора. Ой, не про це думав Ріхард, не про це! Між іншим, він сам особисто і дуже прискіпливо складав лібрето опери.
Зента у нього не просто любить і бореться за «своє просте маленьке щастя простої смертної». Вона присвячує себе у жертву для спасіння не земного Голландця-людини, а чогось більшого – Душі возлюбленого.
У Ваґнера, як відомо, Зента кидається зі скелі, і ця жертва дає нарешті можливість Голландцю припинити його безкінечний процес спокути за його, очевидно, тяжкі гріхи, а саме – звільняє його від нестерпного… безсмертя! Бо ж у розв'язці Ваґнера приречений на вічні поневіряння корабель, завдяки самопожертві Зенти, нарешті дістає «відпущення» – тоне! Так, і Голландець, і його команда тонуть, але «за Ваґнером» їхні грішні душі отримують шанс, завдяки жертві Зенти, на спасіння!
Саме такі «категорії» були цікавими для Ваґнера у його «романтичних» операх. Тут серед його героїнь немає жодної «звичайної», не говорячи вже про богинь і напівбогинь з пізнішого періоду його творчості.
Отже, донецька Зента… ще у Пролозі застрелилась. Отож порятувати Душу Голландця не змогла б, бо і свою погубила!..
Я розумію і люблю Ваґнерового «Голландця». Донецький же варіант, попри блискуче саме ремесло(!) режисера, викликає багато запитань. Зрештою, для львів’ян це теж цікавий досвід…
Нещодавно зчинився був великий шум-скандал у самій Німеччині навколо «Тангойзера». Героя-Генріха тамтешній режисер «приставив» до обслуги …газової камери. Цікаво – а що у цей час робила його Елізабет?
02.10.2013