Сучасний художник в умовах відтворення знаку має, на мій погляд, два шляхи «сходження на Олімп». Перший, більш традиційний, під цей знак мімікрувати, як робили це до нього покоління реалістів, натуралістів, майстрів портретних, ялинково-квіткових та інших лісово-польових справ, тих, що з фотографічною детальністю відтворювали світ загалом і предмети в ньому зокрема, аж до тих, хто взяв ці предмети і приніс до галереї, тобто до апологетів реді-мейду в сучасному мистецтві. Незважаючи на вигуки глядачів: «І я так можу! Де ж тут мистецтво? Ну і що це за неподобство, а от Шевченко які картини малював!», – той, хто приніс ялинку в галерейну залу, займається тим самим, що і покоління живописців до нього. Різниця між тим, чи зіжмаканий папірець намальований за допомогою віртуозної техніки, чи якийсь одіозний молодий митець просто поклав під скло у виставковому залі його реальний прототип – невелика, вона лишень в способі експонування. У будь-якому випадку папірець залишається папірцем, намальований він олівцем, написаний він маслом, сфотографований чи залишений в своїй автентичній формі на тумбі під світлом прожектора. Спільна риса таких митців у тому, що вони не змінюють реальність, вони її обережно окреслюють і повторюють.
Є й другий шлях: спотворення, втручання, зміни. Митець здійснює реконструкцію, революцію, але в першу чергу – привносить своє «Я». А потім ми вже оцінюємо, як це творче «Я» живе зі світом, з нашою реальністю, з природою, з урбаністичним простором, зі стінами арт центрів, – тобто, зі всім, де ці два виміри зустрічаються і прирікають себе на взаємодію. Результат часом (не завжди) пропонує неймовірне видовище. Такими художниками, що буквально вдерлися в поточне співіснування реальності з світом мистецтва, стали, до прикладу, вуличні вандали, безумці, готові витрачати шалені гроші на фарбу, щоби написати на стіні свої знаки: тепер частіше форми, ніж літери.
З моєї класифікацією можна сперечатися до нескінченності: копіював Малевич чорний квадрат, або втрутився в життя стіни незмивною плямою, портрет дружини малював Пікассо або його квадрати – це пластична операція, зроблена на полотні. Спробую проілюструвати це, що маю на увазі, роботами двох художників, які «прийшли» в одну точку двома різними шляхами. Ця точка має реальні географічні координати арт-мапі України: на березі річки Тиса, на одній з покинутих турбаз Закарпаття. Кілька тижнів тому, наприкінці серпня, тут відбувся вже п'ятий арт-пікнік «Креденц».
Це чудове DIY починання одного подружжя з Виноградова, яке, не має якогось стандартного фестивального формату, а швидше нагадує сімейну заміську прогулянку з великою компанією друзів. Але чудово, що є такі перетини, такі «вузлові станції», де можуть зустрітися різні форми і різні шляхи розуміння мистецтва. Як з’явився, як розвивався і які проблеми, цілі та перспективи має «Креденц», можна прочитати, наприклад, тут.
«Креденс»-2013: знаки присутності в покинутому будинку
Один з учасників цьогорічного «Креденцу» Діма Азо давно працює з формами у вуличному просторі, а декілька останніх років займається перенесенням цих практик в галерейний формат. «Кодуванню» художньої мови була присвячена його остання виставка.
Він щороку бере участь у ще одному DIY фестивалі, що проходить на Західній Україні у форматі «виїзд у гори зі своїми друзями». Учасники займаються розписом пост-індустріальних конструкцій на зразок заводу в Понінці або військової бази на полонині Руна.
Як констатує сам Діма Азо: «Мої малюнки – це чиста абстракція. Вони позбавлені будь-якого втручання механіки, техніки, тут немає чітких градацій і точних вимірювань. Я не малюю під трафарети, лінійки і не користуюся проектором. Вся ця серія малюнків – рандомне малювання образів з підсвідомості, графічне вираження адаптації людини до навколишнього середовища.
Я створюю елементи без нав'язливої нарації рекламного меседжу, тільки абстрактну форму, якою позначаю різні типи архітектурних споруд. Тобто я проводжу певну, якщо скористатися соціологічної термінологією, вибірку з міського простору, пост- індустріального або, як в даному випадку, тепер покинутих напризволяще, а колись популярних і корисних рекреаційних закладів в сільських місцевостях. Всі мої привнесені елементи – це графічне вираження моєї особистої егалітарної реакції на те місце, в історію якого я втручаюся, порівнюючи в такий спосіб, до прикладу, пост- індустріальний майданчик із історичним дерев'яним фасадом.
Два об’єкти, вписаних мною в будиночок, який колись приймав туристів, частина серії «my own urban space», кінцева мета якої зміксувати елементи різних архітектурних стилів та історичних шарів наявних і вже «покійних» міст. Те, що було намальовано на «Креденці», вже стало частиною «мого особистого простору».
Виставка в галереї «Тиса»
Галерея «Тиса», напевне, найбільш примарна галерея України. Вона з’явилася зі сторожки лісника зусиллями «Відкритої групи» (Львів, вільне мистецьке об’єднання). Проте не багато галерей можуть похвалитися такою потужною комерційною діяльністю. «Ключі від галереї» були продані на ярмарку в с. Музичах (Київська обл.), який традиційно проводить відома українська художниця Алевтина Кахідзе, і навіть на Венеціанській бієнале.
Слово «незвичайне» не в стані передати всі нюанси тих процесів, які відбуваються в цій неіснуючій галереї. Як от, наприклад, виставка львівського художника Стаса Туріни.
Як розповідає сам Стас Туріна: «Виставковий проект "Ще " – це розповідь про людей, графіті, мрії і невизначене, невідоме, але, можливо, прекрасне майбутнє. У всіх буває така мить, коли дивишся у своє минуле, на свої колишні мрії та бажання і розумієш, що все СТАЛОСЯ – ось про цю саму мить ця виставка. Вона присвячується людям, які вплинули на мою творчість і на моє життя, людям, які робили щось таке, що мене захоплювало. Серед експонатів виставки – трафарет Дюка, райтера з Коломиї з написом: "І ще завдяки тобі я багаточ", копії ескізів Вови Воротньова, скетчі Азо, Хіра, Максима МН і величезний фоліант – графіті бук, в якому вміщено всі роботи, які я міг сфотографувати. Коли я їздив по різних містах і знимкував ці вуличні роботи, я не уявляв, що мої кумири: Ярик 7906, Сергій Радкевич, Андрій Хір, стануть моїми знайомими. Або що, наприклад, зараз я буду робити проект у складі "Відкритої групи" в "Пінчук Арт Центрі" разом з Лодеком. Мрії збуваються, тому треба бути акуратніше зі своїми мріями, і тому виставка – «Ще».
Торік, коли я робив проект "Це", я думав, що я знаю, що таке "Це". Але виявилося, що ні, життя триває і все змінюється. А українська мова настільки досконала, що одна риска може перетворити "Це" у "Щ ". І "Ще" означатиме, що все ще попереду. Я вважаю, що це моя перша персональна виставка».
PS. Там, де один залишає свої сліди на будинках, бажаючи стерти час і відмінності, щоби дати їм можливість знову з’явитися на мапі існування, хоча б навіть у своєму особистому місті; другий робить виставку робіт, автором яких він не є, але, саме завдяки його творчому процесу вони отримують знову можливість бути побаченими. Знову і по-іншому: занедбані будинки і викинуті за закінченням терміну придатності журнальні вирізки, ескізи і скетчі… У них різні шляхи, але одна кінцева точка – глядач.
Те, що відбувається на "Креденці", схоже на якусь дивну містерію. Можливо, то Карпати зі своїми мольфарами і містичними туманами сприяють появі такого незвичайного і абсолютно нетипового простору для українського мистецтва. Хоча простір – це не зовсім відповідне слово, важко визначити старими словами нові утворення, швидше тут варто згадати бахтинський хронотоп з платонівськими сентенціями: поєднання в одному особливому місці і в один особливий час абсолютно невипадково, і зовсім ненавмисно різних візій гармонійного існування світу ідей і предметів.
