Що?/Де? з сучасного українського мистецтва можна було побачити цієї весни, перетнувши західний кордон України.
Отже, БЕРЕЗЕНЬ:
Почну з Польщі, яка є безперечним лідером в імпортуванні українського сучасного мистецтва.
«Якби ж то два моря могли б зустрітися...» хоча й відкрилася в середині лютого, але триватиме до кінця літа, тож я включаю її в свій підсумковий весняний огляд. Тут присутні одразу чотири українських проекти: скульптурні інсталяції Лади Наконечної і Микити Кадана, відео Миколи Рідного і малюнки Влади Ралко. Ці четверо митців не потребують представлення, сьогодні вони – серед найбажаніших гостей в закордонних музеях і галереях. У чому секрет такої популярності? Як мінімум, в наполегливій постійній праці, як максимум – в універсальній мові, якою вони оперують, тонко, якісно, цікаво об’єднуючи постколоніальну травму меншовартості, український контекст і міжнаціональний мистецький дискурс. Важко уявити, як би вони виглядали на фестивалях типу щорічної познанської «Української весни», між блідих стін і кабінетних дверей якогось клубу, за якими службовці перекладають папірці з одного стосу до іншого. Саме так виглядала одна з його цьогорічних експозиційних локацій. Але в Музеї Сучасного мистецтва Варшави все виглядає стильно, не соромно приводити друзів на екскурсії, що я і роблю.
Микита Кадан, "Без назви", Музей сучасного мистецтва (Варшава)
Якщо повернутись до традиційних весняних трендів, то найактуальнішим завжди було і буде кохання. Для когось це гетеро-романтика, для когось – гомосексуальні зв’язки з присмаком революції, а для Кіндер Альбум – дитяча сексуальність. Як Ганна Фройд заповідала. З 6 по 21 березня в галереї «Pękno Panie» (Люблін) були представлені «якихось 400 малюнків» Кіндер Альбум, окрім того фотографії з проекту «Дівчата бавляться разом» і нова праця з серії «Anamnesis». Малюнки, виконані аквареллю, тушшю, маркерами, намагаються відтворити дитяче бачення світу дорослих, їх стосунків, сексу, розчарувань, смерті і знову сексу. Український глядач може пам’ятати роботи Кіндер Альбум, наприклад, з її великої персональної виставки у «Дзизі». Принаймні для старших пань-наглядачок вони залишились незабутніми, як і, зрештою, для адміністраторів Facebook, які з невтомною періодичністю блокують сторінку анонімного митця. Так, Кіндер Альбум – анонімний проект, і ми зробимо вигляд, що не знаємо, хто ця дівчина зі Львова.
КВІТЕНЬ:
У квітні виставки за участю українців в Європі відкривались мало не кожного дня. Спочатку, 7 квітня, у паризькій галереї «Hors-Champs» комісар Camilo Racana відкрив третю частину проекту «Мужчини» / «Un Homme Chapitre III». На ньому була можливість побачити частину однієї з найліпших українських фотоісторій – «The Plastic Mythology» Ярослава Солопа. Фотограф, куратор і просто вродливий чоловік Солоп народився 1979 року і тільки-но покинув пул «молодих митців до 35». Живе і працює в Києві. Другий автор з України, фотограф Олександр Ісаєнко, 1976 року народження, мешкає і працює в Одесі. На виставці було показано його 10-хвилинне відео «Ring. Change Point», до якого автор додав опис, який я переклала би десь так: «Два образи астрального, гіпнотична подорож до світу задзеркалля, де в пошуках одного ви отримаєте геть інше. Нечітке зображення заглиблює в ірреальність, сон, деліріум».
Частина експозиції Un Homme з фотографіями Ярослава Солопа. Фото з сайту галереї Hors Champs
Що стосується концепції вистави, тут ліпше буде процитувати арт-директора Ганнібала Волкова: «Виставка "Мужчини" побудована навколо теми репрезентації мужності в сучасній фотографії. Вона сфокусована навколо митців, що мешкають вздовж розділової червоної лінії між Європою і Азією, що проходить через Росію, Іран, Вірменію, Грузію, Україну, Білорусь. Якщо жіночне тіло завше було утилізованим, використаним, а дослідження і філософія ХХ століття були скеровані на його звільнення від приниження і гніту чоловіків, то зараз сфера візуальності зі всіх сил намагається знайти слова для відкриття маскулінності.
В релігійних країнах таких спроб набагато менше, бо там чоловічу оголеність досі підозрюють у чомусь незаконному. Оголеність – це інструмент змаргіналізованих, частина повсякденного життя для того, щоби краще відчути духовний досвід, історію, навіть казку. Оголеність – це рух у бік поєдинку з собою. Фотографії доповнюють відео, одне з них, створене Олександром Ісаєнко, є певним запрошенням: оголений юнак веде нас до лісу, зображення мерехтить, б`ється у ритмі серця і зливається з природою. Фотографії Ярослава Солопа, наповнені перевтіленнями богів і міфологічних істот, яких ми не сміємо турбувати своєю присутністю. Однак там, де є міфологія, виникає ритуал. Пов'язана з потенцією соціальна проекція мужності вже сама собою є химерою; і, як і все символічне, це зброя правил і обрядів, щоби підтвердити її існування».
Наступного дня, 8 квітня, в чеському місті Брно, в галереї «Клубовна» відкрилася виставка Анни Алпат`євої і Андрія Сакуна THE FAR IS CLOSE/ «Далеке є близьким». До кінця квітня можна було спостерігати за «рефлексією і самоаналізом митців на протести і війну на Сході України», – як написала куратор галереї Марта Фішерова на офіційній сторінці.
The Far is Close. Фото Анни Алпат`эвої
Виставка виглядала, як складна композиція з кількох дій. Все починалося з головної інсталяції, у вигляді гігантського метелика. Майже симетрично до стіни були прикріплені уламки вражень Ані, чорно-білі тривожні часи між днем і ніччю, в яких застрягли шматки тіл і почуттів. Видавалося, що від цієї частини гримить навіть підлога, все було просякнуто культом пропорцій і особливої краси епохи Відродження. І, можливо, так видавалося через бажання думати, що Майдан і є початком Відродження. Мої думки читає Андрій Сакун, – здалося мені, коли, повертаючись назад, побачила відео, де з документальними кадрами київської Революції гідності чередуються написи з листів і газет часів іншого Відродження, – Розстріляного. Багато сподівань прочитуються в арт-буці і багато перетинів між інсталяцією і графікою на іншій стіні: кожний фрагмент творів перебуває в нечутному діалозі з іншим.
Вже 9-ого квітня у столиці Словаччини художниця з Ужгорода Емілія Верещагіна, студентка братиславської Академії мистецтв, разом з трьома одногрупниками показала перформанс «Їжа і розмови»/eat&talk. «Перформативна лекція про їжу, де ви можете отримати безкоштовну їжу», – було написано в запрошенні до галереї «amt _ project». Галерея, заснована у 2010 році для підтримки митців Центральної і Східної Європи, вже посіла поважне місце в культурному житті столиці Словакії. Не зважаючи на те, що зараз «amt _ project» фокусується на можливості поєднання практик молодих митців з працями митців ‘70-х років, і пропонує глядачу слідкувати за експериментом, цілий тиждень був виділений на акцію «Week» від кураторів-початківців, які кожного дня влаштовували новий перформанс або виставку.
Перформанс Eat and Talk, фото надано Емілією Верещагіною
Мене досить важко здивувати, але Емілія Верещaгіна, Елеонора Станкова, Вероніка Унзейтігова і Мартін Толді дуже вдало розставили пастки, і кожен глядач мимоволі став учасником перформансу. Спочатку все скидалося на звичну перформативну жалобу по їжі та сексу. Три дівчини і кілька хлопців повзали по слизької від розчавлених фруктів і овочів підлозі, вимащували великий стіл з вечерею, де все було гарно сервіровано і виглядало вкрай апетитно: борщ, ротатуй, паста, свіжі салати, навіть десерти, хліб та вино. Голодні студенти оцінили принади такого фуршету, аж доки не підняли очі на стіну. Там весь цей час експонувалася відео-документальна розповідь «з життя бомжів», яка, власне, поясняла, що всі інгредієнти для цього святкового столу були зібрані по смітниках, і вино вироблено теж з відповідної гидоти. Такий реал-тайм експеримент на гидливість, і в той же час – протест проти політики суспільства користування.
Перформанс Eat and Talk, фото надано Емілією Верещагіною
І знову вертаємось до Польщі. В Замку Уяздовському 13 квітня відбувся черговий показ відео-арту «Відкритий екран»/ «Ekran Otwarty». Платформа Kino Lab, яка проводить ці покази, в такий спосіб надає можливість продемонструвати свою творчість на екрані кінотеатру перед широкою аудиторією, просуває незалежне, авторське, непрофесійне та експериментальне кіно. Для участі у «Відкритому Екрані» досить надіслати відео будь-якої тематики і тривалості, що, власне, зробила Юлія Бугаєва.
Роботи Юлії знайомі глядачам по виставці «Дресировані Глітчі» у Мистецькому Арсеналі. Минулого року Юля переїхала до Варшави і продовжує займатися медіа-артом і графікою. Вона зібрала для показу роботи ще 8 українських митців: Олександра Сушинського, Максима Вернера, Романа Гака, Вікторії Перевознікової, Ірини Костишиної, Олександра Длугого, Марини Дикухи і Євгенії Чайковської. Невдовзі після показу на сторінці Юлі Бугаєвої в Facebook з’явився коментар, який можна вважати найкращим оглядом і рецензією заразом.
24 квітня у галереї «Кьорнерпарк»/ Galerie im Körnerpark у Берліні відкрилась виставка «Post-Soviet Cassandras». Якщо вірити кураторському тексту, то «на цій виставці представлені художники з Росії, України і Білорусі, які критично ставляться до соціальної і політичної ситуації в своїх країнах. У шоу розповідається про аналіз поточної соціальної реальності: про права жінок та гендерні ролі в контексті відсутності політичного діалогу, про щастя і нещастя всередині маргінальних груп. Незважаючи на кричущі зловживання, художники пропонують ідеї для більш толерантного майбутнього, використовуючи засоби мистецтва».
У виставці, крім Анатолія Белова, взяли участь Маріна Напрушкіна з Мінська, Gandhi з Санкт-Петербурга, Шифра Каждан, Надія Плунгян та Вікторія Ломасько з Москви. Дві останні виступили сокураторами разом з Дороті Бєнерт/ Dorothee Bienert і Ант`є Вейтзелем/ Antje Weitzel. Виставка виглядала як один великий агітплакат про тяжку долю всіх скривджених привидом Радянського Союзу. На тлі цих різнокольорових закликів до пострадянського вольєру єдиною притомною роботою виглядало якраз відео «Секс, лекарственное, рок-н-ролл» Анатолія Бєлова. Напевно, європейський глядач, як і я, може дивитися його вічність, бо чим інакше пояснити його настільки часту появу в галереях зони Шенген? Це відео не потребує коментарів. Його текст рознесений на цитати, найулюбленішою з яких є: «Мій коханець не цілується, в нього є дівчина і принципи». Власне, вона передає трагедію головного героя і ще кількох тисяч нещасних з тієї ж причини коханців.
Робота Анатолія Бєлова. Фото Аріни Радіонової
ТРАВЕНЬ:
Хоча у цьогорічному травні найбільш дискусійною темою в арт-середовищі було Бієнналє в Венеції, тим не менше травень насправді можна назвати місяцем української фотографії. З 14 травня на Місяці фотографії в Кракові українці засвітилися відразу в трьох різних проектах. Вже визнані улюбленці західної публіки загалом, і краківського фотофестивалю зокрема, Synchrodogs і Саша Курмаз, були увічнені в першому друкованому номері Magenta Mag – найпопулярнішого онлайн-блогу про сучасну фотографію в Польщі. Перший номер, до речі сказати, продавався за нескромну суму в 60 злотих (біля 350 гривень). На мою думку, в цьому винна кокетлива рожева обкладинка, а може туди входив гонорар одного з редакторів Міхала Грохов`яка за нічну роботу промоутером в образі надувної ляльки.
Magenta Mag. Фото Synchrodogs (праворуч)
Відкриттям року по праву може вважатися Юля Кривич, колишня мешканка Дніпропетровська, яка робить стрімку кар'єру у сфері польської фотографії. Публікація в книзі «Дебюти» і показ в однойменній груповій виставці в Лодзі, друге місце в конкурсі «Przetwórnia» у Кракові, і знову ж участь у виставці його фіналістів, і найголовніше – SHOW OFF Місяця фотографії у Кракові, де Юля представила свіжонадруковану книгу «Передчуття», звичайно ж, про Україну.
Не обійшлося без фотографій Майдану. Юля Полуніна-Бут і частина групи «Шило» в складі Краснощьока і Лебединського експонувалися один навпроти одного з вже нам всім добре відомими напам'ять «Барикадою» і «Євромайданом» відповідно. Куратор виставки і заразом директор The PhotoBookMuseum Маркус Шаден/ Markus Schaden запропонував всім зіграти у гру: «Склади з фотографій книгу, щоби вона змогла взяти участь у виставці фотобуків, а потім здивуйся, як її розклали на фотографії». Виставка «Track 22» вийшла кращою ілюстрацією до «Проти інтерпретації» головного теоретика фотографії Сьюзен Зонтаг.
Частина експозиції Track 22 з книгою Євромайдан Лебединського і Краснощьока. Фото Аріни Радіонової
Цікаво, що «українським матеріалом» скористалися не тільки українці. Майдан і війна були у списку переможців Пресс фото від банку WBK, навіть на «Track 22» чудовою можливістю скористався Емерік Луїзет/ Emeric Lhuisset, який видав книгу «Maydan – Hundred Portraits». Емерік, народжений у 1983 році у Франції, навчався візуальним мистецтвам у парижській École des Beaux-Arts, а потім геополітиці в Université Panthéon-Sorbonne. Це надало йому можливість поєднувати теми світових конфліктів з мистецтвом, наприклад, про Майдан він детально розповідає тут.
17 травня проект «Кордони можливого» за участю авторки «Барикади» з тією ж «Барикадою», Ярослава Солопа з «Пластиковою міфологією», Марини Фролової з незвиклим для неї репортажним проектом «М'ясо місцевого забою» і Пацца Пеннелло був відкритий в рамках вищезгаданої «Української весни» в Познані. Саме про саме такі експозиції пишуть «або погано, або нічого». Тому ми закінчуємо тему фотографії про події на Майдані, але залишаємося у просторі сучасної фотографії. Тріо «Gorsad Kiev» без попередніх передумов на теренах неньки-України взяли та й відкрили персональну виставку в фотогалереї Vasli Souza 15 травня у Мальмо. Це свідчить, по-перше, про те, що не обов’язково мати знайомства, достатньо мати талант; по-друге, не обов’язково «валити» сотні кадрів з Майдану, щоби бути актуальним і цікавим для Європи; а по-третє, що до компанії мистецької еміграції Курмаза, Synchrodogs, Крівіч додалося ще троє.
Gorsad Kiev. Фрамент експозиції в галереї Vasli Souza, Мальмо. Фото FB Gorsad Kiev 3
Про киян Мар’яну, Юліана і Віктора пишуть берлінські «Ігнант» та «I love you», але жодного україномовного інтерв’ю я так і не знайшла. Процитую в моєму довільному перекладі українською декілька слів з інтерв’ю відомому «Дейзд»: «Ситуація в Україні, в будь-якому випадку, впливає на всіх нас. Наше мистецтво є досить аполітичним, але ми любимо нашу країну і наш народ, особливо зараз, коли Україна знаходиться на межі війни. (...) Ми хочемо передати певний настрій і смак молодості. Чим дорослішими ми стаємо, тим стаємо більш консервативними, і це дуже сумно. Вседозволеність молодості – це саме те, що лікує, навіть, в найскладніших ситуаціях».
Після окремих праць наших митців, вистав фотографії, графіки, відео-арта хочеться зауважити суцільний український арт-продукт, і заразом дебют кураторки Іванки Берчак. Іванна походить з Івано-Франківської області і навчається у Вроцлаві на відділі Медіації мистецтва. Виставка, яка відкрилась 19 травня у вроцлавській галереї «Brzuch» за допомогою Фундації Санкта Фамілія і координаторки Зузанни Чайковської/Zuzanna Czajkowska має таку простеньку назву «Разом з мистецтвом», але, тим не менше, в ній взяли участь Олег Перковський, Данило Ковач, Зоза і Олександра Стемберська. Це визначило тональність виставки, яка продемонструвала зріз типового сучасного західноукраїнського мистецтва. Наприклад, Олег Перковський вже давно залишив «Відкриту групу», але стиль описів робот все той же: «Час на час. Диптих - футболка на дереві. Кульок на диких шалених квітах. Вже не люблю твій tumblr. Ця, так чи інакше, не буде завершена ніколи – дупа не є з переду. Підчас триваючої праці з’являються часом помисли, які можна реалізувати в майбутньому. В таких моментах, перша праця виконується автоматичне, на підставі навичок. Думки тоді концентруються на зовсім інших ідеях, а час зникає, бо все робиться разом».
Зоза тільки починає свій шлях, як митець. На цій виставці вона показувала свій записник, інсталяцію, присвячену пню, і відео-арт, від якого можна було отримати цілком медитативне задоволення. В ньому авторка показує ліс, що перестає бути місцем, географічним простором, фізичним виміром. Він починає бути об’єктом, матеріалом для візуальної нарації. Це відео – не прогулянка, а виставка колажів, в яких вікна, хмарочоси, дерева створюють миттєві композиції.
Фрагмент експозиції Зози. Фото Олександри Стемберської
Художниця з Закарпаття Олександра Стемберська своїми працями, інспірованими корою дерев, листям, природними фарбами і лініями, провадить візуальний діалог з відео Зози. Окрім туги за натурою, спогляданням за життям міста, проекціями власних, дуже особистих відчуттів, не обійшлося й без релігійної тематики. Яке ж західноукраїнське мистецтво без Христа?
Фрагмент експозиції Олександри Стемберської
Доки старший брат голодує у Венеції відповідно до концепції перформансу «Відкритої групи», Данило Ковач у Вроцлаві перетворює пивницю галереї на католицький клас зі слоганом «Для кого плюс для кого хрест» – пунктуація автора збережена.
Фрагмент експозиції Данили Ковача. Фото надані Іванною Берчак
Звичайно, мій огляд далеко не повний і вирішальну роль в ньому відіграли власні смаки автора і особисті знайомства з митцями. Наостанок можу сказати – літо буде спекотним.
PS. Можливість відвідати виставки надано стипендіальною програмою Gaude Polonia 2015
16.06.2015