За тиждень перед президентськими виборами, в п'ятницю ввечері, я вийшла з авта десь поблизу метро «Красная горка» на околиці Мінська. Мета приїзду, не вказана на кордоні, – пошук отої, підпільної і забороненої, білоруської опозиції.
Я з України, тож знаю, що найголовніші і найпалкіші патріоти – це ті, хто живе за кордоном своєї батьківщини. Через своїх варшавських друзів я знайшла опозиціонера в екзилі, який щедро відсипав мені комбінації цифр і лінків на профілі соцмереж. Практично рандомно я вибрала Павла Юхневича, рекомендованого як дуже товариського і цікавого співрозмовника, що «давно в темі», він якраз стояв на посту спостерігача на виборчій дільниці. Я набрала ще один короткий номер таксі, перевитерпіла паскудний мінський сервіс — абисьте знали: вони ніколи не віддзвонюють, а ставлять вас в режим очікування з якоюсь нехитрою мелодією, щоб за якусь вічність нарешті повідомити, яка машина і через скільки хвилин приїде. Карету подано, і я спішу у світле свято всієї країни – у день виборів Лукашенка на виборчу дільницю в будівельний технікум.
Частина 1. 470 рублів
Будівельний технікум був дільницею не надто «лакшері», журналістам на дільниці в профтехучилищі пощастило не тільки проголосувати, а й задурно вимити голову і підстригтися. А я пропустила навіть циганські танці на «своїй» дільниці. Журналістської акредитації, як розумієте, у мене не було. МЗС Білорусі не виявив бажання мені її надати. Але, слава Богу, член виборчої комісії, за сумісництвом, здається, викладач інформатики цього коледжу, був далеко не фахівцем зі співпраці із Засобами Масової Інформації. Тому мене оформили, переписавши дані з посвідчення.
Мені лишалося тільки широко усміхатись і намагатись розуміти, що відбувається. А відбувалось таке. За шкільними партами рядочком сиділи, власне, члени комісії, які мали видавати бюлетені. А просто у центрі стояли, вивищуючись, дві імпровізовані кабінки, збиті зі старих дошок і завішані чимось, що мало бути атласною фіранкою. Вже за ними рядами стояли інші парти, де сиділи мляві чоловіки в куртках зі шкірозамінника і жінки з монументальними начосами та феєричним макіяжем а-ля «Маленька Віра». Це були спостерігачі. Серед них сильно вирізнався Павел – молодий ще фацет, надто активний як для цього сонного виборчкому. Його, певно, можна би було навіть назвати нервозним.
Паша: – Здрастуйте, – він кріпко потиснув мені руку, а я у цій кафкіанській атмосфері, що війнула на мене з першої ж секунди, мало не кинулась його обіймати. Але взяла себе в руки й увімкнула диктофон.
Аріна: – Сьогодні всі опозиціонери поділяються на два типи: ті, котрі йдуть висловлювати свої протести проти влади, і ті, хто бойкотує вибори. Ви себе до якого зарахували б?
Паша: – Є третя група, найменша – ті, хто вважає, що вибори не вирішать проблем країни. Економічний і соціальний стан країни не зміниться в чарівний спосіб на наступний день, навіть за умови вибору іншого кандидата.
Аріна: І чинна влада, яка це розуміє, вирішила продовжити задоволення – скільки днів тривало дострокове голосування?
Паша: З вівтірка. Дострокове голосування – це недоторканний запас голосів за Лукашенка. Нам, спостерігачам, дають змогу дивитися на підрахунок голосів десь здалеку, ніхто тебе до столу не допустить. Під час цього дострокового голосування Лукашенко вже набрав 30 відсотків, я думаю, що він отримав більшість голосів. По-перше, нема достойних кандидатів…
Аріна: З цього треба було починати. Про що ми тоді можемо говорити, якщо голосувати, крім як за Алєксандра Ґріґорьєвіча, нема за кого?
Паша: Лукашенко при владі більш як двадцять років. Система за цей час вже так вибудувана, що, як на мене, можна не давати наказу директору цього коледжу, аби він забезпечив дострокову явку. Він сам розуміє, що якщо він цього не зробить, то позбудеться посади. Якщо на його дільниці буде бракувати голосів за Лукашенка, то буде біда. Інша річ, що всі решта кандидатів, навіть разом з Тетьяною Короткєвіч, беруть участь заради участі. В 2010 році було десять опозиційних кандидатів, я тоді працював в команді Нєкляєва і добре знаю тих, хто працював в команді Саннікова, – ці два йшли, щоб перемогти Лукашенка.
Аріна: І як, справді була можливість перемогти?
Паша: У Саннікова і Нєкляєва було як мінімум друге місце на багатьох дільницях, де було незалежне спостереження. Мав бути другий тур. Так, була можливість перемогти, якщо б були чесні вибори. Зараз, навіть якщо не фальсифікувати, якби не було дострокового голосування, все одно переміг би Лукашенко. Бо нема альтернативи. Люди бояться того, що відбулось в Україні. Тут теж іде пропаґанда в ЗМІ, і вона спрацьовує. Відповідно до свого менталітету наші люди бояться чогось нового. Будь-які зміни – навіть не революція, а зміни як такі – можуть спричинитись до погіршення. І люди кажуть: «Я не хочу, щоби було так, як в Україні». Я теж не хочу, щоби було так, як в Україні. Не хочу протистояння з Росією, хоча я глибоко переконаний, що для нашої країни це неминуче. Що у нас буде дуже серйозний конфлікт з Росією.
Аріна: І як Ви собі це уявляєте?
Паша: Не буде, як із «зеленими чоловічками», буде радше економічний тиск, плюс в Білорусі в деяких реґіонах за останні півтора року посилились проросійські настрої. Такого раніше не було. Мені часто надсилають інформацію, що люди на сході країни бояться розмовляти білоруською. Тому що там великі роботодавці – росіяни, проросійськи налаштоване суспільство і т. ін.
Під час нашої розмови, яка відбувається в коридорі напівпошепки, Паша старанно фіксує в блокноті фреквенцію людей, які зрідка з'являються біля кабінок. З куточка спостерігачів на нас із недовірою та осудом позирають жіночки з начосами.
Аріна: Хто всі ці люди?
Паша: Це все спостерігачі. Разом нас вісім осіб. Сім – з провладних структур, з партій та організацій, які підтримують нинішній режим. Явку відстежую лиш я. Для мене це перші білоруські вибори, на яких я є спостерігачем. Раніше я дивився на вибори з іншого боку барикад: організація передвиборної кампанії, вуличних протестів та інше. Зараз у нас з'явилася ініціатива «Право вибору» – ми опікуємося дотриманням всіх норм на виборах. Я був спостерігачем в Україні, на парламентських виборах в Росії. Мені стало цікаво, як це відбувається в Білорусі. Дивує те, що люди не бояться покарання за фальсифікації, а бояться покарання за те, що вони цього не зроблять.
Аріна: Як працює механізм голосування?
Паша: Насправді все доволі демократично, ось члени комісії сидять при вході, реєструють виборців, видають їм бюлетень. Це не так, що йому дають порожній аркуш чи стос бюлетенів – ні. Тут немає аж таких фальсифікацій, як у тій-таки Росії, де виборчі «каруселі», коли громадяни приходять голосувати по декілька разів. В Білорусі це було б новацією.
Аріна: І що ж буде завтра? (Любі читачі, не думайте, що це питання вже неактуальне – воно було неактуальним ще в той момент, коли прозвучало. Від того, чи це день виборів, а чи рандомна дата через рік – нічого не зміниться).
Паша: Всім зрозуміло, що Лукашенко переможе.
Аріна: Тут справді все як в морзі? Запах тіла, що розкладається, і всі знають, чим це скінчиться?
Паша: Фактично так. Зараз точно так. Тому що після минулих президентських виборів всі спустошені. За п'ять років не з'явився новий лідер. Тим більше теперішня опозиція не може запропонувати виразної стратегії. Скинути Лукашенка – це не стратегія. За нинішньої ситуації це може бути й поразкою. Бо якщо зараз скинути Лукашенка, то завтра тут буде Росія. Тут просто поміняють прапор на Домі уряду, висадяться російські десантники. Я знаю, що жоден офіцер ані МВС, ані КДБ не дасть наказу стріляти на ураження в тих чуваків, які будуть тут хазяйнувати. Як це не дивно, Лукашенко нам потрібен як ґарантія незалежності Білорусі, як ґарантія невходження до складу Росії.
Аріна: Вам не гидко брати участь в цій грі яко статисту? Адже переможець вже визначений.
Паша: Коли оголосили ініціативу «Право вибору», щоби взяти участь у тренінґу і стати спостерігачем, прийшло дуже багато людей, які не були в жодних партіях.
Аріна: Тому що люди хочуть хліба і видовищ?
Паша: Тому що хочеться спробувати якщо не зламати систему, то хоч би дати бій. Це як з Кримом: можна просто сидіти і чекати, поки окупують, а можна пробувати відстрілюватися. Так, ти найпевніше програєш, але ти отримаєш бодай якийсь результат. Я зараз без фальшивої скромності скажу: я тут всіх напрягаю. Якби мене не було, то я не знаю, може, вони просто відкрили б урни та й поклали б туди акуратно поскладані бюлетені. Те, що я тут, їх денервує, вони підходять: «А у вас яка явка? Ми тут порахували…». А я кажу: «У мене не збігається». На нинішній день, за підрахунками навіть незалежного спостереження на цій дільниці явка більше 60%. Тобто вибори відбулись. Якщо б не було дострокового голосування, і воно б не тривало п'ять днів, якби пенсіонерам не втовкмачували, що «краще прийти достроково, це добре», то, можливо, вибори би ще не відбулися.
Аріна: Що таке це дострокове голосування? Чому воно стало можливим? Чому воно взагалі триває п'ять днів? Що це за чудні політичні практики?
Паша: Офіційне пояснення: «тому що людям так зручно». Раптом ви виїжджаєте кудись. Ввечері, хочу сказати, приходило доволі багато людей, вони заходили голосувати після роботи. Не знаю, що їх спонукало.
Аріна: Вам не здається, що дострокове голосування зроблено для відмивання державних грошей? Адже членам комісії, міліції платять за роботу, плюс канцелярії треба більше закупів та інша дрібота. У кожному разі, в Україні знайшли би спосіб освоїти «держкошти».
В цей момент Павло реально глянув на мене з нерозумінням. Вперше я подумала про ту прірву між українською і білоруською політикою, адже я запропонувала єдине можливе в Україні розумне пояснення п'ятиденного дострокового голосування.
Паша: Та ні, що Ви? Міліція й так… у них же служба йде. Члени комісії отримують копійки. Ні, в нашій країні це неможливо. Ні.
«Дякую Вам за Ваш голос», – голова комісії в цей час сердечно дякувала жінці з маленькою дитиною, яка виходила з кабінки.
Аріна: Як голосують умовно засуджені? Душевно хворі?
Паша: Вони голосують на місцях перебування.
Аріна: А є у вас знайомі, які спостерігають за цими дільницями?
Паша: Розумієте, в Мінську навіть на звичайних дільницях бракує людей. Я сьогодні за цілий день лише раз відлучився до туалету і з'їв канапку. Мене навіть підмінити нема ким.
«Павел, дивіться, ми ідем на дім! Ідіть, дивіться», – крикнула завуч з виховної роботи, вона ж Глава Виборчкому.
Я захотіла зробити кілька знимок на пам'ять про таку Подію. Підходжу до них: «Чи можна мені сфотографувати порожній бюлетень? Мені для репортажу треба...» Головна на виборчій дільниці жіночка, як і годиться завучу з виховної роботи, якою вона є у «звичайному» житті, висока повнотіла блондинка з радянським начосом над червоним чолом, суворо мене висповідала: «Чому ви всі прийшли на мою дільницю? Йдіть на інші! Зазнимкуєте от зараз, а потім хто знає, під яким соусом ви це все подасте. Ви ж свої гроші відпрацьовуєте!».
Як людина з філософською освітою співчутливо зітхаю, знаючи, що іншої відповіді я дістати не могла.
– Як і Ви, – вимовляю тихо.
– Що?
– Як і всі ми, – повторюю я гучніше. – Я відпрацьовую свої гроші, ви – свої.
Мені завжди не подобалось це ставлення до грошей в наших країнах. Вічна безкоштовна рабська праця, на яку ми згоджуємося від безвиході. А потім все життя несемо своє обурення від недооцінювання нашої праці та її несправедливої оплати, як прапор на параді. І ось червона шмата блимнула в її відповіді:
– Тільки нам копійки платять. Заплатили 470 рублів (470 000 білоруських рублів – зарплата члена виборчої комісії в Республіці Білорусь. — А.Р.), і стій тут! 470 рублів… – лунало навздогін мені в коридорі, коли я вже віддалялась у бік буфету.
В буфеті мені хотілося розпіареної в медіях дешевої і смачної їжі. Але о п'ятій вечора залишились тільки поморщені налисники з яблуками і петрушка з плястерком помідора на сусідній тарілці, які пару годин тому, певно, були прикрасою до чогось м'ясного й апетитного.
– Що ж, хоч кави мені налийте.
– 2 100, – сказала перелякана буфетниця.
Через кілька хвилин з підсобки почулися її ридання: «Ненавиджу цей буфет! Мені нічого не заплатять!».
Я сиділа і цідила свою дешеву розчинну каву, чекаючи, коли в коридорі стихне луна від «470 рублів»…
Частина 2. Сценарій трилера «Поміняти Лукашенка»
Мені 26 років. З них останні шість я займаюсь арт-критикою. І п’ять з них я думаю написати серію новел про те, як це – ходити з художниками по барах. Все-таки про людину дуже багато говорить місце, яке вона обирає для зустрічі: чи самообслуговування там, а чи сміхотливі в'юнкі офіціантки, захмарні ціни чи копійчана чебуречна; яка музика грає: натужно хрипить Шуфік чи Круг, а може – модний вічхаус? Опозиціонер – це вільний художник політики. Сєргєй запропонував зустрітись зі мною в дорогій кав'ярні «Гуру» з ціновим діапазоном від 40 тис. білоруських рублів за горнятко кави, тобто коло 2,3 долара – нормальна така собі берлінська ціна. Грала тиха музика, хіпстери стукотіли по клавішах макбуків, жінка в шубі обговорювала список своїх важливих справ з водієм.
Сєргєй, трохи спізнившись, прийшов. Не знаю, чи відчуваєте ви оце складно пояснювальне почуття чи то ніяковості, чи то розчарування, коли ваші друзі з Facebook-у з'являються у плоті і сідають перед вами на стілець офлайн. Сєргєй виявився доволі високим мужчиною з сивиною, сумними вицвілими очима і червонястим відтінком шкіри, яка зраджувала його пристрасть до алкогольних напоїв. Він ніби обтяжувався своєю ж таки присутністю.
Аріна: Вам буде зручно тут розмовляти?
Сєргєй: Так, цілком.
Аріна: Влад дав мені ваш контакт і сказав, що ви можете багато чого розповісти. Я намагалась знайти бодай якось оформлену, складену до купи історію білоруської опозиції. Але, так виглядає, вона існує лише в усній народній творчості.
Сєргєй: Це так дивно звучить: «Історія опозиційної діяльності». Опозиція – вона неоднорідна, там є різні інтереси, різні персони, які в різний час представляли різні політичні партії і організації, і, своєю чергою, переходили з влади до опозиції і навпаки. І таке було. Тому опозиції як такої – як одного поняття, і, відповідно, історії опозиції, бути не може.
Аріна: Але будь-яка історія складається зі взаємозв'язку різних сил, персон, які діяли в різні часові періоди. Є ж якісь ключові фіґури і дати?
Сєргєй: Стигмою білоруської опозиції, її кровоточивою раною, тим, що дотепер може привернути людей і увагу, є ті люди, котрі були викрадені і вбиті за Лукашенка в 1990–2000-х роках. Це колишній голова виборчої комісії Гончар, політик Ґєнадій Карпенко, це журналіст Дмітрій Завадський. У 2001 році виборча кампанія єдиного кандидата від опозиції Гончаріка була побудована на тому, що суспільству нагадували, що ці люди були, у них були матері, сестри, дружини, і ці люди зникли. Якщо звести сучасну білоруську опозицію до якоїсь певної етичної бази, то це є вимога провести розслідування зникнення цих людей і покарати винних – цього дотепер не зроблено.
Аріна: Ви кажете, що білоруська опозиція – неоднорідна. Яку ж типологію можна запровадити для її характеристики?
Сєргєй: Під час недавніх президентських виборів відбувся, можна сказати, дещо нетиповий розподіл: одна з умовно опозиційних структур – я не можу назвати її партією, тому що вона не ідеологічна, це люди з абсолютно різними поглядами – висунула свого кандидата Тетьяну Короткєвіч. До речі, це перший ґендерний кандидат в історії Республіки Білорусь. Я маю на увазі – жінка. Колишній політв'язень Ніколай Статкєвіч, мій колишній керівник – я працював головою його штабу на минулих виборах – заявив, що влада намагається створити підконтрольну опозицію в особі Короткєвіч і «Говори правду», і що вибори – вперше в історії – були сфальшовані вже на етапі формування списку кандидатів.
Аріна: Наскільки я пам'ятаю, під час минулих виборів від «Говори правду» балотувався Нєкляєв.
Сєргєй: Зараз Нєкляєв разом зі Статкєвічем говорять одним голосом, Нєкляєв теж вважає, що його колишня організація «Говори правду» – структура, яку фінансують білоруські спецслужби.
Аріна: Як могло статися, що партією, яку він очолював, почали керувати білоруські спецслужби?
Сєргєй: Я ще раз наголошую, що це не партія. Уявіть такий момент, що американські чи європейські донори не можуть напряму давати гроші політичним партіям, що зібрались кілька осіб: один від однієї партії, другий – від другої, а третій – від третьої, і так далі, на зразок громадської кампанії «За праве діло»…
Аріна: Чудово звучить!
Сєргєй: Це вже не партія. Але донори знають, що насправді НДО буде виконувати ті самі функції, вони знають, що це ті самі люди, що їм вже можна дати гроші, багато грошей. Так було у випадку «Говори правду». Нєкляєв, зрозуміло, тут лукавить: коли його послуги були оплачені як представницької особи, він поводив себе лояльно щодо власної структури. В квітні цього року соціологічні опитування єдиного незалежного соцоб'єднання НСП констатували зростання рейтинґу до 9,06% – це був найвищій рейтинґ серед опозиційних політиків. Він був вищим, ніж у Статкєвіча, який тоді сидів. Політтехнологи тоді Нєкляєву сказали: йдемо з «Говори правду» і створюємо щось своє. Але нова структура Нєкляєва не отримала такої популярності, хоча він її назвав «За державну незалежність і суверенітет чогось там щось». Зрозуміло, що під маркою руху. Знаєте, що таке рух? Рух – це коли ти можеш бути навіть один, ось «рух в мене» і все. Проте він залишився принциповою людиною. Заступався за Статкєвіча, висував ініціативи, за рахунок яких, зрозуміло, підтримував власну популярність. Коли в серпні Статкєвіча звільнили, вони з Нєкляєвим і Лєбєдько, лідером іншої громадянської партії, стали виступати солідарно.
Аріна: Ми говоримо зараз про людей, які балотувались в президенти, керували штабами і так далі. А мене більше цікавить доля «маленької людини», такої, про яку пише Алєксієвич. У що вірять люди, які щиро слідкують за зміною прізвищ своїх лідерів, ті останні, які ще ходять на нечисленні мітинґи?
Сєргєй: Серед опозиціонерів є такі, що весь час відсиджують «добові». Ось просто так тупо сидять. Для мене це – дивні люди. Я не розумію, навіщо вони це роблять?
Аріна: Вважаєте, вони самі приходять і стукають до дверей міліційного відділку: ну посадіть мене нарешті?
Сєргєй: Ні, ясна річ. Але вони постійно провокують міліціонерів, хоча це пристойне слово не надто пасує білоруській міліції. Вони провокують представників влади своїм громадянським волевиявленням, щоби їх укотре закрили на п'ятнадцять діб. Це не опозиційна діяльність як така, це вже певний дисидентський надрив. Є люди, які ходять на масові акції, звикло дозволені, тобто це респектабельні громадяни, у яких є робота, зарплата, мама, тато, дитина, дружина. Вони приходять на акції, тримають свою дитинку на шиї, дають їй прапорцем помахати. Фотографи дуже люблять цю категорію громадян, тому що дитинка з біло-червоно-білим прапорцем…
Аріна: ...це майбутнє Білорусі?
Сергій: Хотілося б вірити, що саме так. Але наразі – це просто красиво. Ще є категорія професійних ділків від опозиції, які з цього живуть.
Аріна: Складають проекти і дістають ґранти?
Сергій: І не тільки. Розумієте, це було б суттєвою примітивізацією, якщо вважати, що хтось працює виключно заради грошей. Це і питання престижу, наприклад, бо трапляються зустрічі з лідерами іноземних держав. Це, і ще те, що тебе впізнають на базарі і роблять знижку на цибулю, наприклад.
Аріна: Так, але, наприклад, Іван Шило в своєму інтерв'ю зовсім інакше оцінює свою опозиційну діяльність. Я б виділила лейтмотив: «А де ж гроші?»
Сєргєй: Давайте з'ясуємо, хто такий Іван Шило? Ви назвали його опозиціонером. Іван Шило справді був свого часу активістом Молодого Фронту. Але вже довший час він працює журналістом. Коли я підробляю журналістом, то намагаюсь тримати дистанцію від співбесідника і тієї теми, яку обговорюю. Іван Шило цього не робить. Проте дещиця здорового глузду в тому, що сказала ця людина, є. Я це знаю по собі. Колись я вступив на факультет міжнародних стосунків БДУ, провчився там чотири курси, і в 1997 році мене виключили за політичну діяльність. Отже, дипломат з мене не вийшов. Я поїхав до Росії, міг довчитися там, але мене покликала партія, і через пів року я повернувся до Білорусі.
Аріна: Яка партія?
Сєргєй: Молодіжна організація білоруської соціал-демократичної партії «Народна громада».
Аріна: Вона ще існує?
Сергій: Так, вона існує, але при мені це була зовсім інша «Молода громада». Як наслідок, я рулив нею до 2000 року. Потім виїхав до Польщі. Моя політична кар'єра стрімко розвивалась. В 2004-му я був радником віце-прем'єра Республіки Польща. Мені було 26. Я був не старим, не дурним, студент і з доброю зарплатнею. Майже супер-наречений. Але та партія, членом якої був віце-прем'єр, програла чергові парламентські вибори. І якось так все розсипалося, то-се, п'яте-десяте. У 2007-му я повернувся до Білорусі і працював з кандидатом в президенти Алєксандром Козуліним, теж згодом політв'язнем.
Аріна: Скільки нових прізвищ, які розраховували отримати крісло президента. Звідки вони беруться і чому зникають без сліду, не продовжують кар'єру, не роблять другої спроби балотуватися?
Сєргєй: Я задавав те саме питання, коли нещодавно писав блоґ. Це питання радше політтехнологічне. В кожного з цих людей вкладені ресурси: інформаційні, фінансові, праця волонтерів, тобто на старті у кожного вже є потенціал впізнаваності. І що ж ми бачимо? На кожних виборах – нові обличчя. Що ж до Козуліна, то я Вам з власного досвіду скажу: тюрма – це дуже непросте випробування. Вона випалює людину зсередини.
Аріна: Сподіваюсь, політв'язнів тримають в інших умовах?
Сєргєй: В таких самих, а часом ще гірших. Як формулюють в газетах – «створюють тиск». Пресують. Жінка Козуліна померла, поки він сидів. Іронія долі в тому, що Козулін мене в 1997-му з БДУ і відраховував. Тюрма змінює людей. Якщо порівнювати Статкєвіча і Козуліна, то останнього ув'язнення перетворило на пастора, а першого – на воїна. Статкєвіча тюрма зробила безкомпроміснішим. А Козулін розповідає якісь теософські байки: агні-йога, Блавацька, я в цьому нічого не тямлю.
Аріна: Перед цими виборами опозиція поділилася: хтось закликав утриматися від голосування, хтось аґітував за певних кандидатів, хтось заливав горе раптово здешевілою білоруською горілкою, згідно до своєчасного указу Мінторгу. От Ви — що робили під час виборів?
Сєргєй: В мене під будинком відкрився сільгоспярмарок, і я пішов купляти дешевий перець. Сам я принципово не голосував і закликав знайомих не голосувати. Зайшов на дільницю. Сів за столик. Треба бачити і чути народ. Сидить якийсь чоловік з набряклим обличчям, сидить якась старша жінка, я з п'ятьма кілограмами перцю – оце атмосфера. На сцені танцюють ряджені. Я навіть текст ще пам’ятаю:
«Расці, бульбачка,
Йосць ще шкварачка,
Гдзє йосць чарачка,
Будзє жиць Бєларусь!»
Як Ви сказали, взяв дешевої горілки…
Аріна: Просто на виборчій дільниці?
Сєргєй: Так-так. Взяв волового язика, біляш. І сидів, радів разом з людьми зі всього, що відбувається. Слухав, що вони говорять, – це дуже важливо. Уривки фраз, запах емоцій...
Аріна: Це запах стабільності?
Сєргєй: Так, вони вірили, що все буде так, як було.
Аріна: Які Ваші прогнози щодо вектору політики новообраного президента?
Сєргєй: Особисто я нікого не вибирав.
Аріна: Ви – ні, а решта Ваших співгромадян – так.
Сєргєй: Згоджуюся, краще було б, якби сім мільйонів людей зараз сказали: «Ми нікого не вибирали».
Аріна: Але вони визначились зі своїм вибором. Чого чекати після наступних п'яти років? Знову чергових виборів Лукашенка?
Сєргєй: Ця людина вже немолода.
Аріна: А втім, готувати собі наступників він не збирається.
Сєргєй: Я дуже розраховую, що внутрішній конфлікт провладних еліт в Білорусі глибший, ніж ми вважаємо. І що врешті-решт люди в його оточенні, які не поділять владу, примусять його так чи так піти. Інше питання: чи буде це на краще для населення, чи буде від того краще громадянському суспільству, чи ні? Ось на це у мене відповіді немає. Лукашенко – немолодий і нездоровий чоловік.
Аріна: Здається, я вже чула такі сентенції щодо Путіна.
Сєргєй: Не став би ставити на тоталізаторі, хто з них раніше сконає. Але якби вони це зробили синхронно, я би поставив свічку і за одного, і за другого, і помолився би за упокій.
Аріна: А взагалі білоруській опозиції потрібен єдиний кандидат? Може, це матиме неґативні наслідки: поява нового авторитарного «вічного» президента?
Сєргєй: Зміни влади Лукашенка на демократичного правителя не буде. Не буде такого. Це взагалі не та схема, яка може спрацювати. Зміна влади в Білорусі можлива тільки за таким сценарієм, який я вже коротко виклав: це конфлікт правлячих еліт за підтримки одного з геополітичних центрів: або Вашинґтона, або Москви. А конфлікт еліт – це, до прикладу, коли шеф КГБ серйозно зчепився із заступником голови Держконтролю, а той увійшов у союз із заступником міністра внутрішніх справ. Ось тоді вони дають щигля редактору «Советской Белоруссии» і площу збирає вже не Статкєвіч і Лєбєдько, а державні засоби масової інформації, можливо, за участю Статкєвіча і Лєбєдька. Збирається 300 тисяч при повному нейтралітеті міліції.
Аріна: Це сценарій трилера?
Сєргєй: Ні, це реальний сценарій зміни влади. Поки триває кулуарна боротьба за владу, сцени спротиву, масових демонстрацій і громадянського протесту перетворюються на медійну картинку для підтримки однієї зі сторін, так само, як це було в Україні. Коли я сидів у слідчому ізоляторі, мені часто згадувались слова Нєкляєва: «Ніколи не знаєш, де впаде та сніжинка, яка збудить лавину». Є таке поняття, як ефект лавини: там, де з'явилось два намети, через добу, якщо вони втрималися, ви вже можете множити два на двадцять. Далі лавина поширюватиметься. Мінський потенціал протесту дорівнює київському. Поняття «чинна влада» буде вже поділене. Придушити повстання можуть тільки МВС і КДБ. Збройні сили не зможуть бути задіяні. А мої роздуми вголос про конфлікт еліт завершуються так: якщо в отої протестної частини еліт вистачить духу завершити сценарій, відбувається зміна влади – якщо не домовляться. Якщо протестна частина дістає свій куш, за який вона в такий спосіб змагала і лякала чинну владу, то протести згортаються.
Аріна: Інших впливових сил немає? Олігархи? Опозиція?
Сєргєй: Є так звані «гаманці режиму», але я не знаю, коло чого заходяться придворні олігархи в Білорусі. А опозиція надто нечисленна.
Аріна: Тобто всі в будь-якому разі живуть, як колись, по-старому. Як взагалі живуть люди в умовах відсутності вибору?
Сєргєй: Ну що, спалити себе на площі? Не будьте злою. Термін «опозиція» у 2015 році вже недоречний, він був доречним хіба що в 2010-му. Тепер це дисиденти, порівняно невелика кількість осіб. Ніхто ж не картає Довлатова за те, що в Радянському Союзі дисидентів було лише кілька сотень. Вони від цього не стали гіршими. Просто система така жорстока, що вона призвела до вимирання системної політичної опозиції. Немає стимулу йти в політику, немає політичної боротьби. Молода людина, яка щось знає і щось вміє, здобуває освіту і їде за кордон, або йде в бізнес.
Аріна: Ці два шляхи якраз описав Шило у вже згаданому інтерв'ю.
Сєргєй: Мені 38 років, у мене непогана освіта, я все життя робив одне й те саме, за кордоном я вже був. У бізнес не збираюсь. Вважаю, що як проект я не відбувся, і готовий чесно це визнати. Що ж до всіх решти, то вибір очевидний: якщо молода людина прагматична, то вона вибирає інший шлях. І в цьому причина того, що опозиція стала такою, як вона є. Партійні назви – вже історія, вони вже не несуть великого сенсу. Знаєте, коли людина спить, вона зазвичай повертається до того, що вона знову б хотіла побачити: я бачу познаньські трамвайчики, які подзенькують на поворотах, львівські вулички. Я не бачу власної країни.
Ми допили каву, перекинулись ще кількома саркастичними сумними жартами і розійшлися, кожний у своє життя. А на мене наступного дня чекав ланч з моїм останнім героєм, Іваном Шилом.
Частина 3. «Молодість моя, Білорусія…»
Так, серйозно, і так, в суші-барі. А чого ще я чекала від хлопця, що заливає в Instagram селфі зі спортзалу, розпещеного увагою ЗМІ і якого виписано головним героєм скандальної розповіді його екс-подруги Варвари Красуцької?
Я дуже нечасто спізнююсь – тільки якщо справді не хочу йти на зустріч. До фотографа у Варшаві, з якою я довго і нудно записувала інтерв'ю, а потім місяць не могла його авторизувати, я спізнювалась на зустрічі на хвилин 50–70. І нічого не могла з цим вдіяти. Так і з Іваном Шилом. Свого номера телефону він не залишив, тож через 25 хвилин після призначеного терміну я йшла вже в глибокій вірі, що не зустріну його в барі. Але він там був.
Ми словесно розкланялися. Я намагалась намацати спільні теми, наприклад про Київ, Мінськ, стипендію Mymedia, яку Іван теж отримував, і перше питання вимальовувалося:
Аріна: Ваш колеґа попросив поставити Вам питання, хто Ви. Опозиціонер чи журналіст?
Іван: Я журналіст. Однозначно.
Аріна: Тобто політичних амбіцій Ви не маєте?
Іван: Ні, не маю.
Аріна: Дивно, у Ваших інтерв’ю Ви виявляли свої амбіції. І навіть, пригадується, хотіли стати президентом.
Іван: Ні, це не узгоджується з дійсністю. Мені складно це коментувати. Раніше в інтерв'ю я міг заявляти, що мені 22 роки, тепер 24. Тобто час іде, і якісь речі можуть змінюватись. Колись я мав стосунок до опозиції. «Президентські амбіції»: якщо це тролінґ – не зовсім смішно, якщо ні – я навіть не уявляю, хто Вам міг таке сказати.
Аріна: Якщо прочитати Ваше останнє інтерв'ю, там, де багато фоток з вашого Instagram'у, то ви кажете, що, з 14 років починаючи, Ви пов'язані з опозиційним рухом.
Іван: Так, був. Не розумію, в чому проблема?
Ми розмовляли під час бізнес-ланчу у велелюдному суші-барі навпроти споруди КГБ.
Аріна: Вам комфортно тут порушувати такі теми?
Іван: Так, не треба драматизувати. Ми можемо про все говорити, не бачу проблеми.
Аріна: Ви з Солігорська, доволі маленького містечка, де про вас ходять міфи і леґенди на кшталт того, що на випускні іспити вас приводили під конвоєм міліції.
Замовляю 100 грамів білоруської горілки, яка різко здешевіла за наполяганням Мінторгу. Я відчуваю, що розмова буде важкою, коли Іван замовляє зелений чай.
Іван: Це трохи не так, тому що зі школи мене виключили. Навпаки, коли я прийшов на іспит, там стояла міліція, яка не хотіла мене впускати. Формальна причина виключення: я порушив наказ директора щодо проведення екзаменаційної сесії. Йшлося про те, що мене затримали після 23.00, коли я розповсюджував опозиційну продукцію – наліпки – у своєму рідному місті. Фактичною причиною було те, що на той момент у мене було близько 80 затримань, кількадесят адміністративних протоколів і одна кримінальна судимість. Я тоді дуже активно провадив різноманітну протестну діяльність.
Аріна: Я не дуже розумію, що таке різноманітна протестна діяльність.
Іван: Ми з вами живемо в різних реальностях, де діють різні закони фізики? Громадська діяльність – це зазвичай збирання підписів, це мітинґи, це організація кампаній, зустрічей з людьми, це можуть бути велопробіги, голодування – якщо говорити про політичні акції.
Аріна: Ви голодували?
Іван: Так, трохи. Дев'ять і десять днів. Дев'ять днів, коли мені було п'ятнадцять. По-перше, бо був юним, і це був один із засобів привернути увагу. По-друге, голодували за звільнення політв'язнів – мета, яку неможливо досягти, але ми привернули увагу. Це було масштабне голодування, близько півсотні осіб. Але привертало увагу те, що мені було п'ятнадцять, а моєму брату – тринадцять. І були інші неповнолітні. Ясна річ, нікого не звільнили, але про це багато писали. Коли мені було 22, я голодував, тому що мене посадили в тюрму, я хотів трохи схуднути, але і якось поєднати це з суспільною користю. В'язнів не водили в душ, хоча вартувало – якраз було літо. І я написав кілька вимог, які мали би бути виконані. Почали водити в душ, а я скинув кілька кіло.
Аріна: Сподіваюсь, Ваша шкільна історія закінчилась таким же ж гепі-ендом?
Іван: Ні. Там перебувала міліція, яка могла перешкодити мені зайти до кабінету. Але я навіть не спробував, бо формально вже не був учнем цієї школи. Тобто, моя потенційна бійка з міліцією скінчилась би нічим. А оскільки поряд не було журналістів, я, напевне, не побачив в цьому сенсу, – знову всміхається Іван.
Аріна: Тоді нащо було взагалі приходити до школи?
Іван: Річ у тому, що виключали мене поспіхом. Ввечері, перед останнім іспитом, відбулось засідання комітету в справах неповнолітніх, який ухвалив рішення виключити мене зі школи. Тобто його тільки ранком мали доставити до школи, і могли не встигнути затвердити. Формально мені цього документу не показали. І я прийшов з чистої цікавості. Можливо, ще подивитись на своїх однокласників, як їм буде здавати іспит, коли їх друга виключили. – Іван зробив паузу. – Здавали нормально.
Аріна: Тобто Вас ніхто не підтримав?
Іван: Ні. Хоча серед моїх однокласників було досить багато активістів моєї організації, хтось із них обіцяв одягнути майку з назвою організації на мою підтримку. Але ніхто на цей крок не пішов, і все відбулось спокійно.
Аріна: І після цього Ви далі працювали в Молодому Фронті?
Іван: Так, ясна річ.
Аріна: Всім було комфортно дивитись одне одному в очі?
Іван: Нормально. Я навіть на той момент вітався з людьми, які давали проти мене свідчення в суді. І дотепер вітаюсь.
Аріна: ???
Іван: Тому що життя таке. Вони не завжди можуть бути готовими на кроки, які здатен робити я. Ось мене виключили, а хтось не пішов так далеко. Хоча на той момент я виразно розумів, що в будь-якій системі, де є авторитаризм, мають сенс саме масові дії. Тобто умовно, якби всі мої однокласники сказали, що «ми не складаємо цього іспиту», школа, найпевніше, пішла б на поступки, і мене б поновили. А якби ні, то всі ці 60 осіб змогли б виїхати до Польщі вчитися на хороших стипендіях. Це був би потужний прецедент – 60 осіб якоїсь провінційної школи не пішли здавати іспит з солідарності. Можливо, всі б поїхали не тільки до Польщі, а ще далі. Але так не сталося.
Аріна: Ви нормально ставитеся до цієї політики угодовства з владою? До цього, можна сказати, боягузтва?
Іван: Я до цього ставлюся нормально. Така природа людини. Всі ми з чимось згоджуємось, а з чимось – ні. У нас є мозок, щоби обдумувати рішення. І відповідати за вчинки. Може, мені би хотілось, щоб люди чинили інакше. Може, людям би хотілося, щоб я чинив інакше.
Аріна: Ви поїхали за програмою Каліновського?
Іван: Так, але мене вигнали. Мене виганяли з усіх трьох важливих в житті інститутів: зі школи, з армії та з університету. Після школи я не міг нікуди вступити, у мене не було атестату. І, природно, не вступивши в університет, молоді люди в Білорусі мають пройти службу у збройних силах, якщо вони підходять за станом здоров'я. Я не підходив. Але комісії не було. Мене комісували через 10 місяців з причини здоров'я – в мене була алергія, проблеми зі шкірою. З причини цих проблем зі шкірою мене не мали брати в армію. Що більше, ці проблеми виявилися тільки в армії. Я вважав себе повністю здоровим. В армії жахливі санітарні умови, тут теж миються раз на тиждень. І багато фізичної праці. Погана якість води, стрес. В якийсь момент командування збройних сил вирішило, що мені краще бути вдома. Я писав забагато скарг, різні неприємні речі. В якийсь момент майже кожен із солдатів частини підписався під зверненням зі скаргою на погане харчування. Це було під час навчання, коли вся інша частина поїхала, і нас взагалі зарахували до тилових щурів, які зрадили збройні сили. Там збіглося багато моментів, мене комісували практично протягом трьох днів, так зазвичай не буває.
Аріна: Дуже нагадує сюжет фільму «Живе Білорусь».
Іван: Так, навіть більше, призвали мене в один день з Франеком Вєчоркою, так що нічого такого в цьому немає. Це мій добрий приятель. Нас призвали з одних і тих самих причин: я був одним з керівників Молодого Фронту, він був одним з керівників Молоді БНФ. Осіб п'ятнадцять пройшло через «політичний призов». Ми не були першими, але цей час, коли ми служили, більш відомий. Франек добре працює з медіями і журналістами. У 2009 році Інтернет вже був доступним. «ВКонтакті» не був настільки популярним, тоді у мене було там менше сотні друзів. Але в армії я вже ним користувався – Фейсбуком ще ні. Іnstagram'у ще не було, на жаль, тому армійських фото у мене мало, хоча я тоді був худішим, і вони були б приємнішими.
Аріна: Якщо Ви вже відійшли від опозиційної діяльності і дивитеся в минуле з неприхованою іронією і, я впевнена, з рефлексією, то спробуймо виділити з цієї неоднорідної опозиції типові види активістів. Це як, скажімо, в жіночих журналах полюбляють маркувати обранців життя: «Мужчина солідний», «Мужчина – мамусин синочок», «Мужчина – ловелас» і т. д.
Іван: Спробуймо. Є частина опозиціонерів, які залишились в далеких 1990-х, які ходять на акції за інерцією. Один з організаторів акції, яка була 11 жовтня, Максім Вінярський – це класичний приклад. Він слухає рок, носить «косуху», має довге волосся. Загалом – це люди, які загубились.
Аріна: Опозиціонер Загублений.
Іван: Колись опозиція не була таким непристойним явищем, яким є нині. В принципі, вони знаходили там друзів, яких не мали в інших соціальних групах, підтримку, ставали героями. Бо раніше людина з біло-червоно-білим прапором за визначенням була борцем, носієм певних цінностей. І ось вони зараз виходять на акції, їх саджають до в'язниці, ЗМІ про це пишуть двома рядками – це нікому не цікаво. Ці люди провадять незрозуміло яку діяльність, тобто без певного виду діяльності, я не знаю, як у них з освітою, з рівнем доходів… Тобто ці люди не викликають співчуття в тих, хто раніше все ж таки співчував опозиції. Є ще численна категорія людей, колишніх опозиціонерів, які раніше у всьому цьому активно брали участь. Нині вони роблять щось інше, але за інерцією ходять на акції, наприклад, щоб побачити таких самих своїх знайомих, а потім піти до бару. Вони співпереживають, загалом більшу частину тих, хто ходить на демонстрації, можна зарахувати до цієї категорії.
Аріна: Опозиціонер Співчутливий?
Іван: Я б сказав, колишній опозиціонер. Загалом треба розуміти, що опозиції практично не залишилось. Й загалом говорити про опозицію як про політичне явище трохи складно. Це такі групи дисидентів. Є бабусі-опозиціонерки, яким вид занять змінювати вже дуже складно. Вони приходять на мітинґи, моляться за Білорусь, за Україну, вони надзвичайно милі, вони носять політв'язням якісь речі, передачки, вони за останні десять років й не сильно змінились. Як виглядає шістнадцятирічний опозиціонер, мені складно сказати. Є така частина опозиції, яка хоче бути не зовсім опозицією в її класичному розумінні. Наприклад, Тетяна Короткєвіч, її штаб – це нове розуміння опозиції, вони хочуть бути більш конструктивними, менше говорити про моральні цінності, хочуть робити конкретні справи, хоча їм це наразі погано вдається — виходячи з результатів виборів.
Аріна: Опозиціонер Новітній.
Іван: Треба розуміти, що, наприклад, я сиджу в кав'ярні, і поряд зі мною сидять ті, з ким ми раніше ходили на умовні барикади. Якщо в них запитати, чи вони опозиціонери, вони почнуть говорити, що вони арт-менеджери, креативні директори, медіа-консультанти, журналісти, хто завгодно, тільки не опозиціонери. Сьогодні соромно називатись опозицією. І багато людей вирішили прибрати цей політичний контекст, не вступають в жодні партії, стали НДО-шниками чи журналістами. Ось я обрав другий шлях.
Аріна: Назвемо останню категорію Опозиціонер Встидливий. Але тут питання щодо етики. Ваші колеґи, наприклад, просять розділяти ці два види діяльності і переживають, що Ви не тримаєте дистанцію.
Іван: Мої редактори не висловлюють мені таких зауважень. Не розумію, в чому проблема. Якби я був членом молодіжного руху, а потім став слюсарем, то подібної проблеми б не виникало. Я часто пишу не про політику, а про моделей, спортсменів, про музику. Я можу написати про всіх жінок білоруської політики, але я не жінка з політики, нічого особистого. Я не аналітик, не політолог, який хоче висловлюватися і розповідати всім, що робити. Тамте інтерв'ю я дав як людина, що змінила свої погляди.
В цей момент я випила горілки: «Ваше здоров’я, Іване».
Аріна: Але Вашим головним посилом було: «А де гроші?» Ви серйозно сподівались монетизувати протестну діяльність?
Іван: Це взагалі дуже важливе питання, екзистенційне. Без грошей досить складно, ну, чи без того, на що їх можна конвертувати. Ні, мені тоді було п'ятнадцять років, я жив з батьками і мало замислювався над матеріальною стороною забезпечення життєдіяльності людини. Тому ні, я так не думав. Але в якийсь момент я почав над цим замислюватися. Напевне, це відбувалося в той момент, коли закінчилась моя стипендія в Польщі. Тобто в лютому цього року, коли я й став журналістом.
Аріна: Чому Вас виключили зі стипендіальної програми Каліновського?
Іван: Уявляєте, я просто перестав ходити на заняття. І потім мене вигнали.
Аріна: Ви так багато часу і сил віддали Молодому Фронту, Ви повністю поділяли його тези і погляди його членів?
Іван: Взагалі-то ні. Мене майже вигнали з Молодого Фронту, тобто я був заступником голови і позбувся посади, тобто став рядовим членом.
Аріна: В чому причина? Перестали ходити на засідання?
Іван: Ні, у випадку з Молодим Фронтом все більш серйозно. Мені складно говорити про Молодий Фронт, тому ще це організація, яка сьогодні налічує 30 осіб. У мене були більш ліберальні погляди, ніж у більшості моїх товаришів. Я думаю, що люди, які думають, що поділяють статут Молодого Фронту, цього статуту не читали. Є Європейська хартія прав людини. У статуті Молодого Фронту написано, що організація поділяє положення Хартії і хоче інплементувати її в Білорусі. Так ось, у Хартії написано, що будь-яка дискримінація неприпустима. А Молодий Фронт дискримінує ЛГБТ-спільноту. Натомість я поділяю положення Європейської хартії прав людини. Людям, які мені оповідали про базові цінності організації, я трохи зачитував моменти з нашого організаційного статуту. Виявляється, їхні слова не збігаються з положеннями Статуту. В кожному разі, вони вважають, що християнська організація не має бути толерантною щодо ЛГБТ.
Аріна: Якщо політична сила чи рух називає себе опозиційним до певного режиму, відповідно, у цієї опозиції є протилежні засади, вектор діяльності, політична програма: в чому відмінність білоруської опозиції від чинної влади? Наприклад, БНФ – це праві, які передусім будуть дискримінувати релігійні й сексуальні меншини. То, може, якби вони прийшли до влади, було би ще гірше?
Іван: Ні. По-перше, гірше би не було. В будь-якому разі, тому що будь-які зміни – це на краще. По-друге, можна навіть не боятися – не прийде. А якщо й прийде, то будуть не тільки вони, а вся опозиція, умовно 30 відсотків. Чи є ґеї серед опозиції? Безумовно.
Аріна: Вони створюють свої партії? Організації?
Іван: Загалом ґей-організації в Білорусі є, принаймні були. Але це громадські організації, які не рвуться до влади, а намагаються захистити права ґей-спільноти. Вони пробували організовувати ґей-парад, їх затримали. Зараз лідер «Ґей Білорусі» живе у Швеції. Але, чесно кажучи, я не надто стежу за їхніми заходами. Більш того, Молодий Фронт теж перестав стежити. Як я пам'ятаю, тиждень рівності проходив під час з'їзду Молодого Фронту, і це не стало проблемою, і це чудово. Раніше вони неодмінно би написали якесь звернення, пов'язали би це з Біблією: Содом і Гоморра, щось такого. А тепер ні. Виявляється, організація може існувати без гомофобних заяв.
Аріна: Нагадує нашу ситуацію з «Демократичним Альянсом» – теж християнською партією в Україні.
Іван: Я хочу уточнити, що християнські демократи, наприклад в Німеччині, – це одне. А християнські демократи в Білорусі – це хвороба. Якщо почитати, наприклад, що пише Павел Сєвірінєц, – я його трохи не люблю і можу часто покликатися на те, що він робить, – то він організував акцію «Неперервна молитва за Білорусь». Кожну годину протягом тижня учасники мали без зупинки молитися за країну. Не думаю, що Меркель організовує подібні молитви за Німеччину. Хоча вона теж християнський демократ.
Аріна: Ви кажете, що будь-які реформи – на краще...
Іван: Так, але зрозумійте, буде обструкція. Політичні реформи не означатимуть лише політичні реформи. Можуть з'явитися ЗМІ, що будуть активніше критикувати політичний устрій, більша кількість громадських ініціатив. Була б обструкція від громадянського суспільства. Сьогодні її немає. Тому що багато хто, може, з почуття солідарності чи жалощів не хоче критикувати опозицію. Можливо, ЗМІ отримують зарплатню там же ж, де отримує ґранти білоруська опозиція. Сьогодні білоруську опозицію можна би було бити дуже сильно. Але не б'ють. Може, тому що їй нині і так зле. Я так не вважаю. Можна бити – треба бити. Треба критикувати. Але не критикують, багато тем просто обходять.
Аріна: Будь-які зміни – це не завжди добре і позитивно. Досвід України доводить протилежне. Білоруська опозиція напевне озирається на те, що відбувається у сусідів. Як це впливає і яке викликає ставлення?
Іван: Можу сказати, як я до цього ставлюся. Нічого поганого не бачу. Але взагалі-то треба дивитися в певній перспективі п'яти–десяти років. Я досить непогано ставився і до Помаранчевої революції. Є така річ, як невідворотність еволюції. Умовно – колись було два різновиди мавп: одні виявились сильнішими, випхали інших до савани, а самі залишились в джунґлях. І якщо зважати саме на цей момент, то мавпам, які залишились в джунґлях, пощастило – бо вони ж сильніші. Але ті другі стали людьми. А тамті перші дотепер сидять в джунґлях. Так, реформи проходять важко, але ми побачимо результат тільки з перспективи якогось часу. Може, те, що трапилося з Донбасом, – на краще. Мені подобається те, що відбувається в Одесі, я за цим із задоволенням стежу. Є певна інтриґа, у нас цієї інтриґи немає, а було б ліпше, якби була.
Аріна: Натомість є стабільність.
Іван: Ця стабільність подібна на смерть.
Аріна: Ми вчора з Сєргєєм фантазували щодо того, що було би, якби почався переворот. Майже придумали сценарій, не гірше за Франека Вєчорку.
Іван: Сподіваюсь, багато випивали і Сєргєй не відмовлявся підтримати компанію, – посміхнувся Ваня, ковтнувши зеленого чаю.
Аріна: Та ні, білоруси виявились такими непитущими. Ми більше кавували. І все-таки уявімо, що було би, якби виграла опозиція?
Іван: Я такого навіть уявити не можу.
Аріна: А Ви ходили на вибори?
Іван: Ні, я працював з ранку до вечора. Працював під час виборів як журналіст. Був на площі, на мітинґу. Треба ж постити нові фоточки до Instagram'у з цікавих подій. Театр, кіно… Площа – теж нормальний варіант. Хто прийшов до влади – не знаю. Років в шістнадцять я про це думав, мені тоді це здавалося можливим. Тепер я навіть не задумуюсь на цю тему.
Аріна: Що буде далі? Через п'ять років знову вибори Лукашенка?
Іван: Певне, так.
Аріна: І так буде, аж поки не виросте Колєнька?
Іван: Десять років тому, та навіть і п'ять років, я дуже скептично ставився до чуток і думок, що Коля взагалі колись матиме політичні амбіції. А тепер вже ні. Те, як він поводиться, сам зустрічає делеґації, практикується у доброчинності – це все трохи підозріло. Якщо розуміти білоруську дійсність, можна уявити, що допоки Коля не виросте, Лукашенко нікуди не піде. Я взагалі не розумію, чому політичні оглядачі вилучають людський фактор. Лукашенко – батько, в нього маленький син, йому сьогодні піти на якусь оборудку з опозицією і вилучити спадкоємця – це завеликий ризик. В Білорусі зникали люди, і є дуже висока ймовірність того, що наш президент має до того безпосередній стосунок. Як тато буде в тюрмі, коли сину лише 12 років? Колю в дитбудинок віддавати? Лукашенко на це не піде. Він хоче виростити сина і вже тоді подумати про якісь свої речі.
Аріна: Я була на виборчій дільниці одинадцятого числа. І багато хто казав, що голосують за Лукашенка, щоби не було так, як в Україні.
Іван: Знаєте, люди зазвичай погано реагують на смерті, війни, хвороби, бідність.
Аріна: На чийому боці опозиція?
Іван: Безумовно, опозиція проти Росії. Є навіть такі, хто їдуть воювати. Я трошки знав загиблого Черкашина.
Аріна: Ви всіх знаєте. Невже коло опозиціонерів настільки невелике? У мене чомусь відчуття, що я – героїня американської молодіжної комедії, яка приїжджає до коледжу і намагається познайомитись з топовими хлопчиками з якоїсь Ліґи Плюща. Замкненість цієї сфери починає нагадувати гру, в якій кожен вже має визначену роль.
Іван: Правда? Ну, Ви ж розумієте, як працюють такі замкнені співтовариства? Є, наприклад, фанати електронної музики, які один одного знають, які тусують в спеціальних клубах і знають, коли відбуваються їх фести. Напевне, вони в друзях один в одного на Фейсбуці. І, найпевніше, знаються між собою. А для мене вони не існують. І з таких ось маленьких спільнот складається вся Білорусь: це можуть бути велосипедисти, меломани або любителі ходити в походи, чи, як у нашому випадку, – опозиціонери.
Аріна: Це не здається дивним?
Іван: Це не дивно, у нас 21 рік не змінюється влада, у нас надзвичайно складно дістати доступ до ЗМІ – ці всі речі можна іронічно проговорювати, але в нас реально пропадали люди, і загалом, знаєте, якщо бути в опозиції, можна дістати багато проблем. Тому не здається. Я взагалі здивований, що опозиція в тому вигляді, в якому вона є сьогодні, існує. Це нині настільки нераціональна дія – бути в опозиції, що я дивуюсь, звідки знайшлося стільки нерозумних людей. Але ні, не нерозумних – мужніх, які не мислять матеріальними категоріями, а думають про майбутнє Білорусі. І моляться за неї безперервно тижнями і роками. Ви теж можете помолитися. Напишіть Павлу Сєвєрінцю.
Аріна: Я в Мінську якраз зовсім не можу спати ночами.
Іван: Диктатура тисне? А якщо серйозно, те, що стосується до спільнот, то це нормально. Могло бути трошки краще, могло бути трошки гірше. Але засадничо цього добивалась влада, вони цього досягли – все добре.
Аріна: В такій закритій спільноті легко досягти верхівки: що довше ти в ній, то вище перебуваєш. Ні?
Іван: Ні. Легко тільки йобнутися. Втратити контакт з реальністю, якщо постійно ходити в одному й тому самому колі людей, які одне одного підбадьорюють, поливають якимось моральним соусом, кажуть, що ми робимо справедливу справу, а більше немає кому, і взагалі ми герої. Я десять років віддав опозиції, треба йти, треба, щоб приходило нове покоління. Ось я працював-працював, бився головою об стінку, не виходило, потім перегорів — все, неможливо. Неможливо ті самі інструменти використовувати, я зациклився, ті підходи, які я застосовував, сьогодні не спрацьовують, не можу знайти нові способи реалізації. Якщо опозиціонери будуть йти з опозиції – не бачу жодної проблеми. Навіть якщо ви будете останньою людиною партії і зачините двері – не страшно. Щезне партія, партія – не месія. Просто в білоруської опозиції таке відчуття, що вони рятують народ, що народ – дурний, вони – розумні. Якщо вони організовують захід і приходить п'ять осіб, то це тому, що люди нерозумні, а не тому, що це ми робимо. Ми ж рятуємо націю, ми – гордість нації, ми – інтеліґенція, ми як ті шість осіб, що виходили проти втручання радянських військ в Чехо-Словаччині. Це неправда. Немає месії, є багато людей, які їх не розуміють. Щезне сьогодні опозиція – вона з'явиться в іншому вигляді, люди навчаться самі створювати горизонтальні зв'язки. Їм не знадобиться унікальний досвід опозиції, тому що досвіду такого, за великим рахунком, немає. Ось Алексієвич, яка отримала Нобелівську премію, вона писала про це явище, що люди в Радянському Союзі сиділи на кухнях, вважали всіх решту гівном, що навколо – тупий народ, самі в будні ходили на роботу і були таким самим гівном. Але ось на цих кухнях в них була свобода. Вони все знали і розуміли. Розвалився Радянський Союз, і вони очманіли, що все не так, як вони чекали. І ті очманіли, і тамті. Мені ця білоруська опозиція багато в чому нагадує цих найрозумніших, які сидять на кухнях і все знають. Відбудуться зміни, і опозиція не буде при владі, бо вони загралися в це ґетто і не розуміють, що навколо.
Епілог
Шукайте і знайдете – сказано в Євангелії.
Шукаючи білоруського опозиціонера, я зустрілася зі спостерігачем на виборах, партійним функціонером, журналістом-оглядачем. Хоча ж ні. Я зустрілася з передостаннім активістом, який намагається довести собі, що ще не все втрачено, що можна довести правду. Тільки кому?.. Зі зневіреним політиком з нереалізованими амбіціями і кар'єрою, що не відбулась. З молодим хлопцем, який мріє про сите життя і видатні перспективи десь поза своєю закостенілою батьківщиною.
Можливо, всі вони – типажі опозиціонерів, про яких я випитувала? Навіть у найсмішніших жартах було багато жовчі і розчарування, навіть у найсміливіших планах на майбутнє – незворотність і байдужість.
«Стукайте, то й відчинить ся вам: кожен бо, хто просить, одержує; і хто шукає, знаходить; і хто стукає, тому відчиняють»
(малюнки Аліни Тарасенко)
24.11.2015