В останній місяць зими у Варшавському музеї сучасного мистецтва відкрилася виставка каїрського куратора Тарека Ель Фетуха (Tarek Abou El Fetouh) «Якби два моря могли б зустрітися». Єгиптянин, що нині мешкає в Брюсселі, вочевидь звернув увагу на східних митців, включивши до складу експозиції роботи з Китаю, Кореї, Сінгапуру, Бейруту, Ізраїлю, Палестини, Польщі … й з України. Складна архітектура виставки, збудована з темних кімнат, коридорів, розгалужень і колонад, перетворилася для глядача на лабіринт. Який, втім, влучно продемонстрував головний задум куратора: окреслити уявну ситуацію, де і коли два метафоричних моря могли би зустрітися? Візуальнео довге і цікаве оповідання, де образи і концепти митців з різних країн вступають в полілоги, десь повторюють одне одного, а десь сперечаються, ми уявно поділили на три розділи, а на останок – згадали про вічне питання.
Живе, що не існує
Walid Raad, Letters to the Reader
Спершу подивись на мене, – ніби примушує інсталяція Валіда Раада (Walid Raad). Це «візуальний фашизм» куратора, який поставив роботу так, щоби глядач не зміг уникнути її при вході: шість великих плит про історію арабського мистецтва, багатостраждального і вимушеного емігрувати, мистецтва в екзилі, чия історія пишеться в Сан-Пауло опальною художницею, а потім зберігається у пивниці лікарні. Абстрактні східні форми, різьблення і фрагменти паркету вражають уяву, це щось помпезне, величне і, тим не менш, бутафорське, як декорації до «Тисячі і однієї ночі».
Franciszek Buchner
Відразу позаду цієї інсталяції, з пієтетом до приймаючої інституції, робота польського фотографа. Франчішек Бухнер (Franciszek Buchner) демонструє ціле оповідання, якого з головою вистачило б на персональну виставку. Його історія про самотність і неможливість її подолати, про пошук когось живого, здатного до діалогу або хоча б до руху назустріч. Здавалося б, у чому проблема? Адже фотограф залишається наодинці у своїй кімнаті, у Варшаві, а не десь на безлюдному острові. Як виявляється, Бухнер хоче неможливого – знайти ще когось, хто не живе для задоволення таких, як ми. Тобто, вирішення «проблеми» звичайним шляхом: відвідинами зоопарку або купівлею домашнього улюбленця, йому не підходить. Він хоче знайти когось рівного, що живе окремо, самостійно. Але знаходить лише мертві тільця птахів, щурів, жаб, риб. Людина не залишає місця іншій живій істоті, але фотографія Франчішка, принаймні, таке уявне місце створює.
Min Jeong Seo
До Бухнера додається інший голос. Тему зупиненого часу і протистояння смерті продовжує робота корейської художниці Мін Йонг Сео (Min Jeong Seo). У порцелянових саркофагах, білих і витончених, знаходять вічне життя мертві пташки. У перші хвилини вони здаються прекрасними скульптурами, проте при наближенні створюють жахливе враження: це посмертні маски беззахисних тварин, що застигли від болю перед останньою миттю. Скульптури Мін Йонг Сео – це діалог між красою та жахіттям, естетикою і реальним життям.
Amal Kenawy, Room
Інша мисткиня, Амаль Кенаві (Amal Kenawy), показує нам, наскільки тонкою може бути оця межа між казковою сукнею принцеси і білими кахляними стінами лікарні. Пацієнти психлікарні перебувають на лікуванні через відмову жити в реальному світі, залишаючись кожен у своїй фантасмагоричній історії. Художниця створює відео, в якому показує своє існування серед кахельних білих стін, які, крім лікарні, нагадують кімнату для обробки м'ясних туш. Скульптурний зліпок важких воскових ніг, як рожевий кавалок плоті, якій марно намагаються підняти маленькі метелики, доповнює шалену безвихідь зачиненої у кімнаті Кенаві. Скляний куб з восковими ногами розміщений між двома серіями графіки – української та польської художниць.
Vlada Ralko, Kiev Diary
Одна належить нашій відомій мисткині Владі Ралко і, ніби, доповнює розповідь про ізолятор для душевнохворих. Люди на її малюнках пошматовані, розчавлені, з них вивалюються шматки, а за ними ходить біла смерть по чорному полі в образі людиноподібної істоти з маленькою дитиною на руках. Це рефлексії та емоційне відображення подій на Майдані. Це хаос і трагедія, де людина втрачена, вона забуває про колишню гармонію і вчиться жити в новому пост-апокаліптичному світі.
Aleksandra Waliszewska, Untitled
Натомість у польської авторки Александри Валішевської (Aleksandra Waliszewska) ніби той же світ, але у дзеркальному відображені. Наразі на щільному картоні метаморфози відбуваються вже з головною героїнею. В серії автопортретів Валішевська малює себе чудовиськом. Адже тільки звір, що має гострі пазурі, може вижити в світі після апокаліпсису. Сильнішим є той, хто більший і страшніший. Немає більше гідності, розуму, сумління, у новому світі не залишиться й згадки про суспільний договір.
Ho Tzu-Nyen, Earth
По цей же ж бік уявної розділової лінії вистави безсумнівний фаворит і лідер глядацьких симпатій – художник з Сінгапуру Хо Цзу-Нуєн (Ho Tzu-Nyen) з годинним відео-артом. Він конструює ситуацію, яка може трапитися після землетрусу або падіння літака, після катастрофи чи вибуху. В постіндустріальних джунглях за невідомих обставин у неприродних позах опинилися люди. Час від часу вони здійснюють повільні рухи. Це створює нестерпне, розтягнуте в часі передчуття катаклізму. Художник випробовує глядача, ледве чутно пересуваючи камеру. Але всі трансформації магічним чином складаються в підручник історії мистецтв, відтворюючи живописні картини великих майстрів: Тиціана, Леонардо, Мікеланджело, Караваджіо, інших. Мистецтво естетизує кінець, робить чудовою і захопливою навіть жахливу дійсність, живим те, що вже не живе.
Місце без адреси
Saba Innab, How to build without a Land
Складна графічна кардіограма кордонів Палестини, Йорданії, Сирії та Лебанону витягнута художницею Саббою Іннаб (Saba Innab) в одну суцільну лінію. Під нею така ж каліграфічна витончена арабська в'язь, складена зі слова «мешкати». Архітектор за освітою, Саба дивується: як будувати без землі? Художник за покликанням, вона задається питанням: що стоїть за словом «мешкати»? Якщо повернутися до слов'янського кореня, то «мешкати» – це нерішуче здійснювати рухи, залишатися на місці довше, ніж потрібно. І чи потрібно людині одне місце, будинок, де він складає все більше і більше речей? Епоха глобалізації дарує нам можливість стати номадичними суб'єктами, будувати без землі.
Лада Наконечная Personal Shield
Тему продовжує українська художниця Лада Наконечна, яка демонструє твір, зроблений на резиденції у Швейцарії у 2011 році. Страхітлива, з колючими виступами, скульптура, попри свою візуальну загрозливість, тим не менш, легко пересувається на колесах. Це «щось» – власне, перешкода між будинками, новий паркан часів пост-модернізму, скопійований художницею з реальності. Люди захищають свій простір, чудово усвідомлюючи, що його географічні координати нестабільні, що їх приватний простір, який потребує захисту, може легко переміститися, змінитися. І тоді, насправді, значення цього предмета втрачається. Але при цьому людина не полишає будь-якої спроби таки створити кордон. Нехай він короткочасний і умовний.
Khalil Rabah, BIPRODUCT
Кочову утопію продовжує гігантський принт Халіла Рабаха (Khalil Rabah) «BIPRODUCT», на якому художник зобразив корабель-поле, де слухняно на рівненьких грядках зріють помідори і полуниця. Номадичні земельні лани, що плавають морями, приносять людям не смерть і горе, а надію у тому майбутньому, коли материкова земля, перенасичена зброєю і відходами, перестане вже давати врожай.
Hadjithomas & Joreige, A Letter Can Always Reach its Destination
У тому ж майбутньому нам не потрібні реальні географічні координати, – говорить багатоголоса і багатолика робота Хаджитомаса і Джорейга (Hadjithomas & Joreige) «Лист завше може знайти адресата». Інтернет-спам, який отримав персональне тіло, нагадує нам про тих людей, які здатні повірити в справжність вірусної розсилки. Оті рідкісні «одержувачі» завжди знаходяться, і в їхніх руках літери оживають, знаходять колір шкіри, одяг, зачіску та голос. Робота про пост-інтернет простір повинна була бути на такій виставці, адже між нами і нашими профілями в Facebook теж залишається ледь існуюча смужка суходолу.
Людина без людяності
Nikita Kadan, Untitled (Political Natural History Department)
Після показового апокаліптичного сценарію куратор приводить нас до антропоцентричної частині виставки. Цей умовний розділ експозиції починається з музейної діорами. Дуже несподівано побачити у Варшавському музеї сучасного мистецтва фрагмент музейної справи ХІХ-ХХ століть. Скляна вітрина виглядає саркастичної усмішкою експозиції. Пригадується добровільно-примусова участь у шкільних екскурсіях до краєзнавчого або художнього музеїв. Але це стосується більшою мірою нас, дітей пострадянського простору, тобто, як мінімум мене, автора цієї статті, та автора твору – Микити Кадана. Він вибрав метафоричну форму, несподівану і чужорідну в даному місці і часі не для того, щоби підкреслити технічний розвиток і еволюцію, оспівану філософами Просвітництва, коли скляні музейні вітрини користувалися найбільшою популярністю. І навіть не для того, щоби діти, народжені в СРСР, змогли поностальгувати за шкільним минулим. Найцікавіше в цій роботі навіть не прекрасне блакитне небо, недбало намальоване митцем, не запозичені десь, витягнуті із запорошених сховищ опудала оленів, а те, що це небо простягається над барикадами, а олені гордо стоять серед гумових покришок. Вони звільнилися, втекли і опинилися в числі лідерів протестного руху. Інтерпретація автора і куратора в тексті, який додається, говорить про рефлексії на руйнування Донецького краєзнавчого музею, розбомбленого минулої весни, коли резервуар радянської епохи був зруйнований, і минуле брутально зіткнулося з викликом сьогодення. Саркастична посмішка на перевірку виявляється чехівською, «крізь невидимі світові сльози»: робота про війну, революції і руйнування.
Doa Aly, Hysterical Choir of the Frightened (HCF)
І тим більше дивно, що цю роботу з двох боків оточують повні сексуально-перверзійного контексту твори: еротично-провокаційний «Щоденник» китайського фотографа Данвен Ксінг (Danwen Xing) і «Істеричний хор Наляканих» Доа Алі (Doa Aly). Істеричний хор – вічна алюзія до давньогрецької трагедії. Це кращий фон будь-якої події, радості чи катастрофи: вигуки футбольних уболівальників або стогони над покійником. І це відео опосередковано озвучує роботу Микити Кадана. Коли стався вибух, мертві тварини вийшли на барикади, а саунд-треком цієї дикої сучасної міфології може бути тільки багатоголосий істеричний хор. Дівчата проголошують черговий маніфест, зміст якого байдужий для всіх.
Rajkamal Kahlon Did you kiss the dead body
Навіть химерне і ексцентричне питання «Did you kiss the dead body?» роботи Райкамала Кахлона (Rajkamal Kahlonа), що знаходиться за чверть метра, знаходить більший відгук. Кахлон представляє графіку, невеликі формати з анатомічними подробицями агресивно-червоних частин тіла. Антропологічне дослідження глибини людських можливостей, ДО якої межі йде «не можна?» і ВІД якої вже все можна. Наприклад, чи можна стати нічним непроханим гостем в чужій хаті?
Maha Maamoun, Night Visitor The Night of Counting the Years
Відео «Нічний гість» Махі Маамун (Maha Maamoun) – репортажна зйомка вторгнення в замок диктатора, яку легко сплутати з кадрами з «Межигір'я» Віктора Януковича або з розгромом резиденції Віктора Пшонки, що відбулися під час «Євромайдану». Напевне, не аж так сильно відрізнялось й захоплення царського палацу в Санкт-Петербурзі 1917 року. Рано чи пізно, озброєні, доведені до грані «нічого втрачати», люди вламуються до тих, кому страшно втратити все. І вони міняються місцями.
Jean Christophe Lanquetin, The Sape Project
Серія фотографій про покоління «Секонд хенд», про пост-колоніальний стиль африканських модників у безглуздих квітчастих одежах європейських марок належить Жану Кристофу Ланкетіну (Jean Christophe Lanquetin). The Sape Project нагадує сюжет фільму російського режисера Тодоровського «Стиляги» про те, як в ‘60-тих в Радянському Союзі разом з відносною «Відлигою» зародився протестний рух молоді, одягнених у «фірмові» джинси. Так звані стиляги носили відверто вульгарний одяг на противагу громадській думці, бо епатажний зовнішній вигляд був несумісний з комсомольською ідеологією. Але в фіналі цієї довгої виснажливої боротьби з громадською думкою і владою, один зі «стиляг», що виїхав на кілька років до Америки, по поверненню, вбраний у солідний темний костюм і капелюх, авторитетно заявляє: жодних «стиляг» ТАМ немає. І світ «радянських стиляг» валиться. Ці перебрані африканці з фотографій Ланкетіна теж є маргіналами в своєму й без того змаргіналізованому суспільстві на узбіччі цивілізації. При цьому модники The Sape Project впевнені, що якщо ці речі прийшли до них з іншого прекрасного, то саме так вдягаються модні американці і європейці, гуляючи вулицями Берліна, Нью-Йорка або Парижа. Це фантазії пост-колоніальної людини. На фотографіях вони начебто застигли у своєму ритуальному танці, молячись Богу моди.
Втрата рівноваги або про тонку лінію між…
Микола Рідний, Діма
Наостанок глядач приходить до невеликого монітору з відео-твором ще одного українського художника, Миколи Рідного. Якщо на 55-ій Венеціанській бієнале в українському павільйоні його відео було про демонтаж пам'ятника «робітникам і селянам», виконаного в стилі соцреалізму, то відео з цієї виставки є практично дзеркальним її відображенням: муляр витесує величезні монументальні чоботи. Певним чином Микола Рідний продовжує традицію пост-модерних художніх «фабрик» Воргола, Хьорста, Балдассарі, які відмовилися від авторської праці, коли «твори мистецтва», багатомільйонні (поки не у випадку Рідного) об'єкти створюються безіменними працівниками. У цьому відео творець скульптури якраз має ім'я, «Діма» – на його честь, власне, названо твір Рідного.
Але демонструє вона не стільки проблему найманого робітника праці, скільки проблему іншого роду: каменяр Діма, який витесував міліцейські берци, символ свавілля влади, сам кількома роками раніше їх носив. Колишній міліціонер розповідає Миколі Рідному свою особисту історію розчарування в радянському міфі про доброго міліціонера дядю Стьопу. Він підтримує зміну режиму, так само, як будь-який революціонер, який провів зиму на Майдані. Діма виступає за зміну корупційної влади і стверджує, що для нього неприйнятні розгін і вбивства мирних демонстрантів. За кадром звучить голос художника з питанням, яке мучить і глядача: що було б, якби Діма залишився в тих берцах, модель яких зараз він точить з каменю? Як вчинив би Діма-міліціонер, по інший бік барикад? Чи дійсно б він не послухався несправедливого нелюдського наказу, але наказу начальства? Микола Рідний демонструє, що кожен з нас не стільки Je suis Charlie, скільки Je suis Діма. Чи можемо ми протистояти системі і щось змінити поодинці? Чи є у нас вибір між цих двох морів, або ми назавжди залишимося на вузькій смужці суші між ними, на безлюдному острові в передчутті цунамі?
Куратор експозиції залишає останню роботу з артикульованим питанням, і це інтригує, і надихає зробити ще одне коло по експозиції. У ній до серпня ви зможете побачити всі зазначені у статті роботи і ті, що, на жаль, не увійшли в мій огляд. Кожен з виставлених проектів потужний та інтерконтекстуальний. Експозицію можна читати, як ролан-бартовський текст, з будь-якої сторінки, з будь-якого фрагмента, це нітрохи не шкодить цілісності. І при цьому виставка не розсипається, вона міцно з'єднана тією метафізичною смужкою суші, де два моря могли б зустрітися, але ніколи не з'єднають свої води.
29.04.2015