7 вересня 1813 року народився Еміль Коритко – галичанин, який став одним із перших дослідників етнографії словенського народу.
Він прожив лише 25 років, із них два минули у в’язниці та майже три – на засланні. Невтомний Іван Франко присвятив йому розвідку "Еміль Коритко, забутий слов’янський етнограф", яку вперше надруковано в "Записках НТШ" (1908, т. 86, кн. 6, С. 82-122).
Походив Еміль Коритко зі с. Жежава (з 1950 року – с. Зелений Гай, Заліщицького району на Тернопільщині) зі сполонізованого руського шляхетського роду. Його батько, Станіслав Коритко був дідичем села і досить заможною людиною, бо ще мав посілість у с. Рожанівці.
Як писав І.Франко, "Еміль був наймолодшим із чотирьох братів; крім чотирьох синів, були ще дві дочки. Для едукації тих дітей мати перенеслася до Львова, де сама займалася їх вихованням. Із Жежави довожено щомісяця фірами провіанти і опал до Львова. Початкові школи Еміль кінчив у Львові і 1833 р. був уже на другім курсі т. зв. філософії, що відповідала теперішньому восьмому класові гімназіальному. Не маємо ніяких свідоцтв про те, яким учеником був Коритко, та вже те одно, що в 1833 р. його ім'я появляється в поліції на індексі людей політично підозрених, доказує нам, що він попри обов'язкові шкільні студії цікавився політичними питаннями і то в тім напрямі, що тоді ворушив уми всієї гарячішої молодежі. не тільки університетської, але також гімназіальної, і при пануючій тоді системі швидко мав заповнити в'язниці цвітом польської, а почасти й руської молодежі... З кінцем 1833 р. до дирекції львівської поліції ввійшов донос, буцімто молоді люди Тишкевич, Улятовський і Коритко стоять на чолі якоїсь конспірації і що остатній із них має таємну друкарню в якомусь монастирі і займається друкуванням брошур революційного змісту. Поліція звичайним своїм способом не арештувала відразу посуджених винуватців, але розтягнула над ними якнайдокладніший догляд, якого вислідом було сконстатування, що Коритко мав справді участь у веденні друкарні, але ні в якім монастирі, ані власної, а тільки займався друкуванням деяких заборонених тоді в Австрії творів, в тім числі Міцкевичевих «Księg narodu polskiego і pielgrzymstwa polskiego» в друкарні Інституту нар. ім. Оссолінських".
Оссолінеум у часи Е.Коритка. Вигляд з гори Вроновських (Цитадель)
Першими директорами Національного закладу ім. Оссолінських (скорочено – «Оссолінеум») у Львові стали ксьондз Францішек Сярчинський, а з 1831 року – доктор філософі і права Костянтин Слотвінський. У 1834 році в закладі провели обшуки, під час яких знайдено польські патріотичні брошури, видані таємно в тутешній друкарні. Заарештовано К.Слотвінського та його співпрацівників: Олександра Комарницького, Еміля Коритка, керівника друкарні Францішка Зомбковського, – а «Оссолінеум» закрито.
Оссолінеум (вигляд зі сучасної вулиці Стефаника)
Під час обшуку змусили встати з ліжка дружину директора, яка два дні перед тим народила. Від переживань вона невдовзі померла. Самого Слотвінського засуджено до ув’язнення в замку Куфштайн, де він сидів до 1843 року. Отримавши свободу, Слотвінський не повернувся до Львова, а жив у родинній садибі в Долішній Ґлобіковій. Там його 1846 року вбили повсталі селяни.
Костянтин Слотвінський
Керував обшуком урядовець карного суду Ігнатій Зайончковський, якого в Галичині прозвали «Великим інквізитором». 1846 року його перевели до Кракова, де наступного року «Великий інквізитор» був застрелений невідомими бойовиками.
«Оссолінеум» хотіли ліквідувати, але князь Генрик Любомирський особисто їздив до цісаря Франца ІI, щоби цьому запобігти. Врешті решт, з ініціативи віце-губернатора Галичини Франца Кріґа, понад 10 років «Оссолінеум» не міг займатися публічною діяльністю. Лише 1847 року відновлено роботу друкарні, а 1848-го – читального залу.
Еміль Коритко та його товариш Богуслав Городинський в очікуванні суду відсиділи два роки в Кармелітській тюрмі у Львові, а після завершення слідства 10 жовтня 1836 року вийшов вирок найвищого трибуналу, яким його засуджено нібито за зраду Австрії, але з браку прямих доказів визначено доволі помірковане покарання – заслання на поселення до міста Любляни (нім. – Ляйбах) у Словенії (тоді її називали Крайна). Міністр поліції Седльніцький особисто дописав до вироку: "Богуслав Городинський і Еміль Коритко мають на свій будущий побут одержати округ міста Любляни і без проволоки мають бути починені всі потрібні зарядження, щоб обі ті особи були поставлені під острий поліційний надзор і щоб усяка проба втекти була по можності унеможливлена. Також треба дати знати обом тим особам, що через самовільне видалення з назначеного їм місця побуту стягнуть на себе тільки остріше трактування" (ЗНТШ, 1908, т. 86, кн. 6). Новий цісар Фердинанд І затвердив цей присуд.
Франко так описує перебування засланців у Любляні: "Тут поставлено їх обох під догляд Сікарда [директора місцевої поліції – І.М.]. Вони жили зразу в самім будинку поліції на передмісті Любляни над Дунаєм [насправді Любляна лежить не над Дунаєм, а над рікою Савою – І.М.]. Життя їх було дуже скромне, і надзір поліційний не був їм занадто утяжливий. Коритко швидко поробив різні знайомості в кругах місцевої інтелігенції і вже в лютім був прийнятий на члена міщанського касина, в якого читальні проводив щодень кілька годин. Він заприязнився між іншим із адвокатом д-ром Кробатом, якого жінка була полькою, та найважніша для нього була знайомість із молодим конципіентом того ж адвоката доктором Прешерном, найбільшим поетом словенського народу. Прешерн мав на Коритка значний вплив і був йому найвірнішим другом до самої смерті. Правдоподібно вже в перших місяцях свого побуту в Любляні Коритко під впливом Прешерна зупинився на думці присвятити свої сили ближчому познайомленню з прикметами, життям і побутом словенського народу. Вже в цвітні він дістав дозвіл разом із д-ром Кробатом і д-ром Прешерном робити короткі екскурсії в околиці Любляни... Коритко жив у Любляні у згляднім достатку. Родичі присилали йому місячно офіціально 50 ринських, але посторонніми дорогами, через приватні руки він одержував значно більше, та проте не обходилося також без затягання довгів. Життя було як на інтернованого досить веселе і навіть гуляще. Наслідком довгого тюремного сидження його здоров'я було трохи ослаблене: в нього боліли очі, в літі його стан погіршився настільки, що Сікард у своїй реляції признав, що він потребує стараннішого заходу; від дня 3 липня д-р Кробат узяв його до себе на квартиру і на вікт. В домі д-ра Кробата він прожив до 16 грудня 1837 р., а на вікті лишився у нього до самої смерті".
10 червня 1838 року Еміль Коритко надрукував у місцевому німецькомовному часописі «Іllуrisches Blatt» свою відозву "Den Freunden des Slaventhums in Krain ein Slave aus Nordem" ("Друзям словенської справи у Крайні від слов’янина з Півночі"). Він писав: "З першого дня мого перебування у Крайні я весь час збираю всілякі відомості з життя і побуту слов'янського іллірійського народу, які знайомлять з його внутрішнім світом, характером і звичаями, і роблю це для того, щоб і ця вітка великого слов'янського роду, цей найменший наш брат вийшов із пітьми і зблизився з іншими, особливо північними слов'янами. Попри всі мої зусилля зібрав я поки що небагато, але втішаю себе тим, що ще жодному уродженцю Крайни досі не вдалося здійснити цей намір без люб'язної і доброзичливої підтримки місцевих жителів, на яку я довірливо розраховую і, щоб уникнути невдачі, з подвійною енергією здійснюватиму свій задум, тому й звертаюсь до вас, патріотів вітчизни, не залишити без уваги моє прохання і мої запитання".
У своєму питальнику з 12 пунктів він просив респондентів надсилати йому інформацію про життя і побут місцевого населення: обряди, танці, музику, забобони, передбачення погоди, магію, народну медицину, символіку, пісні, казки, оповіді, народний одяг та домашній побут.
Вже в липні 1838 року від подав прохання про видання 4 випусків пісень Крайни, які спочатку планував видати у Загребі. Але справа затягнулася, лише 30 листопада Е.Коритка повідомили, що може передати рукопис до друкарні. Він віддав свої матеріали до друкаря Йосифа Бласніка у Любляні, встиг відредагувати і здійснити коректуру першого томику.
Але, як писав І.Франко, "тим часом у грудні Коритко захорував небезпечно на катарально-ревматичну лихорадку, і хоча в січні 1839 р. йому стало трохи легше, то все-таки при кінці січня хороба погіршилася сильно, і дня 31 січня 1839 р. о годині 9 вечором урвалася нитка його молодого, несповна 26-літнього життя".
Парадоксально, що після грошової застави та прохання батька 10 січня 1839 року цісар Фердинанд І видав рішення з дозволом на повернення Е.Коритка до Галичини. Але Еміль про нього вже ніколи не довідався.
Надгробок Еміля Коритка з родовим гербом Окша на цвинтарі Нав’є (Любляна), встановлений родиною етнографа у травні 1839 р.
Не дочекався він і видання першого тому впорядкованої ним збірки "Slovenske pesni krajinskiga naroda" ("Словенскі пісні країнського народу"), який вийшов у Любляні 1839 року. Наступні чотири томи вийшли з друкарні Й.Бласніка у 1840–1841 рр.
Іван Франко вважав, що "можемо напевно прийняти, що сам Коритко тих пісень із уст народу не записував, і коли була яка його праця над першим томиком, друкованим при його житті, то хіба редакторська і ота невеличка коректорська, якої вимагав люблянський цензор Павшек".
Але Е.Кориткові вдалося активізувати зацікавлення мешканців Словенії етнографією та фольклором свого народу. А якби прожив він довше, то зміг би зробити ще багато доброго й для Галичини.
Сучасні видання збірки "Slovenske pesni krajinskiga naroda"