Зовсїм справедливо нарікав в ч. 190 Дїла автор „Кількох язикових уваг" на загал галицької інтелїґенциї за те, що вона не вміє писати по лїтературному. Однакож я думаю, що ледви такі „уваги" причинять ся до направи лиха. Воно має далеко глибші причини, анїж думає ш. автор. Не байдужність інтелїґенциї до чистоти своєї лїтературної мови завинила, що „українські писаня виходять із канцелярий у страшнім жарґонї", але передовсім те, що ми на кождім кроцї зустрічаємо ся з такою „лїтературою", яка калїчить дух рідної мови навіть у того, хто її колись добре знав.
Возьмім передовсїм на увагу галицьку пресу періодичну і писаня галицьких писателїв. Сю лїтературу читаємо щодня та мимохіть переймаємо відти поодинокі слова і цїлі фрази. А чи таке перейманє виходить на користь вивченю лїтературної мови? Нехай сих кілька прикладів, низше наведених, відповість на се питанє. Читаючи галицькі ґазети легко переконатись, що вони майже зовсїм збойкотували слова: „завсїди, завше, завжди, у одно, заєдно, раз-у-раз", а замість сих слів послугують ся одним однісіньким: "усе". Слово: усе має подвійне значінє і не в кождім випадку можна його вживати.
У кождім числї кождої нашої ґазети найдете слова: устати, усунути, ужиті в цїлком хибнім значіню. Пишуть: „вітер устає" як раз у такім випадку, коли зі змісту виходить, що "вітер перестав віяти, унимаєть ся". Таксамо замість: скасувати, відсунути, ізсунути пишуть майже без виїмку: „усунути". Хто ще не забув рідної мови, хто читав твори Шевченка, Кулїша і др., той знає, що межи словами устати і стати, усунути і всунути нема ніякої ріжницї.
У нас не прочитаєте, що яка особа злїзла з воза (се занадто по мужицьки), вона висїла (не проти ночи згадуючи) з воза. Утомившись, вона не спочила, а спочала.
Усе те очивидно яскраві польонїзми. Писатель переконаний, що се — лїтературна мова, закордонний Українець думає, що в Галичинї так говорить нарід, а читач привикає шукати лїтературних слів і форм у польській мові.
Слово „воняти" нїщо інше не означає як „смердїти". У тих околицях, де ґрунт має в собі богато сїрки, яка в сполуцї в воднем витворює ґаз, що заносить запортками (зогнилима яйцями), там називаєть ся вода, пересичена тим ґазом, "вонєчкою". А отже се зовсїм не заважає деяким галицьким поетам велїти квіткам, щоби воняли і вживати слова воня на означенє запаху.
Торік на сторінках Дїла при нагодї дискусії над реформою нашої правописи вийшла на верх цїкава поява. Унїверситетський професор української лїтератури забув, що в українській мові є мягке р. Ся поява в тим характеристичнїйша, що сей професор написав українську граматику і викладає українську лїтературу як раз у тих сторонах, де нарід зовсім правильно уживає в бесїдї мягке р.
Якої теориї держить ся наша шкільна правопись що до р, чи воно може бути мягке, чи нї, се годї збагнути. Кажуть нам писати писар, а вже в 2-гім відмінку (падежи) писаря. Чи до такої путанини дали притоку галицькі нарічя? Зовсїм нї! У Галичинї (як і за кордоном) є нарічя, які знають мягке р, а є й такі, що його не знають. Хто говорить твердо: писар, у того буде 2-гий відмінок від сього слова: писара, а хто говорить у 2-гім в-у: писаря, у того буде 1-ший в-к: писарь.
Перед кількома роками появила ся в Ділї критика на мову київської Ради. Поміж иншими (зрештою слушними замітками) вказав критик на буцім помилкове писанє слова: „звязати“ бо Рада писала: се слово без в: з‘язати. До того часу я думав, що форма: зязати се провінціоналїзм покутсько-буковинсько-гуцульський. Вичитавши-ж у Ділї, що сей провінціоналїзм досяг аж до Київа, став я прислухувати ся народній вимові, де тільки мав нагоду. Від Снятина до Рави руської (розумієть ся у тих місцях, де був хоч переїздом) чув я форму з’язати або з’в'язати, а нїде: зв’язати. І довелось Радї за галицький провінціоналїзм наслухатись докорів.
Але може форма „з’язати“ — неправильна ? На мою думку зовсїм правильна. В українській мові не сьміє звук в стояти поміж двома співзвуками (согласними, шелестівками). У такім випадку в або випадає або переходить на у (перед вчера = передчера, день в день = день-у-день). На те, щоби вимовити форму звязати, треба наломити ся до вимови польської. Поляки (з західної Галичини, а не наші) вимовляють в в той спосіб, що прикладають спідну губу до верхних зубів. Таке в, скоро воно голосне, буде подібне до нашого, скорож тихе, буде схоже на наше: ф. Отим-то нам здаєть ся, що слово: твоє вимовляє Поляк: тфоє, а слово: двоє правильно. Отим-то також у польській мові на кінци слова переходить в на ф, бо на кінци слова вимовляєть ся в тихо. Як я се вичитав у росийських підручниках, (бо живої мови не чув) так само як Поляки вимовляють і Росияни своє в. Миж для вимови в складаємо губи так само як для вимови у. Відси походить властивість нашого в, що воно не може стояти поміж двома звуками, що переходить на у, та що після самозвуків у сполуцї з ними творить діфтонґ.
З отакої власне причини не годить ся писати: він втїк, бо в такий спосіб уставлені слова годї вимовити. Але наші публїцисти й писателї уважають за свій сьвятий обовязок якраз так писати. Читаючи таке писанє люди радять собі всїляко. Інтелїґенти читають просто: він фтік. Селянські дїти по народних школах, поки навчать ся вимовляти в як ф, читають: він витїк. Колиж учитель таки настоює на „правильну вимову“, то вони старають ся заглагоїти його тим, що силують ся перемінити и на якийсь иншии самозвук, на котрий у нас нема знаку, мабуть староруське ъ.
Хоч така вимова як він втїк приходить ся нам гірко, протеж се не заважає всїм нашим ґазетам і майже всїм писателям писати в там, де йому й самому дуже нїяково.
Закордонні Українцї не мають на своїй совісти тільки прогріхів. Я не перечу, що вони також мучать оте нещасливе в, але прошу: перегляньте київську Раду. Там тільки в ряди годи попадеть ся в не на своїм місци. А по наших ґазетах аж пищать вв, притиснені співзвуками з заду і з переду.
З галицьких письменників найласкавіший на в д-р Франко: він йому в прозї жадної кривди не робить. Лиш у поезиї инколи притисне його співзвуками задля складу. Так само як Франко писав Шевченко, Кулїш, Мирний, Драгоманів і йн. Найласкавійше ж із в обходив ся Гребінка. Він ставив в після співзвука лишень у дуже крайній потребі. Така крайна потреба лучала ся у Гребінки дуже рідко. Тай то ще за оту стоянку після співзвука старав ся поет винагородити в тим, що не трудив його занадто навіть після само звуків, заступаючи його самозвуком у. Може така правопись була б найпригіднїйша для нашої мови.
Я не перечу також, що в нашій мові є слова, в яких нам, письменним, якось не випадає перемінювати початкове в на у пр.: власть, власність, властиво, вторий. Але се слова — опріч кількох — не наші, утворені на супереч духови нашої мови. І наш мужик не церемонить ся з ними, говорить не загикуючись: уласність, уластиво, хторий, ураг.
Почутє духа народної мови є доконечне при твореню нових слів. Якіж дивогляді придумують у нас на нові понятя! Возьміть для прикладу руханкову команду. Там найдете таке: в-зад, в бік!
Хиба для нїкого з нас не є таємницею, що сполука слова у (в) із словом: зад означає понятє неприличне, сороміцьке. Німецьке rückwärts по нашому: назад!
Я зовсїм згоджуюсь із думкою ш. автора „язикових уваг" про значінє слова: проте. Але нїяк не можу згодити ся з тим, що польське: рrzeto по нашому має бути: отже. Се слово: отже (або: оже, як пише Мирний і як говорять де-куди в Галичині) означає те-ж саме, що й слово: проте. Означає воно контраст, а не конклюзию і то контраст сильнїщий, аніж слово проте.
Хоч як се дивно, отже я певний, що менї не повірять. Бо галицькому інтелїґентови доводить ся не тільки читати, але й почути по кількасот разів на день слово отже в значіню польського przeto. Длятого покличу ся на найбільший авторітет, на Шевченка:
Нїде не весело менї
Та мабуть весело не буде
І на Українї, добрі люде,
Отже таки й на чужинї
Хотїло ся-б...
Аби хоч крихотку землї
за Днїпра мого сьвятого
Сьвятиї вітри принесли.
У такім значіню вживають слова: отже наші закордонні письменники, у такім значіню уживав сего слова наш нарід в Галичинї — опріч наших публїцистів, письменників та тих селян, що встигли вже попсувати собі мову читанєм галицьких видавництв.
Польське: рrzeto по нашому: тож, отож, оцеж. Ось початок „Москалевої Криницї“:
„Не варт, їй Богу, жить на сьвітї!
„То йди топитись..." — „А жінка, дїти ?"
„Отож то, бачиш, не бреши!"*)
Не можу також згодити ся з ш. автором, що слово рівнодушний є лїтературне слово. По нашому: байдужний і нема найменшої рациї викидати його та заступати инакшим.
По українських ґімназиях учать, що слово острів має наголос на другім о (остров). Прочитайте галицьких поетів, то переконаєте ся з ритму вірша, що вони те слово акцентують так само. Щоби почути те слово, не треба йти аж на Днїпро або на Чорне Море: недалечко від Львова є село Острів (із наголосом на першім о). А островом названо його для того, бо лежить над величезним ставом (тепер уже спущеним).
Дуже счаста приходять у публїцистиці слова: „рісний“, „сонїчний“. Се очевидно перекручені: „рєсний“, сонєшний“ замість: „рясний“, "соняшний“. Цїкаво, для чого на письмі маємо єкати тільки в сих двох словах? Єкаймо вже всюди: аже чимало з нас так говорить, хоч пише инакще.
Про галицьку популярну пресу, про галицькі видавництва економічні, то-що й згадувати шкода: там аж кишить від усякого словесного добра.
Не таю ся: і я, низче підписаний, також не знаю гаразд лїтературної мови, хоч беру ся других навчати. Маю досить нагоди забувати народні слова та присвоювати собі ті, які читаю по наших виданях. Отож нїкому не дивую ся, хто „випускає із своєї канцеляриї українські писаня в страшнім жарґонї“.
Маємо українські ґімназиї, маємо від давна свою пресу, є й урядованє по нашому, а з лїтературною мовою остались ми позаду закордонних Українців. Чому се так? Годї вгадати.
Таких і тим подібних специйяльностий так хутко не позбудем ся.
Публика вчить ся мови із преси. По мові публики можна догадати ся, якою мовою пише ся преса і навпаки. А щоби наша преса популярна перейшла на бездоганну лїтературну мову, на се поки що слаба надїя“.
________________
*) Супроти уваги шан. автора про значінє слова „отже" зазначуємо, що в „Словари української мови", виданім Грінченком (Київ, 1907), подано два значіня сього слова: 1) вѣдь (приклад: „Отже збреше бісів син!" „Отже доведеть ся самому йти“). 2) Поэтому, слѣдовательно, итакъ». — Ред.
[«Дїло», 02.09.1913]
02.09.1913