У темні часи намагаєшся намацати якщо не опору, то хоча б малий каганець, який би підсвітив контури того, за що ще можна триматись. І силуети, які нагадають, що ти ще не сам. Ось повні книжкові шафи, кілька десятків компакт-дисків з музикою минулих років, поміж якими дивом збереглися ще пара касет. Старі знимки в альбомах і паперових конвертах – і, звичайно ж, пляшки з вином, які постійно змінюються, але кількість їх ніколи не падає нижче критичної. А ще коробка з винними етикетками, переглядати які часом цікаво не менше, ніж читати книжку. Пам’ятаю історію не кожної з них, але багато які нагадують про історії, людей, ландшафти, запахи і звуки, що супроводжували споживання того вина.
Іво Андрич майже вісімдесят років тому розпочав свою притчу «Вино» словами: «Думаю про звичайні буденні речі і про радість, яку вони приносять. Думаю про вино». Вслід за Андричем згадую про моменти простої радості, які приходили разом із розділеним з кимось вином.
Свіжа з гірчинкою сербська Ґрашевіна під мурами середньовічної фортеці в Которі ранньою весною, коли Сербію і Чорногорію ще сяк-так з’єднував сполучник «і» в назві держави. Солодкавий і темний Мурфатлар дощового вересневого вечора в Сібіу дорогою додому. Гріте просте біле вино без назви, але з ароматами духмяного перцю і лавра на Різдвяному ярмарку в Братиславі, тижнями затягнутій хмарами. Вино з неочікуваною назвою Лємберґер в далекій чудовій канадській Британській Колумбії, яке зрезонувало таким близьким коренесловом, а згодом виявилося знайомою Франковкою, на якій тримається чи не все червоне вино Центральної Європи. Білий портвейн Магарача на Прорізній біля Леся Курбаса і червоний Південнобережний Масандри у потонулому в опалому листі Стрийському парку.
Гостинний старий дім у хорватському Задарі. Він колись був конобою, і стіни його напевне увібрали тисячі історій, які були колись тут розказані за склянкою вина. Храмове свято у травні, частування родини і близьких після Служби Божої в церкві і святкової процесії. Як же це знайомо, так було колись у нас, коли дерева були великими... Славонське біле вино і пісні про Далмацію до ранку. Опівнічний дзвінок господаря до сестри, яка від вісімдесятих у Нью-Йорку, телефон на гучномовці і спільний спів усіх гостей для тети Лілі.
Винарня Курінь на околиці Херсону червневого пополудня і місцевий білий купаж, який, здавалося, увібрав у себе всі пахощі трав тамтешнього степу. Кілька років потому Курінь понівечили рускі, але його засновник Микола Халупенко залишився в Херсоні і намагається зберегти хоча б частину свого виноградника. Деяким його лозам Каберне вже більше тридцяти років. Діти Халупенка мали б робити з них великі вина. Так творяться традиції у виноробстві. Натомість нині йдеться про те, щоб лоза пережила цю війну.
А у Франції натомість з коштів ЄС виноградарям доплачують за викорчовування лоз. 30 тисяч гектарів виноградників буде викорчувано, бо клімат змінюється, виробництво вина зменшується і споживання падає у глобальному масштабі. Хто б подумав таке про Францію, де до 1956-го школярі могли отримати вино у їдальнях – щоправда, з того року ввели вікове обмеження у 14 років. До 1980-го половина французів споживала вино щодня, а тепер ця частка скоротилась до третини. За споживанням вина на душу населення зараз попереду в Європі Люксембург і Португалія. В останній вино становить 60% всього алкоголю, який випивають у країні. Хоча тенденція невблаганна – споживання вина португальцями тримається на людях літніх, тоді як молодь п’є пиво і міцний алкоголь.
Корпорації зацікавлені, щоб ми пили більше міцних напоїв. Стандартизовані напої з низькою собівартістю, але з високою доданою вартістю і меншими витратами на просування, легше і вигідніше продавати. В сучасному світі багато вина виробляється і продається «під крилом» великих груп, як, до прикладу, Pernot Ricard, Sogrape, E&J Gallo. Як пише культуролог і експертка з вин Анна-Євгенія Янченко, «науково-технічний прогрес дозволяє лити гігантські об’єми вин із заданими характеристиками, але винний світ – це не просто про цифри в лабораторії».
Вино занадто складне, щоб втиснути його у рамки технологій чи маркетингу. І занадто важливе для людей західної цивілізації, щоб від нього відмовитись. Чи було важливим?.. У кожному разі, коли відкорковую чергову пляшку, то відчуваю в коркотязі щонайменше якусь точку опертя.
Зберігати в собі якомога більше людського – це відповідь на сучасні виклики. Вино надзвичайно «людське». Воно – свого роду «проявник» для оповідей. Міцний алкоголь також спочатку помічний в тій справі, але дуже скоро може «засвітити плівку». Вино допомагає не забути мову. Ословлювати напівтони і післясмаки, але також і просто спонукає говорити до того, з ким ділиш чергову пляшку чи дзбанок.
Вино пов’язане з багатьма ритуалами, які, своєю чергою, пов’язують людей. Наживо, не в мережі. Винобрання, свято молодого вина, обрізання лози, чавлення винограду. Яка вітальність, як багато музики, співу, а потім довгих розмов до ранку при кожній такій оказії.
Вино, як і добра оповідь чи пісня, плинне. Život teče – чи не найбільш поетична назва для вина, яку коли-небудь зустрічав. Це червоний купаж із Воєводіни, який роблять у винниці культового для колишньої Югославії співака Звонко Богдана. З цих слів починається одна з його найвідоміших пісень: “Život teče u laganom ritmu/tamburaši to najbolje prate/Topot konja sa osmijehom žena/često noću u moj život svrate”.
Як тут не згадати «It was a good year» Френка Сінатри: “But now the days are short/I'm in the autumn of the year/And now I think of my life as vintage wine/From fine old kegs”. Вино плине, тішить, об’єднує, тече і закінчується. Але у тиші винних льохів зріють нові вінтажі.
Наступного року мине пів століття від знаменитої паризької сліпої дегустації – або ж Паризького суду, як його назвали західні медіа. Тоді французькі вина вперше поступилися каліфорнійським, одне з яких, щоправда, зробив учорашній хорват Мілєнко (Майк) Ґрґіч, але то вже справа літ минулих. Pax Americana тоді був на піку свого глобального домінування, і навіть іконічні для Старого континенту Шардоне і Каберне їм вдалися перфектно. Ініціатор події, британський журналіст і власник винарні в Лондоні Стівен Спарієр у 2006 році організував спробу реваншу, де знову перемогли американці. Три роки тому Спарієр покинув наш світ. Чи буде організована дегустація у 2026-му, аби відзначити п’ятдесят років знакової події, невідомо. Можливо, прийшов час українським виноробам підставити плече французам?
Артур Пастор. Винобрання в Португалії. Орієнтовно 1950-ті
28.03.2025