ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
1. Історія побудови костелу св. Станіслава на тлі історії м. Чорткова.
Початки Чорткова часом пов’язують з іменем Прандоти з Чорткова гербу Пом’ян, воєводи Сєрадського, згаданого у 1427 р. Проте на думку більш доскіпливих дослідників, вірогіднішою є пізніша дата – 1453 р., коли згадано зем’ян Чортковичівських, які належали до іншого гербу – Кораб (корабель). Первісне поселення, рання назва якого – Чортковичі, пізніше назване Старий Чортків, знаходилось на схід від сучасного центру міста.
У 1522 р. Юрій Чортківський отримав привілей короля Зиґмунда І на побудову замку й заснування міста на магдебурзькому праві. Відтоді можна говорити про Чортків як місто.
Герб «Кораб» – родини Чортківських.
Міста Галичини, засновані на магдебурзькому праві, у більшости випадків розплановані на регулярному геометричному плані. Великий квадратної форми майдан служив торговицею. Часто посередині площі стояла ратуша – символ міського самоврядування. Хоч про наявність ратуші у Чорткові не відомо нічого, можна здогадуватись, що вона віддавна займала парцелю, позначену на плані 1859 р. номером «1»: на той час вже порожню. У ХІХ столітті на місці торгових яток ринкової площі збудовано багатоповерхові муровані будинки, тож первісну модель міського розпланування важко розпізнати у сучасному місті. Про неї можна довідатися лише з історичних мап.
Уперше Чортківська римо-католицька парафія згадується в проєкті поділу Львівської архидієцезії на деканати в 1593 р. Проте, на думку Яна Островського, це був лише прогноз на майбутнє, адже тодішній власник міста Ян Сенінський був кальвіністом, а отже не міг створити католицької парафії. Не мав повної впевнености згаданий дослідник і щодо наявности в Чорткові двох костелів – парафіяльного й пізнішого домініканського¹. Проте цілком вірогідно, що протестантську святиню, збудовану Сенінським, використали римо-католики, повторно її освятивши. Це могло статися невдовзі – після смерти Сенінського (†1598). Костел мав задовільняти парохію на той час, поки будували муровану святиню, що – зазвичай – тривало довго: часом кілька десятиліть.
Про розташування первісного дерев’яного костелу можна здогадуватись, аналізуючи військово-топографічну карту генштабу Австрії з 1779–1782 рр. Там умовним знаком зображена християнська святиня на місці кварталу між нинішніми вулицями Сім’ї Юрчинських та провулку від вул. Северина Наливайка (див. рис.2 п.5). Очевидно, таке зовсім не престижне місце пізніше спонукало власників Чорткова до побудови ще одного костелу, цього разу в найвищій частині ринкової площі міста.
Військово-топографічна карта королівства Галичини й Володимирії 1779–1783 рр. 1 – ринкова площа Чорткова, 2 – Чортківський замок, 3 – Успенська церква, 4 – монастир оо. Домініканців, 5 – парафіяльний костел (гіпотеза)
На зламі 16–17 століть Чортків перейшов у власність Станіслава Ґольського гербу «Роля» (1553–1612) – воєводи Подільського, а згодом Руського. Вважається, що саме він збудував мурований замок на протилежному березі ріки Серет, звідки добре видно й усе місто Чортків. У 1604 р. він вистарався на привілей для міста проводити ярмарки на день св. Петра і на день св. Дмитра, а також на проведення щотижневих торгів у неділю.
Портрет Станіслава Ґольського (втрачений), що знаходився в інтер’єрі костелу, та його фамільний герб «Роля».
До створення римо-католицької парафії в Чорткові діяла церква східного обряду – Успіння пресв. Богородиці, збудована міщанами-ремісниками у 1581–1584 рр. Вона збереглась у південній частині міського центру й охороняється як пам’ятка архітектури.
Успенська церква в Чорткові на фото Я. Зубрицького 1906 р.
Про перший костел на місці теперішнього довідуємось з повідомлення, що запросивши в Чортків домініканців у 1610 р., Ґольський водночас віддав у їхнє розпорядження костел, збудований роком раніше.² Орієнтуючись у тогочасних темпах будівництва, можна припускати, що будівництво костелу розпочалось принаймні кількома роками раніше і, найімовірніше, має тісний стосунок до названої дати 1604 р. – надання місту вигідних економічних привілеїв: за принципом обміну між власником і маґістратом міста: я вам привілеї, а ви мені пляц на будову костелу.³ Тож є підстави датувати побудову попереднього костелу на місці теперішнього стисліше: 1604–1609 рр. Домініканцям дісталась “ecclesia murata et depicta” (святиня мурована й розмальована).
Костел посвячено в честь краківського єпископа Станіслава зі Щепанова (1035-40 – 1079), який осмілився виклясти короля Болеслава Хороброго за його нечувано жорстоке покарання бунтівних лицарів. Це було витлумачено як зраду – і єпископа скарали на смерть, і неабияку, а четвертуванням. За іншою – як вважають, більш достовірною – версією його вбито під час відправлення служби. Цікаво, що на всіх зображеннях, які трактують цей сюжет, убивця зображений в королівській короні.
Убивство єпископа Станіслава на образі з 16 століття.
Наче демонстративно відмежовуючись від такого середньовічного дикунства, мало не всі польські королі коронувались надалі перед саркофагом з останками св. Станіслава. Єпископ Станіслав канонізований Папою Іннокентієм ІV у 1253 р., після чого став вважатись небесним покровителем Польського королівства.⁴
Форми первісного костелу можемо уявити з проєктних креслень 1884 та 1905 рр. Він мав форму грецького хреста, що типологічно наближає його до традиції східнохристиянських храмів. Цікавою особливістю будівлі були оригінальні гранчасті апсиди вівтарної частини та рукавів трансепту. Вони збудовані на формі дванадцятигранників. Вівтарна апсида містила сім граней, апсиди бічних рамен – по п’ять.
Реконструкція плану первісного костелу на підставі проєкту 1904 р.
Шукаючи за аналогами цього – що не кажіть – рідкісного прийому, знаходимо подібну форму апсид у костелах в Біщу й Бережанах, збудованих приблизно водночас: у першій половині XVII століття. Однак найближчим аналогом за просторовою схемою та формою апсид все ж є костел Св. Антонія у Заложцях Зборівського р-ну з початку XVII ст.
Костел у Заложцях – найближчий аналог Чортківського костелу: план, загальний вигляд.
А проте між ними була одна дуже істотна різниця. Лише над середхрестям костелу в Чорткові піднімався восьмигранний світловий барабан з куполом (тим часом внутрішній простір названих аналогів належав до зального типу й освітлювався лише вікнами у стінах). Віконні прорізи високі, доволі вузькі та мали стрільчате, виразно готичне завершення. Можна припускати, що й склепіння були, найімовірніше, готичної конструкції з нервюрами-гуртами стрільчатого профілю.
Костел Св. Антонія у Заложцях. Інтер’єр. Фото 2023 р.
Натомість світловий барабан з куполом був накритий банею у формах характерних для ренесансної архітектури, що завершувався ліхтарем. Над вівтарною апсидою теж підносилася висока сиґнатурка. Наявність високого купола робило костел найвищою й найбільш помітною у краєвиді міста просторовою домінантою.
Північний фасад первісного костелу на кресленні 1884 р.
(нижча крухта і контрфорси на розширеній захристії – додано у 1884 р).
Змішання різних стилів, чи радше конструктивних схем, загалом характерне для сакральних будівель Західного Поділля й Опілля. Тутешні будівничі притримувались просторових схем і конструктивних прийомів, успадкованих від готики, натомість у зовнішніх формах, відносно незалежних від роботи конструкцій, намагались наслідувати передові прийоми архітектури ренесансу й бароко. Це дозволяє вказує на наявність у цих теренах своєї місцевої будівельної школи. Близькі за часом спорудження, конструктивними прийомами й стилевими особливостями об’єкти зокрема можна побачити, крім вже названих, у Підгайцях, Скалі Подільській, Долині бл. Теребовлі.
Римо-католицька парафія Чорткова й кляштор домініканців доволі довго існували як окремі одиниці, хоч – де-факто – свій набагато імпозантніший костел ченці надавали для літургійних служб парафії, яку очолював ксьондз Мартин Мойковіус (1610). Справа рухалась до порозуміння між парафією й домініканцями не лише на спільне використання однієї святині, а й до утворення єдиного юридичного суб’єкта. А проте ще навіть у 1666 р. візитатор відзначав, що справа використання монастирського костелу парафією юридично не врегульована.
Згідно з заповітом Станіслава Ґольського, по його смерті (†1612) власниками міста стали його вдова Анна з Потоцьких та брат Ян, які й надалі опікувалися головною святинею. Так у 1625 р. монастир оточено мурованими стінами. Матеріал для будови привезли з розібраного замочку в Шманьківцях. На плані 1779–1783 рр. бачимо, що наріжники периметру були додатково укріплені круглими бастеями. Тож оборонний монастир і костел був добре укріпленою цитаделлю для міста, оточеного лише дерев’яним парканом. Тут в разі ворожої навали могло сховатись усе його населення (рис.2. п.4).
Дзвіниця – вежа: схематичний фасад і план на проєкті 1884 р.
Костел вільно стояв на території, огородженій мурами, натомість висока дзвіниця розташована була по стороні, що виходила до головної площі міста й виконувала додаткову функцію дозорної вежі. Хоч внутрішнє розпланування вежі не розкрите на схематичному плані, можна здогадуватись, що два випуклі об’єми обабіч – це внутрішні сходи, верхній ярус міг бути первісно розкритим, аби мати огляд на усі сторони світу, а зовнішні парадні сходи з боку площі доставлені вже у пізніших часах, ймовірно у 2 половині XVIII століття.
На величину тогочасного міста вказує факт, що в 1637 під час нищівної пожежі у місті згоріло 200 домів. Це вказує на значні розміри Чорткова і кількість населення в ньому, адже згоріли напевне не всі будинки. У середині XVII ст. в Чортківському замку резидував каштелян кам’янецький Павло Потоцький. Після здобуття замку козацько-московськими військами у 1655 р. на 13 років потрапив до московської неволі.
З часами Хмельниччини (1648–1657) пов’язане походження головної святині костелу – чудотворної ікони Божої Матері Чортківської. Після Переяславської угоди 1654 р. й надання московським царем козакам військової допомоги з Домініканського монастиря в Островні під Вітебськом у 1654 р. вивезено ікону Божої Матері Рожаньцової (в руках у Неї – біла рожа), що вважалась чудотворною, й передано на зберігання у львівський монастир домініканців. Невдовзі вона потрапила у Чортків: припускають – під час відвідин міста королем Яном Казимиром у 1663 р. Цілком в традиціях тих часів ікона врешті отримала назву Матері Божої Чортківської і зайняла найпочесніше місце головного вівтаря.
Ікона Матері Божої Рожаньцової (Чортківської).
Війна Польщі з гетьманом Дорошенком і турками, що його підтримали величезним військом, точилась в Західному Поділлі упродовж 1672–1676. Турків врешті відтиснули аж до Жванця, але з Кам’янця Подільського вони вступились лише в 1699. Чортків увесь цей час фактично перебував поблизу бойовища. Очевидно, такі обставини не могли сприяти ні торговому й економічному розвитку міста, ні розбудові й окрасі монастиря й костелу. Інвентарі костельного майна з 1708 і 1718 рр. описують відносно скромний перелік срібного літургійного обладнання. Про золото – взагалі не згадується: зазвичай в часі війн його доводилось віддавати в якості контрибуцій чи для викупу бранців з неволі.
Навряд чи сприяла розвитку міста політична ситуація початку XVIII століття. Тоді Річ Посполита мала аж двох королів: Августа ІІ і Станіслава Лещинського. Вони люто змагались за першість, шукаючи союзниками: перший – москву, другий – шведів. Війська обох союзників пустошили край не згірше «безбожних татар». Така конкуренція, звісно, не сприяла авторитету короля як вищої адміністративної посади в очах його підданих й призвела до розхитування владної вертикалі й внутрішньої політичної ситуації в державі.
У 1722 р. власник міста Стефан Потоцький поновив міські привілеї й оточив місто палісадами. Згадується при цьому, що до міста провадили три брами: дві муровані – Бучацька й Кам’янецька та дерев’яна – Замкова. Домініканському монастирю Потоцький подарував кілька міських пляців. У місті на той час налічувалось 132 доми християнські та 110 юдейських. Юдеї – що традиційно – доповнювали полінаціональний колорит українських міст, користувались синагогою, що й сьогодні збереглась на схід від ринкових кварталів
Вісімнадцяте століття у загальній історії Європи прийнято вважати «благополучним». Зникла загроза турецької експансії, припинились татарські набіги на Україну. Це – беручи загалом… Однак останні десятиліття «передрозборової» Речі Посполитої не були спокійними. Не з причини зовнішніх загроз, а через внутрішні усобиці і вседозволеність шляхти. Так, у 1740 р. хорунжий ґостинський Костянтин Лянцкоронський на чолі 200 озброєних людей увірвався в чортківський домініканський монастир, «строго» побив двох ксьондзів і одного братчика (певне, ті осмілились сперечатись із ним), а ксьондза Франтішка Пешковського наказав прив’язати до коня і «волочити як пса». Не помогли й оборонні мури, радше навпаки: спроба опору напевне розлютила нападників. Ще один напад трапився 1754 р. На цей раз монастир захопив луцький ловчий Томаш Маковецький. Як видно, монастир був не бідним – і там було чим поживитись.
До цього періоду відноситься дзвін, що завішений у дзвіниці костелу й прикрашений гербом Йоахима Потоцького та написами, з яких довідуємось, що вилитий він у Станіславові людвисаром (ливарником) бродським (з Брод) Михайлом Бобовським на замовлення Рожаньцового братства з Чорткова у 1745 р.
Дзвін, вилитий коштом Рожаньцового братства костелу домініканців у Чорткові у 1745 р.
Йоахим Потоцький( 1700–1764): генерал лейтенант коронного війська, львівський староста, був останнім Потоцьким, що володів Чортковом. Він зібрав у замку величезну галерею творів мистецтва. Мав теж велике замилування до цього міста і напевне не шкодував пожертв на костел, у якому заповів поховати своє серце. Про це описує меморіальна дошка, встановлена у костелі
Прижиттєвий портрет Йоахима Потоцького, що походить з галереї Чортківського замку (фонди Львівської національної галереї мистецтв ім. Б.Г.Возницького)
Донька Йоахима Потоцького Францішка вийшла заміж за Станіслава Костку Садовського, відтоді Чортків належав цій родині.
У 1768 р. в середовищі польської маґнатерії й шляхти визрів протест проти політики останнього короля – Станіслава Августа Понятовського, який намагався реформувати державно-політичний устрій держави, надаючи, зокрема, однакові права усім суспільним станам і народам. Це ніяк не відповідало традиційним переконанням суспільних еліт, що фанатично захищали свої «золоті вольності» й особливо опирались цілком своєчасним, як для того часу, реформам. Особливо роздувався (може, й не цілком безпідставно) міф, що король є коханцем імператриці Катерини ІІ і діє за її вказівками. У подільському місті Барі 29 лютого 1768 р. провідними аристократами й католицькими достойниками проголошено акт, що декларував незгоду з королівською політикою й реформами. Конфедерати зібрали величезне військо (називають цифру 200 тисяч), яке однак було більш декоративним, аніж справді дієвим. Тому й програло вирішальну битву «генераліссімусу» Олександру Суворову. Напрочуд водночас в Правобережній Україні спалахнуло повстання Коліївщина, спрямоване проти «гнобителів» (історики цілком документально встановили, що закликав гайдамаків до різанини «жидів і ляхів» лист імператриці Катерини ІІ, що його потім оголошено «фальшивим», а повстання придушено московськими військами). Прямим наслідком Барської конфедерації й Коліївщини став перший переділ Речі Посполитої між Австрією, Пруссією й Росією у 1772 р. Правобережжя України стало частиною Російської імперії, Галичина і Західне Поділля відійшло до Габсбурґів. Зайве й говорити, що такий фон – м’яко кажучи – не сприяв продуктивній мирній праці, а відтак і оздобі святинь.
На 1784 р. у місті налічувалось 2892 мешканці, що безперечно менше, аніж у 1634. Упродовж 19-го століття містом та органічно з ним поєднаними Старим Чортковом і Вигнанкою володіли представники кількох родин: Врублевських, Шувальских, Садовських, Могильницьких, а також кляштор домініканців, якому належала й частина Вигнанки.
Після першого розбору Речі Посполитої між Габсбурґами, Росією та Пруссією Чортків потрапив у володіння імперії Габсбургів. Державна політика австрійців була спрямована на радикальні реформи, не останньою чергою – релігійних організацій. Ініціатором її був цісар Йосиф, через що вона отримала назву «Йосифінської касати». На думку імператора, кількість монастирів в Галичині була надмірною. Тож якщо та чи інша монастирська установа не могла довести свою – чисто практичну – користь для суспільства, її розформовували, а майно націоналізували. Ця гірка чаша оминула чортківських домініканців. Очевидно, з тієї причини, що вони опікувались парафіяльним костелом та ще й давали початкову освіту у школі, що діяла в монастирі. Однак встановлено обмеження на кількість монахів: не більше 11.
Не зайве відзначити, що час приналежності Галичини, а в ній і Чорткова, до імперії Габсбурґів, пізніше Австро-Угорщини, долучив наш край до Європейської цивілізації та відзначився значним як економічним, так і культурним розвитком. Запоруку процвітання держави прогресивні, як на ті часи, правителі Марія Тереза та Йосиф І вбачали у розвитку капіталістичних відносин, піднятті економічної ініціативи громадян та залучення у суспільні процеси якнайширших верств населення. Для цього надано громадянських прав феодально залежним селянам, запроваджувалась (принаймні декларативно) обов’язкова початкова освіта для всіх мешканців незалежно від соціального статусу. Такий підхід радикально відрізнявся від традиційного у Речі Посполитій пошуку доходів у виснажуванні природних ресурсів та щоразу більшому гнобленні феодально залежних і неосвічених народних мас (що й привело врешті до занепаду цієї держави); чи внутрішньої політики царської Росії, що саме в часах прогресивних реформ Габсбуґів наклала на – доти принаймні формально вільних – українців ярмо кріпацтва та закривала церковні школи.
На короткий час (1809–1815) Чортків, як і уся смуга Західного Поділля, перебував у складі Російської імперії. З поверненням у державу Габсбурґів Чортків виріс до рангу адміністративної столиці одного з 12 циркулів Галицького округу, що обіймав 9 повітів: Борщівський, Буданівський, Гусятинський, Заліщицький, Копичинський, Мельницький, Тлустенський, Чортківський, Язловецький. Таким чином австрійська державна адміністрація визнала фактичний пріоритет Чорткова у цій частині Галичини. Економічному розвитку міста немало посприяв цісарський привілей 1844 р. на проведення чотирьох річних ярмарків.
У 1843 році виросла в статусі й Чортківська римо-католицька парафія. Вона стала осередком Чортківського деканату, до якого входили парафії Буданова, Чорткова, Ягільниці, Копичинець, Личківців, Петликівців і Сидорова (до того часу Чортків належав то до Заліщицького, то до Язловецького деканату). До кінця ХІХ століття в деканаті з’явились нові римо-католицькі парафії – у Хоросткові, Коцюбинцях, Чорнокозинцях, Хом’яківці.
У ХІХ столітті в монастирі домініканців була бібліотека, архів, діяла «тривіальна» школа (три обов’язкові предмети початкового рівня освіти: читати – писати – рахувати), напевне не лише для дітей парафіян костелу. Домініканці – a priori високоосвічені⁵ – цілком могли на громадських засадах надавати освіту мешканцям міста – і то не лише «тривіальну». Не стояли осторонь і політичного життя. Так, історики відзначають, що у монастирі переховували переслідуваних повстанців у 1848 та 1863 рр.
У акті візитації з 1816 р. відзначено наявність у костелі шести вівтарів, перелічено значну кількість срібного літургічного посуду й обладнання, священичих шат. У бібліотеці було 163 книги, не лише літургічні, а й з історії (зокрема праця Я. Длугоша). В 1818 р. занотовано, що костел помальовано всередині. А однак у 1824-му віднотовано, що внутрішнє опорядження – убоге «misera». На 1860 р. в костелі стояло вже сім вівтарів.
Домініканська влада на зламі 1889–1890 рр. у листі до чортківського преора (абата) закидала йому «занедбання» костелу та закликала направити й вибілити будівлю й доповнити обладнання. Костел на 1880 рр. напевне вже не вміщав усієї громади, тож у 1884 р. інженер Роман Бобровський опрацював проєкт добудови крухти з боку входу та розширення захристії.
Проєкт добудови крухти та розширення захристії. 1884 р
Архітектуру вирішено у стилі «неоготики» – однієї з течій історизму. Найближчим географічно взірцем цього стилю є костел в містечку Озерянах, збудований у 1870–1876 рр. львівським будівничим «старшої ґенерації» Адольфом Куном (Adolf Kuhn) на замовлення князя Леона Сапіги. Подібні щойно зведені будівлі, звісно, привертали до себе увагу й могли викликати у замовника бажання збудувати щось подібне і в себе.
Костел у містечку Озеряни. Архіт. Адольф Кун, 1870–1876 рр.
Насправді за проєктом Бобровського добудовано не лише крухту, а два прясла нави, таким чином збільшивши храм вірних майже вдвічі, а крухту влаштували впритул до монастирського корпусу. На це вказує перший проєкт Зубрицького з 1905 р, де первісна частина зображена ще без змін у західній частині.
Частина костелу у м. Чорткові, добудована у 1884 р. (обведена контуром)
З прокладенням у 1897 р. по околиці Чорткова залізниці Тернопіль–Станиславів місто отримало потужний поштовх до економічного розвитку. Якщо у 1880 р. у місті налічувалось три тисячі мешканців, то напередодні І Світової війни їх кількість виросла до 15 тисяч, тобто зросла вп’ятеро.
Такий значний ріст міського населення спонукав ставити питання про розширення діючого костела. До пошуку архітектора домініканці поставилися дуже відповідально, не спокусившись на найпростіший шлях. Вибір впав на майже земляка, який, однак, на той час мешкав і працював у Кракові.
Архітектор Ян Сас-Зубрицький (1860–1935) народився зовсім недалеко: у містечку Товсте. В 1878–1884 студіював архітектуру у Львівській політехніці, де почав практикувати під керівництвом засновника львівської архітектурної школи Юліана Захарієвича. Водночас провадив обміри й дослідження визначних історичних споруд, на їх підставі виводячи власні теоретичні узагальнення. У своїх мистецтвознавчих працях послідовно дошукувався особливостей автентичного «польського стилю», палко полемізуючи щодо німецьких, італійських та й взагалі будь-яких впливів. Його аналітичні праці важко назвати строго науковими, адже часто аргументацію замінено власними фантазіями, підкріпленими риторичними запитаннями та багатозначними знаками оклику наприкінці «правильної» відповіді. Їхня цінність, однак, у значній кількості зібраного й ретельно систематизованого матеріалу, поданого у вигляді ілюстрацій. А для вироблення архітектурної ерудиції саме це й потрібно. Тож у 1902 р. отримав науковий ступінь, а з 1912 р. обійняв посаду професора у Львівській політехніці.
Як архітектор-практик мав репутацію передовсім спеціаліста з блискучою професійною підготовкою, високоерудованого і фантастично працьовитого. А до того ж – дуже колоритної особистості. Замовникам імпонували його глибоке відчуття історичних стилів та творча розкутість у власній архітектурній практиці.
На час отримання замовлення з Чорткова Сас-Зубрицький працював у Кракові⁶ та був уже відомим будівничим з десятками реалізованих будівель і реставрацій у Кракові й Малопольщі. Можна припускати, чортківські домініканці самі розшукали цього архітектора й зіграли на романтичних струнах його «місцевого патріотизму».
9–13 квітня 1904 р. Зубрицький гостював у Чорткові, а вже за місяць вислав опрацьований проєкт реконструкції костелу, що його одразу заходились реалізовувати під керівництвом будівничого Яна Свідерського. Наступного разу (28-31.05.1905) завітавши в Чортків, Зубрицький віднотував, що нова частина костелу піднята на висоту повище стін бічних нав.
Проєкт розширення костелу в Чорткові. Арх. Ян Сас-Зубрицький, 1904 р. У первісному костелі планувалось розібрати лише вівтарну апсиду.
Першим проєктом передбачалось розібрати лише вівтарну східну апсиду існуючого костелу й добудувати до межі ділянки тринавовий храм вірних з масивною крухтою, увінчаною трьома вежами. Збережена західна частина мала бути переобладнана на пресвітерій. Таким чином орієнтацію храму змінено на протилежну.
Розібрання частини ренесансного костелу викликало обурення у Консерваторському уряді Галичини, що опікувався охороною пам’яток. А проте вони довідались запізно й вже не могли вплинути на перебіг подій. Реакцією було оголошення в офіційному часописі «вболівання й стурбованости» з приводу такого недопустимого ставлення до пам’яток – що, однак, не справило жодного враження на оскаржених.
Адже новозбудована частина настільки заімпонувала замовникам, що вони вирішили перебудувати костел повністю. 7.05.1907 Зубрицький отримав нове замовлення, а 24-28.09.1908 провадив розбивку плану на місці вже до кінця розібраного старого костелу.
3.02.1909 архітектор отримав останню рату оплати за проєкт. На той час видатки на будівництво вже становили 175 тисяч корон, а остаточна вартість обраховувалась на 250 тисяч. Замовники позичали, де лиш могли, зокрема у львівських домініканців о. Томаш Косіор у 1908 позичив 25 тисяч корон. Будівництво завершено у 1910 р.
Проєкт другої черги будови костелу у Чорткові 1907–1908 рр.
Наступного року встановили орган, що його «зафундував» президент Чорткова Людвік Носс, про що свідчить інформаційна табличка в руках херувима на музичному хорі
Фундаційна табличка на музичному хорі.
Літургійне обладнання спершу використовували зі старого костелу. Однак його форми виразно не узгоджувались зі стилем новозбудованої святині. Тож у 1913 р. на замовлення домініканців різьбяр Андрій Ленік опрацював проєкт головного вівтаря й амвона. На кресленнях бачимо послідовне дотримання готичного стилю.
Амвон – збережений елемент первісної святині.
До оновлення цих найважливіших у храмі елементів перед І Світовою так і не дійшли руки: найімовірніше, через виснаження бюджету. Тому в костелі й досі стоїть амвон зі старої святині⁷.
Після стабілізації ситуації по І Світовій війні преор монастиря о. Методій Каптуркевич, виявивши цього разу законослухняність, подав проєкт головного вівтаря на погодження консерваторському уряду. Головному консерватору Йозефу Пйотровському, як видно, видалося, що загальні форми настільки переобтяжені різьбленим декором, що, як кажуть, «ніде очам відпочити». Він наполіг замовити проєкт не у різьбяра (його мотивація зрозуміла), а в архітектора, що має досвід у церковній архітектурі. Тому домініканці звернулися до того ж Я. Сас-Зубрицького. Архітектор – після консультацій з консерватором – опрацював інший проєкт, який у 1926р. отримав візу консерватора (проєкт не зберігся) й був реалізований.
Спроєктований головний вівтар взявся виконувати різьбяр Владислав Мельнічек, умовившись на 10 тис. польських злотих. Але преор залишився незадоволений з якості виконання першої частини вівтаря й відмовився оплачувати подальшу роботу. Натомість до виконання підключили домініканця бр. Чеслава Стопу. Він же керував надалі різьбярськими й столярними роботами над літургійним обладнанням і умеблюваннм пресвітерія, керуючись ескізами, що їх надсилав Зубрицький, та вносячи у них власні уточнення.
Головний вівтар виконувався упродовж 1927–1930 рр. під керівництвом Чеслава Стопи (він же виготовляв каркас і архітектурні оздоби), за участі бр. Дем’яна Станкевича (різьба фігур) та невідомого на ім’я різьб’яра Турнуса (барельєфи).
Головний вівтар, фото 1943–1946 р.
Ці інформації свідчать, наскільки відповідально й прискіпливо ставилися домініканці з Чорткова до архітектури й обладнання своєї святині, не шкодуючи коштів і відкидаючи невдалі, на їхню думку, проєкти й навіть вже виконані роботи, які не вдовольняли їхній смак.
У 1930-х до адміністративних меж Чорткова включено навколишні села: Вигнанку Долішню й Горішню, Старий Чортків – й кількість населення зросла до 20 тисяч. Місто розвивалось, незважаючи на економічно скрутні часи. Отож домініканці мали матеріальну базу, аби продовжити умеблювання інтер’єру святині. Подібним за художньо-семантичною виразністю до головного вівтаря був вівтар св. Яцка, встановлений у південній апсиді трансепта. У третьому пряслі головної нави пресвітерія встановлено пристінні лави для кліросу, оздоблені інкрустаціями, готичною різьбою.
У вересні 1939 Чортків у складі західних областей України приєднано до СРСР. «Совіти» зайняли більшу частину приміщень монастиря для військових, а навіть спробували взагалі випхати домініканців з їхньої домівки. Але то було ще не найгірше. Перед відступом червоної армії у липні 1941 р. енкаведисти замордували вісьмох домініканців, після чого підпалили старий монастирський корпус, пожежа якого перекинулась і на вівтарну частину костелу.
З костелом пов’язана історична подія – Чортківське повстання 21.01.1940 р. проти радянської влади, у якій взяли участь близько 150 осіб. Поляки, прихожани костелу, спланували бойові акції із захоплення військових частин з наступною втечею потягом до Румунії. Акція виявилась невдалою й закінчилася провалом. А проте викликала неабиякий переляк у керівництва нової влади. Притягнено до слідства кількасот осіб, кількадесят з них були засуджені до смертної кари, ще понад сто – до ув’язнення й заслання.
В часі німецької окупації зусиллями парафіян негайно відновлено дахи над костелом. Керівництво ордену скерувало до монастиря нових законників. Новопризначений абат (преор) о. Матеуш Шуттер в серпні 1941 прийшов зі Львова пішки. У 1942 відновлено дахи над спаленим монастирським корпусом, а отець преор сам займався розводкою електрики. Тут у 1943 р. діяв таємний ліцей, а також відновлено заходи прикрашання інтер’єру костелу. У 1943 р. до Чорткова прибули львівські живописці Станіслав Тейссейр (пізніше ректор Познанської вищої школи мистецтв), Роман та Марґіт Сельські – вже на той час відомі художники-модерністи, яким доручено розписати стіни пресвітерія. Щоправда, отриманий результат не задовольнив замовників: кляшторний хроніст о. Урбан Шеремет відзначив, що стінопис надто кричучий та позбавлений «польоту та духу релігійности» (не всім модерністам щастило так, як Генрику Розену). Продовжено теж роботи з умеблювання та створення вівтарів.
Наближення червоної армії не давало приводу до оптимізму й мотивації до подальшої праці: у 1944 домініканці почали готуватися до евакуації. В липні-серпні 1945 військові знову зайняли більшість монастирських приміщень. Якийсь червоноармієць вломився вночі до костелу й пограбував скарбонку, загубивши при цьому особисті документи. Домініканці покинули монастир 15 червня 1946, вивізши з собою найцінніше літургійне обладнання, фігури, ікони. Певний час храм служив церквою, а потім був перетворений на склад. На щастя, весь цей час святиня не підлягала цілеспрямованому нищенню, хоч відсутність багатьох накладних декоративних елементів вказує на діяльність колекціонерів-аматорів, що розтягли їх на сувеніри.
6 липня 1989 костел повернуто римо-католицькій релігійній громаді, а через два роки духовну опіку над ним знову стали здійснювати оо. домініканці, серед них о. Рейнольд Вишневський, який став ченцем монастиря Домініканців у останній рік перед війною. З того часу проведено значні роботи з відновлення святині та її літургійного обладнання. На жаль, вивезених у 1946 р. вівтарів та творів мистецтва не вдалося повернути, а створені на їх місці копії часом відійшли від автентичних оригіналів. Що стосується копії основної ікони храму: копію образу Матері Божої Чортківської короновано Папою Римським Іваном Павлом ІІ у 2002 році під час візиту в Україну.
ІІ. Архітектура костелу
У міському просторі костел займає західний квартал щодо колишньої центральної міської площі поруч з основною міською вулицею, що провадила первісно від Бучацької до Замкової брами міста. Це найвища точка рельєфу на площі, що робить її композиційно найактивнішою у міському середовищі. Попри вхід до костелу проходить ще одна головна вулиця міста, що провадила з ринкової площі на південь до Кам’янецької брами. В силуеті костелу використано ці переваги, внаслідок чого його вежа є найактивнішою домінантою у міському ландшафті.
Існуючий костел мурований з каменю і цегли. Всередині – тинькований, зовнішня поверхня стін – відкриті кам’яна та цегляна кладка.
План складний, що нагадує фігуру т.зв. лотаринзького (двораменного) хреста, одне рамено якого формують вівтарі бічних нав храму вірних, друге – трансепт. Храм вірних – тринавний, базилікальний на три прольоти. Трансепт сильно висунутий поза обрис корпусу нави, завширшки такий самий, як і головна нава, завершений півкруглими апсидами. Центральний прольот пресвітерія – чотирипрясловий, завершений прямою стіною, що впиралась колись у монастирський корпус. Обабіч коротші – на два прясла – бічні нави, завершені з заходу півкруглими апсидами. В середньому прольоті бічних нав – дві каплиці, що виступають поза стіни бічних нав у формі апсид: округлих у інтер’єрі – п’ятикутних зовні. Вхідна крухта розвинута на три яруси вверх догори та завершена високою вежею, що є головною просторовою домінантою. На другому ярусі крухти й нависаючому балконі влаштовано музичний хор. У бічних навах обабіч крухти виділено допоміжні приміщення, що мають власні входи знадвору. Між виступаючими з об’єму бічних нав апсидами та рукавами трансепту вигороджено невеликі притвори, 
у яких влаштовано додаткові входи до костелу.
Загальний вигляд у напрямку вівтаря
Бічні нави костелу значно нижчі за центральну, що дозволило освітити простір головної нави верхнім світлом. Так само організоване освітлення пресвітерія. Натомість трансепт не має верхнього світла, що візуально дуже виразно розділяє храм вірних і пресвітерій. Центральне та бічні нави, як і прясла пресвітерія, відділяють круглі колони з оригінально потрактованими п’єдесталами й капітелями. Натомість у середхресті конструкції опираються на хрещаті стовпи. Цей прийом теж виразно підкреслює структуру головних частин храму.
Рисунок склепінь головної нави й трансепту
Склепіння в травеях нав та двох передніх пряслах пресвітерія хрещатої форми, тиньковані, розділені підпружними арками з кам’яних блоків. У вівтарній частині пресвітерія, трансепті й апсидах вівтарів грані склепінь оформлені ледь виступаючими кам’яними нервюрами, що спираються на кам’яні кронштейни. Травеї трансепту й вівтарної частини пресвітерія оформлені зірчатими склепіннями. Вони ускладнені т.зв. пієрнами й т’єрсеронами: не так з конструктивної необхідності, як задля просторового ефекту.
Підпружні арки мають стрільчату форму, але відрізняються профілюванням. Ті, що розділяють нави храму вірних та компартименти пресвітерія мають складне готичне профілювання; між травеями головної нави – простого прямокутного профілю; між травеями бічних нав – п’ятигранні, в рукавах трансепту – тригранні. Арки входів до вівтарних апсид пресвітерія і трансепту мають ступінчатий профіль; арки входів до апсид у бічних навах профільовані валиками лише з боку апсиди. Таке розмаїття форм автор проєкту застосував свідомо, аби увиразнити просторові ефекти чи підкреслити сакральну значимість окремих компартиментів.
Фасадні стіни святині виконані з відкритого кам’яного та цегляного мурування, комбінація яких підсилює ефект архітектури. Окремі елементи: фіали пінаклів, масверки та імпости вікон витесані з червоного пісковика. По всьому периметру будівлю обігає кам’яний цоколь, накритий полицею з оригінальним увігнутим профілем.
Вежова (вхідна) частина – головний фасад храму – добре видимий з доволі віддалених точок сприйняття. Тому основний наголос тут – на виразному силуеті. Композиція фасаду – тривежова. Посередині підноситься чотириярусна квадратна в плані вежа-дзвіниця, обабіч неї дві двоярусні вежички, квадратні у нижньому ярусі, восьмигранні у другому. Усі вежі накриті стрімкими шпилями, що завершуються металевими ажурними хрестами. Шпиль центральної вежі збагачений люкарнами по основних осях та додатковими малими шпилями над наріжниками, що заповнюють кути переходу з квадратної на восьмигранну форму. Покриття центрального шпиля – з міді. Бічні вежі накриті однотонною червоною дахівкою.
Костел Св. Станіслава. Східний фасад
Бічні вежі та центральна до третього ярусу муровані з кам’яних блоків. Перший ярус займають три входові портали, сформовані глибокими уступчатими нішами. Для підсилення домінування центрального порталу він висунутий значно вперед, а його щипець відділений від основного тіла вежі. Арки останніх уступів винесені вперед та оперті на потужні консолі. Щипці бічних веж значно нижчі та мають трикутне завершення. Натомість над головним входом щипець завершений рядом пінаклів, що додають динаміки цьому завершенню, дослівно «вистрілюючи» догори. Простінки між пінаклями прорізані гостролукими глухими арочками. Самі ж пінаклі завершені по черзі або пластичними фіолами, або ж трикутними дашками з ґульками в завершенні; центральний пінакль завершується великим хрестом з профільованими раменами. Усі навершя пінаклів виконані з червоного теребовельського пісковика, що вигідно контрастує із сірим кольором вапнякових блоків. Тимпан щипця збагачують три ніші, з яких бічні перекриті гостролукими арочками, а центральна – ширша – трипелюстковою аркою.
Прорізи дверей головного входу перекриті складними за формою арками, що скомпоновані з двох частин: трипелюсткової арки, в яку вписана дверна перемичка, в якій подібні три пелюстки мають зворотню кривизну та справляють враження ламбрекена. Прорізи бічних дверей завершені лише одним елементом, зате складнішої форми: три пелюстки оперті на консольки у вигляді викружок. Збереглись автентичні дверні полотна, унікальні за своїм вишуканим рисунком.
Портал головного входу.
У другому ярусі вежі – велике кругле вікно зі скісним відкосом, що освітлює музичний хор. Проріз вікна заповнений масверком у вигляді вигадливої розети з червоного пісковика. Гладка стіна ярусу накрита профільованою плитою, опертою на консолі.
Другий ярус бічних веж починається зі скісних площин переходу з квадрата на восьмерик. Скошену площину формують камені, розташовані один над одним з напуском у вигляді капельника, який захищає хіба що шов кладки, зате надає фактурності цим площинам. Посередині ярусу в кожній грані влаштовано аркади з трьох арок, з яких середня накриває віконний проріз, бічні – глухі ніші. Завершує ярус аркатурний пояс на консольках, що підтримує винос дахового карнизу з готичним профілюванням.
Третій ярус головної вежі порівняно невисокий. Наріжники вирішені у формі гладких площин, накритих карнизом з доволі простим профілем. Середню частину заповнено глухою аркадою, у якій циліндричні дуги архівольт перетинаються, утворюючи цікавий орнамент. У проєкті цей елемент теж накривався горизонтальною плитою. Але під час будівництва внесено корективу: карниз набув форми триярусного зіккурата, а в площину утвореного тимпана вписано круглий отвір, у якому планувалось встановити годинника.
Четвертий ярус вежі служить дзвіницею. Він має кам’яне мурування лише в наріжниках, що виступають лопатками з основної стіни. Решта площини стін вимурувана з цегли. У кожній грані прорізано по два великі голосники стрільчатої форми з ступінчатими відкосами та накриті сандриками у вигляді виступаючих кам’яних арок, опертих на пластично опрацьовані консолі. Голосники заповнені металевими жалюзі. Ярур накритий коарнизом у формі простої плити, опертої на щільно розташовані консолі – дентикулі у формі четвертного валу. Над карнизом посередині підносяться стрімкі кам’яні люкарні з гострими щипцями, з вікнами, накритими стрільчатими сандриками на маленьких консольках.
Бічні фасади формуються кількома об’ємними частинами. Послідовно розташовані: бічна площина веж, стіни бічних та центральної нави, з яких виступає об’єм вівтарів; стіни бічних притворів, щипець трансепту, що обрамляє апсиду, два яруси стін пресвітерія. Колись фасад продовжував монастиський корпус, що його розібрано у другій половині ХХ ст.
Південний фасад: передня частина.
Бічні площини веж у нижньому ярусі не мають трикутних щипців і порталів, як у головному фасаді. Площина першого ярусу прорізана вікном в уступчатому обрамленні стрільчатої форми з кам’яним масверком відносно простої форми. Від стіни бічної нави його відділяє потужний кам’яний контрфорс з двома скісними дашками накритими кам’яними плитами. Перше прясло бічної нави, вимуруване з кам’яних блоків, має такої ж форми вікно, лише розділене простими кам’яними імпостами на три поля. Завершує стіну кам’яний карниз із характерним готичним профілюванням, що впирається у винос торцевої стіни, опертий на консоль у вигляді четвертного валика.
Друге прясло стіни бічної нави виступає у вигляді гранчастої апсиди. Грані апсиди вирішені у формі округлої лізени, опертої на гранчастий п’єдестал, що завершується оригінальною готичною капітеллю. Між лізенами у рівні фризу перекинуто трипролітні аркатурні пояси стрільчатої форми, оперті на консольки у формі четвертних валиків.
Між апсидою і трансептом вписано вхід до бічних притоворів, що сягає трьох чвертей висоти апсиди. Низ стіни вирішений у тих же формах, що й попередні, але у верхній частині стіна винесена вперед на консолях, що обрамлюють вхідний проріз та підтримують парапет з боку апсиди. Над входом височіє ступінчатий фронтон, у тимпані якого прорізано три стрільчаті ніші.
На другому плані фасаду височіє стіна головної нави. Вона вимурувана з цегли і накрита кам’яним профільованим карнизом, опертим на щільний ряд консолей у формі викружок. У стіні прорізано великі вікна верхнього світла нави, стрільчаті арки яких вимурувані з каменю. Травеї внутрішніх склепінь поділені й назовні виступаючими кам’яними лопатками.
Трансепт виступає з площини головної нави прямокутним об’ємом, підсиленим у рівні п’ят склепінь прямокутними цегляними контрфорсами, накритими скісними ковпаками з каменю. Щипці трикутної форми додатково збагачені виступаючими наріжними елементами у вигляді невисоких простої форми пінаклів, опертих на консолі. Площина, що підноситься над апсидою, викладена смугами й орнаментами з цегли різного відтінку (червоної та жовтої). У щипці прорізано ніші й вузенькі віконця, крізь які освітлено простір горища. Завершує шипець кам’яний п’єдестал хреста, який у проєкті передбачався кам’яним та значно масивнішим, аніж ті, що стоять сьогодні.
З основного об’єму трансепта виступають півкруглі апсиди, вимурувані з цегли. У місцях опертя склепінь стіна підсилена двоуступчатими контрфорсами, злами яких накриті скісними кам’яними ковпаками. Кам’яна аркатура карнизу має складнішу форму: стрільчаті арочки мають нижню основу у вигляді кульок-крапель. Високі стрільчатої форми вікна прорізані лише у скісних ділянках, адже центральна вісь призначена для встановлення вівтарів. Внутрішній уступ цих вікон з кам’яних блоків. Збереглись вітражні заповнення ромбовидного рисунку.
Трансепт, південне рамено.
У вівтарній частині фасад теж ділиться на два яруси. Бічні крила пресвітерія, вимурувані всуціль з кам’яних блоків, мають по два прясла прямокутної форми та гранчасту ззовні апсиду. По осях опертя склепінь з площини виступають контрфорси на два уступи. Стіну прорізають два великі вікна у глибоких двоуступчатих нішах. Архівольти додатково оздоблені виступаючим зі стіни поясом, що повторює форму арок. Значимість вівтарної апсиди підкреслено складнішим деталюванням. Грані оформлені круглими лізенами на гранчастих п’єдесталах, що завершені капітелями дещо скромніщої форми, аніж на вівтарях бічних нав. Між лізенами перекинуто аркатурні пояси стрільчатої форми, що підтримують карниз. Площина скісної грані має заглиблену двоуступчату нішу, накриту стрільчатою аркою. Внутрішня площина ніші не кам’яна, а отинькована. Це вказує, що первісно тут передбачалось вікно, яке однак виявилось непотрібним у інтер’єрі.
Пресвітерій, південна частина.
На другому плані вівтарної частини храму височіє стіна такої ж висоти, як стіни трансепту й храму вірних. У двох пряслах пресвітерія вікна повторюють форму вікон головної нави. Останнє прясло пресвітерія підноситься на всю висоту святині. Стіна від цоколя до карнизу – із цегли. Тут прорізано найбільші у всій святині віконні прорізи. Архівольти арок виконані з тесаних блоків і мають делікатну облямівку. Масверк з теребовельського пісковика ділиться на три яруси, що наче повторюють структуру архітектурної форми: основа – фриз – дах. Найбільш розвинута частина, що відповідає фризу, складена з комбінації «S-подібних» форм.
Варт відзначити, що тильна стіна пресвітерія під час побудови прилягала до давнього корпусу монастиря домініканців. Тому нині це є просто огороджуюча площина без жодного архітектурного оформлення. У проєкті Зубрицького передбачено сполучення тильної стіни пресвітерію з існуючим на той час монастирським корпусом. В інтер’єрі збереглися дверні прорізи у двох ярусах: для сполучення із захристією у рівні підлоги та – у верхньому – з ораторієм⁸. Тож цілком оправданою була б розробка пропозицій із завершення цього фасаду, навіть із добудовою об’єму з функцією захристії в характері існуючих.
Головна нава і трансепт накриті стрімкими двосхилими дахами зі щипцями, покриття глазурованою черепицею червоного і темно-сірого кольорів, укладеною ромбічним орнаментом. Апсиди трансепту та бічних вівтарів нави напівконічної форми. Первісне покриття дахівкою збереглось лише над дахом апсиди північного трансепту. Дахи над вівтарною частиною, бічними рукавами пресвітерія та над апсидою південного трансепта замінені на листове залізо. Напевно, це сталось під час ремонту після пожежі 1941 р.
Над середхрестям підноситься сиґнатурка у вигляді пінакля шестигранної пірамідальної форми, накрита мідною бляхою. Над основою виступають консольки, що підтримують даховий виступ, візуально привантажені пінаклями. Над ними влаштовано відкритий майданчик у вигляді ротонди, оформленої стрільчатою аркадою з готичними колонами та щипцями. Вище підноситься дуже стрімкий шпиль-фіал, перебитий посередині висоти ліхтариком. Грані шпиля оздоблені виступаючими краббами, щипці – позолоченими навершями кулястої форми.
ІІІ. Унікальність пам’ятки.
Архітектура костелу в Чорткові – зовсім не рядовий зразок стилю неоготики. Архітектор, що опрацював проєкт і керував будівництвом, найповніше (з поміж понад пів сотні збудованих ним святинь) втілив тут власні філософські узагальнення архітектури християнського храму. Сьогодні теоретичні праці Яна Сас-Зубрицького можуть видатися – скажімо так – не-конче-науковими й навіть дещо наївними, а проте вони формували світогляд тогочасних архітекторів – вихованців Львівської політехніки. Їх реальне втілення, як у випадку з костелом у Чорткові, викликає щире захоплення у кожного, хто це бачить.
Читаючи Яна Зубрицького – хіба зрідка натрапиш на термін «готика». Він називає цей стиль – «гостролуке мистецтво» (sztuka ostrołuczna) і вважає його найвищим досягненням людського інтелекту у прагненні пізнання світобудови та її Творця, найбільш адекватним виразом християнського світогляду. «… Стиль гостролуковий найкраще й найвозвишеніше тлумачить образами почуття християнина, тому став найдосконалішим символом католицької церкви і стилем наскрізь костельним. Ніхто мені не заперечить, що стиль гостролучний є поемою, подібною до поетичної лірики, або ж твором, наближеним до музичної симфонії, або врешті образом, що нагадує драму: прикладеними зусиллями до подолання труднощів і напруженням волі людини до крайньої межі»⁹. Описам широкої гами небуденних містичних та емоційних переживань, що їх зазнає людина під час перебування в храмі, присвячені цілі сторінки мистецтвознавчих праць Зубрицького. Схоже, що й ескізи до своїх проєктів він творив у такому ж побожному натхненні…
Відтак не лише загальний образ, а й кожна пластична форма і кожна архітектурна деталь у храмі має авторське обґрунтування й має не лише формально-семантичний, а й глибокий емоційний та етично-філософський підтекст. Якою мірою зодчий наслідував зразки досліджених ним пам’яток, а скільки додав власної творчої фантазії – може стати дуже вдячною темою для майбутніх мистецтвознавчих досліджень.
Основна література:
Антонюк Д. Римо-католицькі кляштори в Україні. – Вінниця, 2021. – СС. 171–173.
Брижко-Затур Н. Забуте січневе повстання. Чортків 1940. – Fundacja partnerstwa dla Europy Srodkowo-Wschodniej, 2021.
Ostrowski J.K. Kościół p.w. Stanisława biskupa I męczennika oraz klasztor Domikanów w Czortkowie. // Materiały do dziejów sztuki sakralnej. Koscioły I klasztory rzymokatolicke dawnego wojewódstwa Ruskiego. T.17. – Kraków, 2009. – S. 85-111, іл. 155–258
Памятники градостроительства и архитектури Украинской ССР. – Київ: «Будівельник», 1986. – С. 40,42,69.
Zubrźycki J.S. Zwięzła historii sztuki . – Kraków, 1914.
Інтернет-публікації
Marek Sztorc. Sas -Zubrzycki Jan
Реліквія Чорткова: всередині і навколо костелу Mатері Божої Святого Розарію та святого Станіслава
Довідку уклав
кандидат архітектури Роман Могитич
_________________________
¹ Ostrowski J.K. Kościół p.w. Stanisława biskupa I męczennika oraz klasztor Domikanów w Czortkowie. // Materiały do dziejów sztuki sakralnej. Koscioły I klasztory rzymokatolicke dawnego wojewódstwa Ruskiego. T.17. – Kraków, 2009. – S. 91-92. Перехід парафіян на інший обряд і водночас уживання ними святині, збудованої в часах приналежности до «єретичної» віри, – явище повсякденне у тих часах не лише в Україні.
² Ostrowski J.K. Kościół p.w. Stanisława… – S.
³ Власник міста, що користувалось магдебурзьким правом, не міг на власний розсуд втручатись у внутрішні справи міста, а тим паче відбирати найкращі міські ділянки. Тому отримання території для побудови костелу й монастиря поряд з головною площею міста могло відбутись саме за цією схемою.
⁵ Підготовка домініканців передбачає глибоку й всесторонню освіту, маґістерську чи навіть докторську наукову роботу для здобуття сану.
⁶ Львівський «ринок праці» для архітекторів був уже настільки заповненим (на поч. ХХ ст. тут працювало бл. 100 ліцензованих спеціалістів і фірм), що пробитись новичкам було дуже важко
⁷ Януш Островський припускав, що амвон виготовлено у 1930-х. Це виразно суперечить його автентично ренесансово-бароковому стилю. До того ж виразно видно втручання у первинну субстанцію новими елементами кріплення.
⁸ В даному випадку: приміщення у рівні емпор, відкрите в інтер’єр святині, призначене не для загалу, а для членів ордену.
⁹ Zubrźycki J.S. Zwięzła historii sztuki . – Kraków, 1914 – S. 218.
10.03.2026