Вперше описав мігрень Гіпократ дві з половиною тисячі років тому. Але існувала вона й раніше. Зрештою, сам термін має грецьке походження – «гемікранія», тобто «пів голови», бо біль зазвичай обіймає лише один бік черепа. Римляни теж прийняли цей термін, але в середньовіччі він офранцузився і перетворився на «migraigne».
Зате в нашій мові усталився російський термін «головний біль» і жодним чином не вдається його позбутися, хоча це проти норм української мови: в російській мові є розмежування між повноголосною та неповноголосною формами: «головной» і «главный»; українська ж мова за винятком кількох запозичень неповноголосних форм не знає – «головний біль» у нас означає «основний біль». В західно-слов'янських мовах маємо лише «біль голови» – саме так, як завше говорили і в нас.
Шведська письменниця і психоложка (позичаю в поляків їхній усталений термін) Селія Сведгем написала ціле дослідження про мігрень під назвою «Темна кімната. Про історію мігрені і пошуки полегкості».
З цікавістю дізнався, як лікували біль голови у давньому Єгипті, вважаючи, що її накликають демони і злі духи, але не менш цікавий власний досвід авторки, який змусив її міняти спосіб життя. Ба й – мислення.
Мігрень – звична недуга для письменників, учених, композиторів, філософів. І, зрештою, для їхніх дружин.
Фрідріх Ніцше і Чарльз Дарвін все життя змагалися з мігренню, і це не могло не вплинути на їхній світогляд. Першу атаку болю Ніцше зазнав ще дев'ятирічним хлопчаком, хвороба змушувала його замикатися в кімнаті на кілька тижнів, але також змусила прискорювати темп писання в періоди, коли відступала, що видно з його нервового ритму.
Дарвін натомість шукав полегші у лікарів, в гідротерапії і навіть у південноамериканських знахарок. Але без наслідків. Біль змушував його до ізоляції, відбирав сили, але з другого боку стимулював наукову працю, яка відволікала від болю. З віком обоє призвичаїлися до своєї недуги, навчившись жити у відповідному ритмі.
Такі самі переживання мала Вірджинія Вульф, але жодних ліків не брала, лише тижнями лежала в ліжку, нічого не читаючи, не пишучи, ні з ким не бачачись. Для людини, яка жила творчістю, таке примусове мовчання й лежання було тортурами. Це видно з її щоденника, де зустрічаються доволі часто кількатижневі перерви, які вона називала «викресленими з життя». Темна кімната була водночас її схроном і в'язницею, де народжувалася депресія. Хвороба відбилася навіть на особистому житті письменниці, змушуючи її не народжувати дітей, а також на творчості, зокрема на особливостях стилю, де домінують короткі речення, часом уривчасті. Як в оповіданні про духів, яке переклав Віктор Морозов для антології англійської готики «Карета-привид»:
«В алеї шаліє вітер. Хиляться і гнуться навсібіч дерева. Дощ несамовито розриває на клапті самотні місячні промені. Але з вікна снується рівне й затишне світло лампи.
Свіча горить спокійно й м’яко. Блукаючи будинком, відчиняючи вікна, шепочучи, щоб нас не розбудити, примарна пара шукає свою втіху.
– Ось тут ми спали, – каже вона. А він додає: – Й цілувалися безперестанку. – Прокидалися зранку... – Сріблисті дерева... – Нагорі... – В саду... – Коли наставало літо... – У зимову заметіль... – Удалині зачиняються двері, легенько гупаючи, неначе б’ється серце».
Густав Малєр під час нападів мігрені переривав проби оркестру, але поміж атаками писав музику, сповнену напруги і контрастів. Ріхард Ваґнер теж згадує біль голови у своїх листах.
Люїс Керрол зазнавав під час нападів мігрені розмаїтих видінь – бачив якісь зблиски, деформовані образи, одні предмети ввижалися більшими, другі – меншими. Чимало дослідників вважають, що це власне вони заінспірували його фантастичну уяву.
Чимало вчених досліджувало мігрень, але найбільше спричинився до її пізнання Зиґмунт Фройд. Атаки болю спонукали його до неврології і гарячкових експериментів: він захопився кокаїном, підпавши під вплив берлінського ларинголога Вільгельма Флєсса, який вважав, що джерелом мігрені є ніс. Тому Фройд регулярно втягував носом кокаїн, що закінчилося операцію носової перетинки. Згодом він почав шукати пов'язання мігрені зі статтю, сексуальністю, а відтак – зі стресом і нерозв'язаними конфліктами. Після Фройда інші психоаналітики знаходили свої оригінальні причини хвороби. Зокрема, бачили мігрень як наслідок притлумленої злості, не випущеного назовні гніву.
Цікаво, що й сучасні вчені пішли цим самим слідом. Канадський психіатр Халіб Давенлу теж трактує мігрень як біль, пов'язаний з притлумленими емоціями. Врешті-решт науковці програли мігрені і змирилися з тим, що замість воювати з нею, вчать пацієнтів звикати до болю і жити незалежно від нього, – замість того, щоб провадити з ним безконечний бій.
Версію Фройда так ніхто й не заперечив. Учені погодилися, що особи з мігренню часто мають труднощі з розпізнаванням і сприйняттям емоцій, що підтверджує інтуїцію Фройда про те, що невисловлені почуття можуть шукати схованки в тілі.
Селія Сведгем, звернувшись до психотерапевта, теж дійшла висновку, що емоції, які не дозволяла собі пережити – гнів, жаль, страх – знаходять своє місце в тілі і можуть набирати форми пронизуючого болю. Коли її книжку не прийняло одне з видавництв, вона дозволила собі зажуритися, хоча досі нічим аж так надто не переймалася. І раптом, коли розплакалася – біль почав відступати. Це відкриття змінило її життя – тепер вона дала волю своїм емоціям.
Замолоду в мене інколи могла боліти голова, але жодних приступів я не мав. Та от в 1987 році, гостро виступаючи на якомусь зібранні «творчої інтелігенції», де перед тим плів гарячку комсомольський діяч, я так перехвилювався, що мене раптово заболіла потилиця. Це тривало зо три тижні. Лікарі нічим не могли зарадити. Ні анальгін, ні спазмалгон, ні цитрамон не помагали. Заморожена курка прикладена до голови, теж. Залишалося тільки лежати пляцком і дивитися в стелю.
Біль дещо відступав, коли я виходив на прогулянку, але потім знову повертався. Писати не мав настрою. Проте читав. Роблячи всілякі експерименти над своїм станом, я нарешті дійшов до нікотинової кислоти. Пігулки називалися нікошпан. І о диво! Вони помогли. Біль зник. Але ковтати їх можна лише після їжі. Одного разу випив натще, і вся мармиза почервоніла. Та коли з'їв кавалок хліба, минулося.
Біль зникав на якийсь час, повертався, але пігулки його з успіхом долали. За кілька місяців я й забув про нього. Не знаю, чи то була мігрень, бо мені так легко вдалося її перемогти, що аж не вірилося.
Але читаючи про муки, яких зазнавали відомі письменники, дякуєш Богові, що тебе ця напасть зачепила лише епізодично і не вилилася, як в інших, у химерні образи.
Зате саме мігрені завдячуємо народження Атени. Зевс, шаленіючи від болю голови, благав Гефеста, щоб той розкроїв йому череп. Той чемно послухав, а з голови Зевса вистрибнули богині при повній параді. Цей момент, в якому терпіння стає актом народження, показує, що в давнину люди бачили в мігрені щось більше за хворобу – може, браму до іншого виміру, контакт з тим, що божисте і водночас жахке...
