Вчергове сніг, вступивши над ріку,
прокукурікав нам: кукуріку,
а може просто встигнув безшелесно
торкнутись течії й моїх тривог,
тож ми тримали цю ріку удвох:
тілесним звуком й тілом безтілесним.
Чому цей сніг з родини когутів?
Чому він в пір’я вбратися хотів?
Не запитав, бо ввесь ув снігопаді.
Мені лише – віконце та горіх
та кукурікання насипалося в міх,
та сніг ріки поназивався садом.
Невже мені він чимось завинив?
Я не встигаю бігати за ним,
ні дописати лист, ні вичитати верстку,
ні визнати букет своїх провин.
Та ж херувим, що співом хоровим,
ковтає сніг зі срібного наперстка,
поскаржиться на горло і мігдалки,
колоду в оці та на власні скалки
й залишиться при снігові, як ми:
зі снігом, тобто я тепер з-над двору
і сніг, що кукурікає із хором,
колядників, в грудневім дні зими.
Та все-одно ніщо нам не замінить
ці викладені снігом білі стіни;
розпіяних грудневих когутів,
й ріку, куди пірнає сніг, й кудою
пливе мій вірш під снігом й над рікою
що падає на мене і мій дім.
Та все одно налипне сніг на бампер
і буде шуба снігової баби,
ріка побілена та вовняні нитки
і когутяче піяння над ранок,
узвар із сушені, налитий в дзбанок,
і житній хліб, і вільгість від ріки.
То що я так цим снігом перейнявся?
Чому роками по дворах тинявся,
щоб втямити, що рік живе як день?
Що можуть когути, а можуть херувими
проспівувати сніг і перебути зими,
що все іде
так як воно іде.
03.01.2026