Цей текст є спробою подивитися на суспільний конфлікт як на джерело комунікації: ми конфліктуємо одне з одним з метою не лише досягнути свого, а й повідомити іншим про свої потреби, бажання та наміри. Ми можемо використовувати ці суспільні конфлікти не лише для садистичної насолоди у завданні опонентам болю, але й (що значно продуктивніше) для кращого розуміння суспільного процесу.
Дискусія про пам’ятник Булгакову лише на перший погляд стосується літератури чи міської естетики. Більшою мірою її можна розглядати як ще один спосіб розмови про імперський спадок, війну і страх втрати ідентичності. Булгаков у цій суперечці – радше екран, на який різні групи проєктують власні тривоги. Це суперечка про нас самих і про те, як ми намагаємося впоратися з імперською травмою в часі війни.
Умовно кажучи, україномовні громадяни у цій дискусії звертаються не до Булгакова і навіть не лише до його захисників. Вони ставлять запитання всім своїм російськомовним співгромадянам:
Чи готові ви отримати захист російської мови, російської Церкви і російської культури в Україні від Владіміра Путіна?
Чи готові ви відмовитися від ролі «пасивних спадкоємців імперії» і не бути – свідомо чи ні – її культурними пенсіонерами? Більше того, несвідомо стати культурними бенефіціарами жахливої російської війни?
Якщо ні, то було б добре знайти форму доступної відповіді на путінські вимоги «захистити» російську мову і російську Церкву. Очевидно, що переважна більшість російськомовних українців у цьому питанні є однозначно проукраїнською. І багато разів вже це демонструвала. Але на важливі питання відповідати треба багато разів. Хто довго живе в шлюбі – знає, що я маю на увазі. Суспільні партнерства не виняток.
Тим більше, що в нашій політичній традиції прийнятним є публічне відстоювання своїх мовних, культурних чи релігійних потреб будь-якою етнічною групою. Неприйнятним лише є отримання будь-яких преференцій (навіть законних) з рук агресора і вбивці.
Натомість частина російськомовних наших громадян також говорить не про Булгакова. Вони звертаються до україномовної більшості з іншим питанням:
чи означає демонтаж імперських символів, що їхні власні культурні права – мова приватного життя, релігійні практики, зв’язок із родинною традицією – також будуть відкинуті, висміяні чи переслідувані?
Для частини з них (сподіваюся, більшої частини) ця дискусія – про страх зникнення і стирання, а не про імперію.
Таким чином, ми маємо справу не з діалогом, а з паралельними монологами, в яких кожна сторона говорить про себе, але через фігуру Булгакова.
Психоаналітичний коментар
З погляду британського психоаналітика Вілфреда Біона, ця ситуація могла б нагадувати групу, що перебуває у стані однієї з базових позицій: замість мислення маємо реакції захисту – напад або втеча, група переживає розщеплення за єдиною диференціюючою ознакою «за–проти». Пам’ятник стає контейнером для нестерпних афектів війни: страху, агресії, втрати й провини.
У термінах його колеги Дональда Віннікота, пам’ятник функціонує як перехідний об’єкт: для одних його знищення є символом розриву з травматичним минулим, для інших його збереження є останнім зв’язком із безперервністю власного культурного життя. Конфлікт виникає там, де цей об’єкт перестає бути «між минулим і майбутнім» і стає полем боротьби.
З перспективи колективної травми, обидві позиції є зрозумілими: війна радикалізує ідентичності, змушуючи обирати між виживанням і втратою. Війна робить нас безкомпромісними. Проблема не в самому пам’ятнику, а в тому, що суспільство ще не створило достатньо безпечного символічного простору, де ці страхи можна було б витримати й осмислити, а не лише відреагувати. Ми не створили простору, де мислення можливе.
Дискусія про Булгакова – не про наше минуле, а про майбутнє.
Не про літературні смаки.
І не про те, чи був Булгаков генієм, чи мав талант, чи був імперським пропагандистом (можливо, всі ці твердження, не будучи взаємозаперечними, однаковою мірою мають сенс).
І не про те, хто є Швондєром, а хто Професором.
Це дискусія про те, чи здатні ми говорити одне з одним у режимі мислення, а не травматичної дії. Чи здатні думати про те, що означають напруження, які ми переживаємо, що відбувається між нами? Чи лише здатні перебувати у звичному паноїдному дискурсі «Хто винен і що робити?»
І про те, чи зможемо ми розрізняти імперський наратив і право людини на приватну культурну ідентичність – не плутаючи деколонізацію культури з новою формою виключення. Також чи визнаємо ми обов’язок єдності (особливо під час війни) і право на інакшість підставовими нашими цінностями.
P. S. Щодо пам’ятника моя позиція проста: почати діалог не з метою переконання іншого, а з метою кращого його (іншого) розуміння…
Тому прошу розглядати цей коментар як запрошення до діалогу, як початковий, а не кінцевий пункт на дорозі до істини, якої ми так ніколи не пізнаємо…
02.01.2026