Зміна календаря у Львові 1582 року

Годинник є звичним приладом для орієнтації в часі. Ми переводимо його на годину вперед і назад щороку, змінюючи числові значення годин. Календар також є інструментом для орієнтації в часі, але він, на відміну від годинника, фіксує цикли з більшою тривалістю. Ці засоби вимірюють власне інтервали (тобто існуючі незалежно від нас періоди часу), а конкретні числові значення чи назви міток, що фіксують номери цих інтервалів (години, дні, місяці, роки), є умовними – тобто такими, які зумовлені домовленістю, а не природними явищами.

В жовтні 1582 року рішенням Папи Римського Григорія XIII було запроваджено новий («григоріанський») календар, який з більшою точністю враховував особливості обертання Землі та її руху довкола Сонця й коригував похибку, накопичену за час використання юліанського календаря. Того ж року почав жити за новим календарем і Львів. Проте українська громада міста продовжувала використовувати календар юліанський. Це було радше політичним рішенням, аніж збереженням традицій, адже дозволяло окреслювати та зберігати національну ідентичність за умов, коли влада намагалася її нівелювати. Це тривало кілька століть і згодом зумовило ситуацію використання двох календарів: «світського» (а власне релігійного григоріанського) та «релігійного» (юліанського) календаря. Числові дати свят в останньому були такі ж, як і дати в першому (до прикладу, Різдво того ж самого 25 грудня), проте через зсув одного календаря відносно іншого релігійні дати юліанського припадали на інші дати григоріанського.

За совітів «традиційною українською» датою Різдва було 7, а Водохреща – 19 січня за «світським» календарем зі «старим» Новим роком (на св. Василія) поміж ними, бо актуальний Новий рік поступово став таки відзначатися 1 січня. Це фактично зумовило неправильну послідовність Різдвяних свят: традиційно проміжний Новий рік ставав у практичних святкуваннях празником першим або й навіть подвійним: «новим» 1 січня і «старим» 14 січня. Частковий перехід УГКЦ та УПЦ 2023 року на григоріанський календар (чи новоюліанський, який нині узгоджується з григоріанським) повернув нерухомі празники на їхні властиві дати в повсякденному календарі. Парадоксально, але в сучасних умовах російської воєнної агресії й постійно триваючої явної та прихованої русифікації така реформа релігійного календаря відіграє таку ж функцію, як відігравала відмова від цієї реформи в попередніх століттях: вона сприяє виокремлюванню нашої ідентичності в умовах, коли ворожі сили намагаються її знищити.

В одному з львівських архівів трапився цікавий реферат «Запровадження нового календаря у Львові», де йдеться про події 1582-го та наступних років. Він був написаний польською мовою студентом філософського факультету Львівського університету Зигмунтом Лісевичем (Zygmunt Lisiewicz, 1861–1921). Реферат виконаний 1888/89 академічного року для історичного семінару, який вів в університеті Ксаверій Ліске.* Виглядає, що цей реферат не був опублікований, на відміну від кількох інших розвідок та рецензій З. Лісевича, які побачили світ у «Kwartalnik Historyczny», «Przewodnik Naukowy i Literacki», а також окремими виданнями (Z. Lisiewicz, Walka o biskupstwo. Epizod z dziejów kościoła wschodniego. Lwów, 1888, 36 s.; Z. Lisiewicz, O obsadzaniu stolic biskupich w Polsce. Lwów, 1892, 123 s.). Текст реферату є досить цікавим для читання. Тому подаємо його тут повністю в українському перекладі.

_____________

* A.Kawalec, Seminarium historii powszechnej Ksawerego Liskego. Lista studentów i prac seminaryjnych // Galicja. Studia i materialy. Czasopismo Instytutu Historii Uniwersytetu Rzeszowskiego, 2015, t.1, s.358–377; S. Starzyński, Historya Uniwersytetu Lwowskiego 1869–1894. Cz. 2, s. 383. Згодом З. Лісевич захистив докторат 1891 чи 1892 року та був адвокатом у Львові. Зауважимо, що текст реферату вочевидь був завершений після 1891 року, бо біля імені автора в рукописі стоїть позначка «Др.».

* * *

Запровадження нового календаря у Львові в 1582–1585 роках

На підставі королівського розпорядження день 5 жовтня було пересунуто на десять днів уперед, і таким чином 15 жовтня, у сам день святої Ядвіґи, у Львові урочисто відзначили запровадження нового календаря, який, укладений розумно і якнайкраще, впорядковував тодішні хибні обчислення дат. Від урочистостей демонстративно відсторонилися два віросповідання: грецьке й вірменське. Вірні східної Церкви становили тоді досить значну частину населення Львова, тому їхнє усунення від прийняття нового календаря та дещо холодне, а може й надто холодне, прийняття ними королівського листа привернуло пильну увагу всього міщанства й викликало численні, зовсім не схвальні для них коментарі.

Кожну подібну справу вважали тоді суто релігійною, а релігійних питань тоді не вміли обговорювати спокійно! Хоч дехто, а може й дуже багато людей, потай кривився на новий порядок свят, може, не розумів, чому на другий день після святого Франциска наказано відзначати святу Ядвіґу; однак був такий наказ – духовенство й король так веліли, тож так і зробили та не ремствували.

Саме те, що зміну календаря сприйняли як релігійну справу, якою насамперед зайнявся Папа, зробило духовенство східної Церкви підозрілим і недовірливим. Як католики слухали своїх священників, так само й схизматики вміли слухати своє духовенство, а воно заборонило їм приймати реформований календар, тож вони його не прийняли і день шостого жовтня вважали шостим, а не п’ятнадцятим днем місяця.

Посипалися докори й глузування: одні нарікали на безлад невірних, інші ж обурювалися їхньою впертістю. Звісно, не бракувало й активних виступів, які чимало розбурхували уми міщанства й ділили його на два табори, на чолі яких стояло духовенство. Вважати, що цей спір мав національний характер, було б цілковитою нісенітницею: це була боротьба суто релігійна, і саме так її сприймали.

Оскільки така боротьба й дискусії ні до чого не призводили, а русини так само трималися старого календаря, як і раніше, то на них подали скаргу королю.

Король Стефан, як видається, спочатку не надавав цій суперечці великої ваги й вважав, що одного його слова буде досить, аби чвари вщухли й непокірні скорилися. Тому 20 вересня 1583 року з Нового Міста Корчина він надіслав своїм милим підданим вірменського й руського обрядів, що мешкали у Львові в межах Львівського архієпископства, лист, у якому дивується й гнівається, що вони не хочуть прийняти нового календаря. «Через вашу впертість, – пише він, – виникають немалі помилки у святкуванні свят і плутанина в інших повсякденних справах. Тому наказуємо вашим вірним, щоб відтепер цей ново-виправлений календар, прийнятий усією нашою короною та всім християнством, ви без усяких зволікань прийняли і за його приписами святкували свої свята й відправляли богослужіння, а також чинили інші речі, що до того належать; чинити інакше вам заради нашої ласки не слід».

З великою помпою й серед величезного зібрання люду цей королівський наказ посеред львівського ринку зачитав шляхетний возний Ян Стшалковський.

І що ж на це русини?

Русини, як і раніше, трималися старого календаря, королівського наказу слухати не збиралися й до того ж досить голосно почали заявляти, що таким чином король хоче порушити їхні найсвятіші права, гарантовані багатьма привілеями, – і звернулися з цього приводу до константинопольського патріарха Єремії. Той у довгому й ученому трактаті, викладеному в листі, доводив своїм вірним, що прийняття нового календаря не має найменшого сенсу, бо суперечить дотеперішньому порядку, походить з Риму і, зрештою, не узгоджується з ученням отців східної Церкви. Найкраще, отже, утриматися від цієї інновації, яка не може принести нічого доброго, а до того ж загрожує апостазією.

Після прочитання цього листа вже не могло бути й мови про схилення львівських русинів до визнання григоріанського календаря, тим більше, що цей опір за прикладом столиці цілковито поділяла й підтримувала провінція та найзнатніша руська шляхта.

Для католиків цього було вже трохи забагато: вони не могли довше терпіти такої безбожності й упертості та постановили викорінити зло з кореня. Вуличні сутички, бійки й виривання жмутів волосся з голів невірних після випитої більшої кількості кухлів меду по корчмах, де численно збиралися представники обох віросповідань, а також поширення численних полемічних писань, що ясно, як на долоні, доводили, ніби збереження старого календаря є дурістю й нерозумністю, – усе це не мало жодного результату.

Обмірковували й знову обмірковували якийсь дієвий спосіб зарадити тому злу, але марно. Тим часом настала зима, а з нею й Різдво, а русини як святкували свої свята за старим звичаєм, так і святкують. Чи бачив хто-небудь щось подібне, казали тоді, щоб у сам день такої великої урочистості, як прихід у світ Бога-Спасителя, займатися повсякденною роботою й тримати відкритими крамниці? Якби ж то вони були татарами або юдеями! Та ніхто так не побивався з приводу такого перекривленого порядку речей і такого нечуваного вияву безбожності, як львівський [латинський] архієпископ ксьондз Ян Димитр Соліковський.

Це був чоловік надзвичайно лагідний і відданий священник, і хоч він був могутнім магнатом та мав дуже значний вплив у короні, а сам король Стефан з ним рахувався, для кожного він був доступний і доброчинний. Коли ж ішлося про якусь релігійну справу, він переставав бути ягням і не вмів панувати над собою. Такий уже був тодішній вік. Русини зі своїм старим календарем і опором допекли йому вже до живого, і було лише питанням часу, коли він збуриться й спровокує ґрунтовну авантуру. Відповідна пора настала швидко.

Дня 3 січня* [1584 року] за новим обчисленням, а 24 грудня [1583 року] за старим, припадав Святвечір для вірних східної Церкви. Від світанку по церквах почалися звичайні в таких випадках приготування й богослужіння, про які негайно услужливо донесли архієпископові.

Архієпископ, який до того ж вважав, що має певне право юрисдикції над східною Церквою у Львівському владицтві згідно з декретами Сигізмунда Старого й Сигізмунда Августа, почувши це, вибухнув. Негайно покликав він свого рідного брата Войцеха, офіціала львівської капітули ксьондза Якуба Вєжбінського, кс. Вацлава Вигнановського і кс. Бартоломея Моска і наказав їм узяти зі собою збройний почет та позамикати церкви.

Озброєні палицями, алебардами й рушницями посланці архієпископа рушили до найближчої церкви – Успіння Пресвятої Богородиці. Тут саме закінчили дзвонити і старенький піп Григорій завершував Святу Літургію. Войцех Соліковський наказав йому зняти священничі ризи й вийти з церкви. Потім узяв його за руку, вивів, церкву зачинив і запечатав архієпископською печаткою. Звідти рушили до церкви Святого Юрія. Тут попи Сава і Ян під спів учнів [братської школи] уже відправляли богослужіння. Їм наказали перерватися, тих, що противилися, виштовхали, а школярів розігнали. Церкву зачинили, запечатали й під загрозою покарання заборонили відчиняти. Потім, серед щораз більшого натовпу, загін рушив до церкви Благовіщення Пресвятої Богородиці, де Святу Літургію вже закінчував дуже старий піп Гавриїл. Старушок просив дозволити йому довести богослужіння до кінця; архієпископський загін схопив його, зняв із нього священничі ризи, розігнав зібраний люд і клир, а церкву зачинив і запечатав.

Звідти пішли до церкви Святого Миколая. Піп Яків уже ламав Пресвяті Дари й мав причащатися; покликаний вийти з церкви, він не послухався. Грубо вдарений кулаком у карк, він похитнувся й упав на руки архієпископської челяді. Роздягненого зі священничих риз його винесли надвір, а церкву запечатали. Так само запечатали церкву в монастирі Святого Онуфрія і рушили до церкви Богоявлення Господнього в Йордані. Тут попові Семену також не дозволили завершити богослужіння, після чого церкву зачинили.

Протягом трьох тижнів вірні східної Церкви були позбавлені доступу до своїх святинь; упродовж стількох же тижнів не відправляли богослуження. Лише коли минув цей час, а вся справа набула величезного розголосу, архієпископ наказав відкрити церкви і зняти свої печатки.

Православне населення не знало, як поводитися за такого насильства, тим більше що незабаром надійшов королівський лист, датований у Гродні 9 січня 1584 р., який забороняв львівським міщанам, що не прийняли нового календаря, займатися щоденною роботою, відчиняти крамниці й таким чином профанувати свята, що припадають за новим календарем. Той, хто противився цьому наказові, втрачав майно, а за потреби й рід діяльності, якою він займався.

Однак не лише у Львові спалахнули заворушення через новий календар. Вони відбувалися також у Литві, а король, який тоді перебував у Гродні, мусив вислухати чимало нарікань на насильство, з яким намагалися впровадити календарну реформу. Під впливом цих нарікань і заворушень, що виникли у Вільні, король уже 21 січня видав другий декрет, адресований, щоправда, владі, що урядувала у Вільні, але такий, що мав значення для всієї Речі Посполитої. Стефан Баторій наголошував у ньому, що йому й на думку не спадало забороняти православним святкувати свята за їхнім календарем, а реформу він прийняв для блага держави.

«Тому кожному дозволено й має бути дозволено користуватися своїм богослужінням і вірою, святкувати й відзначати свої свята, і ніхто через це не повинен зазнавати труднощів, утисків, шкоди чи грабунку. Людей грецького обряду не слід силоміць примушувати до цієї календарної реформи без згоди їхнього зверхника патріарха… Ми ж однаково повинні зберігати всіх наших підданих у злагоді, в правах і під охороною спокою».

Це вже було величезною поступкою з боку короля для православних і заповідало толерантність у цих справах – саме так вони це й зрозуміли.

Тим часом львівський владика Гедеон Балабан, який тоді мав досить значні зв’язки і впливи, обурений безправними діями архієпископа Соліковського, розпочав серед львівського міщанства, відданого йому, та православної шляхти агітацію з метою домогтися належної сатисфакції.

16 травня 1584 року він з’явився до міського уряду в товаристві Юрія Балабана, Петра Сулятицького, Якова Васильківського, шляхти галицької й львівської землі, а також коронних генеральних возних Анджея зі Стратиня і Станіслава Романовського з Душанова, вніс урочистий, хоч і дещо запізнілий** протест проти дій архієпископа, підготував позови до королівського суду й розіслав листи до впливовіших, прихильних до нього сенаторів. Архієпископ не залишився в боргу перед владикою у відповіді. У довгому меморіалі він відбиває всі закиди, висунуті проти нього, й висуває такі скарги проти Балабана: Балабан неналежно виконував свій уряд і не хотів прийняти нового календаря; противився королівському наказу; підбурював народ і духовенство. Він сам, щоправда, наказав зачинити церкви, але зробив це не силою і не брутально, а на підставі королівського наказу, що велів прийняти новий календар; зрештою, зачинення не мало жодного ефекту, бо православне духовенство зняло архієпископські печатки й користувалося церквами. Щоправда, архієпископ щодо цього останнього пункту дещо помилився, бо офіційно після трьох тижнів було встановлено, що архієпископські печатки на брамах церков залишалися неушкодженими.

У Львові почали готуватися до потужної боротьби, яку архієпископ і єпископ мали вести поміж собою перед королем; обидві сторони не шкодували зусиль. Архієпископ діяв відкрито і явно, натомість владика потай збирав довкола себе людей, таємно радився й погрожував. Православне міщанство, відчуваючи за собою протекцію православної шляхти, яка тоді ще мала великий вплив при королівському дворі й у сеймі, почало гордо підносити голову, а духовенство поводитися зухвало. За таких обставин легко могла статися якась авантура. У сам день Святої Трійці, тобто 27 травня 1584 року, архієпископ наказав доставити до себе попа Григорія. Його викрали з церкви Успіння Пресвятої Богородиці, побили, закривавили й кинули до в’язниці, звідки не випустили, доки не загоїлися рани й синці. Це переповнило чашу озлоблення. Православні не могли надивуватися такій поведінці архієпископа й наперед тішилися сатисфакцією, яку мав їм дати король; однак для обережності, якої ніколи не буває забагато, вони уникали архієпископської челяді.

Тим часом, коли справу порушили у Варшаві й почали готуватися до суду, знайшлися посередники, які за всяку ціну прагнули примирити ворогуючих церковних достойників. Балабан не був затятим чоловіком, а Соліковський почувався винним. Тож було скликано третейський суд, і тут під впливом Остафія Воловича, князя Константина Острозького, Станіслава Жолкевського й Яна Глебовича 15 лютого 1585 р. дійшли до угоди. Архієпископ визнав, що з його вини церкви було зачинено, і виправдовувався прагненням запровадити новий календар; Балабан же погодився на остаточне замирення цієї справи. Вони підписали документ, у якому погодилися скасувати всі внесені з цього приводу протести. Вони застерегли собі, що ніколи згодом не чинитимуть одне одному жодних перешкод у святкуванні свят, у відправах богослужінь, в обрядах, дзвону дзвонів «аж до згоди патріархів грецького обряду з отцем, Папою Римським».

Під впливом цієї угоди король Стефан з Неполомиц надіслав лист до всіх станів, у якому, посилаючись на компроміс, укладений між архієпископом і владикою, дозволяє православним цілковито вільно святкувати свята за старим календарем і відправляти богослужіння за їхніми обрядами.

Так закінчилася ця гучна на той час у всій Речі Посполитій справа; й закінчилася для обох сторін успішно. Архієпископ нічого не втратив у своїй повазі, а владика та православні львівської єпархії від часу цієї угоди здобули повну свободу у виконанні своїх релігійних практик, у чому через згадані нами декрети нерідко були обмежувані, й змогли назавжди зберегти старий календар.

Д-р Зигмунт Лісевич

_______________________

* Навечірʼя Різдва в той час було саме 3 січня. Тоді юліанська дата 24 грудня припадала на григоріанську 3 січня, а не на 6 січня, як тепер. Один день розбіжності між цими календарями накопичується за одне століття через те, що номери років, які закінчуються на два нулі (наприклад, 1700, 1800, 2100), за юліанським є високосними, а за григоріанським ні. Ті ж, які діляться на 400 (наприклад, 1600 та 2000), високосні в обох календарях, тому розбіжність між календарями тоді не збільшується. – прим. О.П.

** «Цікаво, що в Галичі протест з цього приводу від імені владики було подано вже 10 лютого, а у Львові лише 16 травня, – прим. З.Л.