Якщо поцікавитися біографіями наших видатних діячів культури ХІХ ст., завдяки яким, власне, і змогло вистояти українство в час тотальних заборон (Старицькі, Лисенки, Косачі, Драгоманови, Рильські і т. д.), то можна переконатися в тому, що всі вони – нащадки козацько-старшинських родів. Це перша риса, яка їх об’єднує, і саме вона (гадаю, можна припустити) пояснює ту наполегливість і відвагу, з якою вони боронили право української нації бути і мати свою мову, культуру, літературу. Диво дивне: за умов жорстокого придушення всього українського протягом століть якимось незбагненним «повітряно-крапельним способом» (визначення Оксани Забужко) передавалася здатність українців до самоусвідомлення і пам'ять про минулу козацьку звитягу, яка знову й знову поривала маси до спротиву московській гідрі.
Є ще й друга особливість, спільна для української аристократії ХІХ ст.: кожен з її представників так чи інакше відчув на собі вплив Кобзаревого слова, а деякі й утвердилися в українстві завдяки йому. Так, київські студенти Микола Лисенко, Петро Косач, Михайло Драгоманов, Тадей Рильський та Михайло Старицький 1861 р. під час перепоховання Тараса Шевченка впряглися в траурний віз і доправили таким чином домовину через Ланцюговий міст, а потім Дніпровською набережною до церкви Різдва на Подолі, де й відбулося відспівування Кобзаря.
Зайве казати, що ця подія на кожного з них справила глибоке враження і мала вплив на все їхнє подальше життя.
Якщо жителі країн, які століттями, на щастя, не знали, воєн, революцій та державних переворотів, можуть знати історію свого родоводу до сьомого коліна і далі, то в Україні таким знанням можуть похвалитися одиниці. А розірвані генеалогічні ланцюжки не дають змоги персоналізувати історію, вона не може перетворитися із чогось абстрактного на живий досвід, який пережили наші пращури в тих чи інших обставинах. Не зміг дізнатися про початок свого роду і Опанас Заливаха, художник-шістдесятник, співавтор знаменитого вітражу «Шевченко. Мати», виготовленого для фойє Київського національного університету і ганебно знищеного напередодні відкриття 8 березня 1964 р.
Юрій Андрухович у статті «Опанас Заливаха: усі барви свободи» висловив здогад, що прізвище художника, «безумовно, козацьке, дещо розхристане, з відчутним присмаком волі й мужності». Думаю, що так воно і є насправді, бо ніколи не бракувало йому козацької відваги у відстоюванні ані того, що вважав істинним, ані права України бути повноцінною державою зі своєю мовою та культурою. Та й повернутися до українства (адже виростав на Далекому Сході в абсолютно російськомовному середовищі), певно, покликали його гени, а вони, як кажуть, річ − досить уперта.
Початок
Три роки праці збирання й упорядкування матеріалів до книжки «Повернення. Опанас Заливаха у спогадах, листах, архівних документах» закінчилися в кінці 2024 р. Книжка вже готувалася до друку у видавництві «Фоліант», коли Тарас Чорновіл (син В’ячеслава Чорновола) надіслав копії листів Опанаса Заливахи до Олени Антонів, своєї матері. Вони (ці листи) дозволили виразніше побачити молодість Панаса, додали чимало яскравих деталей до образу юнака, що, стоячи на роздоріжжі, намагався зрозуміти, котрою є його дорога, яка вона. Нам було відомо, що познайомився Панас із Оленкою, львів’янкою, дівчиною незвичайної вроди, у Косові, куди приїжджав на практику з друзями-однокурсниками, студентами Ленінградського художнього інституту ім. Рєпіна, Михайлом Фіголем¹ та Петром Сопільником². На підставі їхнього з Оленкою подальшого листування можна стверджувати, що (поза всяким сумнівом) саме вона відкрила перед ним те, як нелегко бути українцем. Не просто відкрила, а зуміла передати той віковічний біль, який усвідомлено чи ні несе в собі кожен представник нашої нації. Після цього, щоб вибрати українську ідентичність, треба було полюбити цей біль, подолати всякий сумнів і знайти в собі відвагу стати на бік покривдженого народу. А він хотів ще й віднайти своє коріння, бо ж знав достеменно. що воно там, в Україні. Правда, у той час Панас уже почав шукати українськість у собі. Одним із перших кроків на цьому шляху і був приїзд до Косова. Того літа він був вражений барвами й екзотикою автентичного косівського базару, мальовничістю Карпат, працею гуцульських ватагів, яких зустрів на полонині й зацікавлено спостерігав за тим, як вони виготовляли овечий сир. А ще тоді на березі Рибниці малював Оленчин портрет. Був закоханий? Ні, почуття до неї не міг би назвати коханням: вона стала для нього самим втіленням України, її чистим одухотвореним образом, а це було щось набагато більше, ніж закоханість.
Треба було продовжувати навчання. Наприкінці літа він повернувся в Ленінград, але вже знав, що мусить далі пізнавати свою вкрадену в ранньому дитинстві батьківщину. Оленка та її сестра Марійка присилали йому книжки. Завдяки їм вникав у живе слово Тараса Шевченка, пізнаючи через нього минуле України, зачитувався творами Михайла Коцюбинського, особливо вразила новела «Intermezzo».
Оленочко та Марійко. Читаючи та перечитуючи, Кобзаря, все згадую Вас. Які ж Ви добрі дівчата! Дай бог Вам здоров’ячка та радість.
Марійко, дуже дякую Тобі, добра дівчино! Спасибі! Бігме! Якби я зумів що-небудь для Вас сподіяти таке добре, як Ви для мене. А оце читаючи і перечитуючи, задумав одіслати Кобзаря та Коцюбинського на Дальній восток. Хай і вони поймуть, що до чого.
25.12.57.
Пізнаючи українську літературу і дедалі більше закохуючись в Україну, Панас не забував про братів та сестру, намагався і їх прилучити до шляху, яким крокував. Цей лист українською мовою (під час перебування в Косові трохи освоїв її) писаний у грудні 1957 року. Але в січні 1958-го він переходить на звичну для себе російську.
Долгожданное получил! Дуже дякую. Получил довольно давно. Но ответить все как-то не мог собраться. А сегодня в академической раздевалке услышал концерт украинской музыки и придя домой решил написать Тебе, Вам.
Хотя Ты и пишешь, Олено, что у меня слог не так уж и плох по-украински, но я когда прочёл Твоё письмо, то понял, какие дубовые и нечесанные мои предложения. Поэтому я решил это письмо написать пока по-русски, да пребудет твоя благосклонность и невзыскательность. Как-только пополню более или менее запас некоторых понятий, буду писать по-своему. Музыку, аромат речи я чувствую, но слов иногда не сразу могу подобрать. А главное, по-моему, в нашем языке это музыка, ритм, особенность оборотов, сказывающаяся в утончённом юморе и особой изысканности.
20.02.58
Читання українських творів дало результат: вже у березні Панас впевнено пише українською. Подекуди ще трапляються помилки (російські слова), але дедалі рідше, поки й зникають зовсім.
Голубко моя! Дякувати тобі важко, бо в мене не хватає слів. Ти сама зрозумій, що в твоїх листах до мене відчувається серце українки, яке не змарніло, чисте та щире. Твоє слово до мене є слово України, батьківщини, її найкращої дочки. Твої листи дають мені якесь піднесення, якоїсь сили, і я кажу собі: «ще не вмерла Украаїна!»
6.03.58.
Він називає Олену сестрою, а себе − її братом («сестричко, зіронько! Серце моє. Пробач своєму братові Панасу за його невдалість»). Часто дивиться на її фото, на «великі засмучені очі», знову й знову згадує Косів, їхні розмови, поїздку до Львова і зустріч із рідними Оленки, «таке все якесь рідне, дороге, що аж сльози напливають на вічі».
Пробудження
З листів дізнаємося, що Панас самотужки продовжує вивчати українську літературу. Він пише про намір вислати Оленці гроші, щоб купила йому твори Василя Стефаника, якщо десь натрапить на них.
Значення Тараса Шевченка в історії української літератури і культури, його роль у пробудженні самоусвідомлення українців він уже оцінив, якось більше інтуїтивно відчувши незбагненну велич і унікальність постаті Кобзаря. Тим більше, що перші відомості про Тараса Шевченка мав щастя пізнати в ранній юності. Коли художню школу повернули із Загорська (туди її евакуювали в час війни) в Ленінград, група однолітків бігала просторими коридорами академії й натрапила на велику пробоїну в стіні. Дітям то було цікаво: що там за стіною. А пробоїна, як виявилось, вела до кімнати, в якій жив Тарас Шевченко, навіть речі його якимось дивом збереглися. Можливо, якраз тоді чи не вперше він дізнався про видатного свого земляка. Пізніше студенти-українці (Опанас Заливаха, Михайло Фіголь, Петро Сопільник) звернулися до ректора з проханням дозволити обладнати кімнату-музей. Дозвіл одержали, кімнату побілили, оформили експозицію, призначили день, коли мало відбутися відкриття, запросили друзів. Та невідомо, яким чином звістка облетіла місто над Невою, і несподівано прийшло багато українців, що жили в Ленінграді. Навіть якийсь чоловік грав на кобзі й співав пісні на слова Шевченка. Його, Панасові, знання про поета були ще досить поверховими, але вже тоді він відчув, як хвилює Кобзареве слово, як торкається воно якоїсь заповітної струни в душах цих людей і будить у них щось таке, чого вони самі й назвати не можуть. Але яке ж це направду щастя, що він навчався в цьому холодному місті, ходив тими самими коридорами, що й Шевченко в молодості. Чотирнадцятилітнім хлопцем колись Тарас блукав селами Звенигородщини і шукав учителя малювання, а тут, у цій Академії художеств, як тоді називався заклад, збулася його мрія: він став художником, модним у салонах петербурзької знаті. І Панас пішов з дому у п'ятнадцять років шукати, де б навчитися малювати. Побував у Благовіщенську, Самарканді, Іркутську, Загорську. Чимало всього довелося пережити, та, зрештою, і він став тут, у Ленінграді (колишньому Петербурзі) художником. Він ще не знає, що його теж чекає згодом і заслання, і заборона малювати, що матиме свою «захалявну книжечку», в якій кульковою ручкою створюватиме екслібриси для друзів, оригінальні вітальні листівки й ескізи майбутніх картин.
1958 р., Панас почав клопотатися про те, щоб відбути чергову практику на Далекому Сході. Він уже точно знав, що його майбутнє буде пов’язане з Україною, а тому хотів використати цю нагоду ще й для того, щоб побачитися з рідними. Хто зна, коли ще трапиться така можливість. Минав уже сімнадцятий(!) рік відтоді, як він поїхав з дому. У братів уже свої сім’ї, племінники ростуть, хоч би подивитися на них.
Збираюсь на Далекий Схід. Може потім ніколи вже туди не поїду, то хоч поки дають гроші казьонні, туди треба поїхати, а хотілось би й на Україну. А може бути раніше прийдеться вернутися, то успію побувати ще й на Україні.
24.05.58
Того літа йому таки вдалося погостювати в родичів, переконатися, що не забули його, люблять. Побував на Байкалі, у Владивостоці. Літом залишився задоволений, єдине тільки викликало жаль: не бачив Львова та «карпатської квітки» Оленки й не чув її «щебетання» («твій говір такий швидкий, приємний та лагідний, що другим словом і не назвеш»).
У нього багато клопоту: треба готувати переддипломний ескіз, а він живе своїми задумами і мріями. Ще один рік навчання – і …вільний! А що в душі, крім тих мрій і задумів? Навіть через ці відверті й щирі листи до Оленки не можемо до кінця цього зрозуміти. Збагнути світ іншої людини завжди нелегко (якщо точніше – то й неможливо), а тим більше світ митця, якому дано природою бачити й відчувати життя тонше й глибше, ніж пересічній людині. Ясно одне: його душа чомусь була неспокійна.
Вже добігаємо до фінішної прямої! А потім знов турботи, та вже не по прямій, а мабуть по тонкій кривій, що аж страх бере. Добре якийсь мудрий чоловік сказав, що не треба думати про майбутнє. Воно страшне. І всі ми обманюємо себе. Все розвівається, як райдуга, а ми ловимо лише міражі.
26.10.58
Опанас дуже хотів, щоб, поки він поїде на батьківщину, Оленка приїхала до нього в Ленінград..
Може, домовимось усім зустрітися в Ленінграді…Я хочу, щоб ти побачила ті місця, де Шевченко став Шевченком, подивилась би на могили царів, які занедбали Україну.
10.02.61
Напевно, зустріч у Ленінграді не відбулася, бо в листах про це не згадується, але влітку Панас знову приїжджав в Україну.
Туга за незнаною рідною землею
Очевидно, в той час він, відчуваючи все сильнішу і глибшу тугу за Україною, не в силі мовчати про Оленку... Він із захопленням розповідає товаришам про свою поїздку в Галичину і про знайомство з нею. Під час однієї з таких розмов однокурсник здивовано запитав його, чому він не одружився з Оленкою, якщо вона йому така дорога. І Панас відверто й щиро ділиться в листі до неї спогадом про ту розмову.
Я відповів, що по-перше, не пішла б за мене, а по-друге, що не міг би я дати
Тобі те, що міг би інший звичайний чоловік. Бо я звик до всього. Блукати, спати на долівці, думати про щось інше, а не про родину і сім’ю; бо така жінка може бути тільки моєю мрією, яку я можу любити як брат. Вір, сестричко, що в тебе є щирий Твій брат, а в нашій сім’ї рідні – найдорожчі. Я написав своїм братам, Василю і Миколі та сестрі Варі, що в мене є ще сестра Оленка. Вони всі раді і вітають Тебе, Твою родину. Пиши мені, будь ласка, про все. Бо як у Тебе щось болить, то болить і в мене. Пиши, сестричко!10.02.61.
Тим часом Оленка зізнається, що в неї є друг, якого вона любить.
Дуже радий, що Ти закохалася. То, кажуть старі люди, дуже добре діло! Та й сам я такої думки. Гаразд! А парубок, мабуть, той, з яким проводила мене до поїзда?
8.05.61.
Так, то був якраз «той парубок» − В’ячеслав Чорновіл³. Незадовго Оленка вийшла за нього заміж, і Панас побоювався, що вона перестане йому писати. Проте листи й далі надходили, і він невимовно радів цьому. Напевно, йому, як братові, Оленка першому і розповіла про те, що не все так добре у її сімейному житті.
Сестричко Оленичко!
Дякую за Твого теплого, чудового листа, як він зігрів мене тут, в Сибіру. І зігрів та й засумував. Зігрів тим, що ти до мене така ж, як і була, щира, але засумував тим, що твоє сучасне трохи похмуре, твоїм особистим життям. Не думав, не гадав. Сестричко! Гадаю, що все налагодиться. Все пройде, луска зійде, залишиться яскраве та гарне, все те, що й треба в житті. Я в це вірю. Ви не розлюбите один одного.
10.03.61.
Панас – творча особистість. Десятки, а може, й сотні задумів уже роїлися в його голові. Про одруження він не думав, але після того, як Оленка вийшла заміж, несподівано змінилося його ставлення до того, щоб завести сім’ю. Захотілося самому пізнати, «що таке сім’я, діти». І в липні 1960 року він одружився зі студенткою того ж Ленінградського державного інституту живопису, скульптури та архітектури ім. Рєпіна Танею Горб. Українка, народжена в Ленінграді, вона хоч не дуже добре, але володіла українською мовою. Маємо кілька її листів, адресованих Олені («якщо Ви справді йому сестра, то будьте і мені сестрою»). В одному з листів вона пише про своє бажання писати Мавку з «Лісової пісні» Лесі Українки і просить Оленку позувати для цього («Я хочу робити Мавку з Тебе, тільки з Тебе»). Тетяна переконана, що Оленка – артистична натура, призначена для сцени. В іншому листі розповідає про ще один задум – написати парний портрет Оленки з сестрою Марійкою за піаніно. Її спеціальність – графіка. Мрія – ілюструвати книги.
Таня Горб була на останньому курсі інституту, коли Панас закінчив навчання й одержав призначення в Тюмень (Західний Сибір) і поїхав туди. Чому не відразу в Україну, адже нею він марив? У той час він уже добре розумів, під яким страшним пресом Україна і її культура, як непросто художникові заявити про себе, якщо маєш відверто проукраїнську позицію.
Чого я в Тюмені?! Того, серце, бо люблю і кохаю Україну, хочу бути на Україні не сіромою, а її сином. Бо хто для неї дбає, той не зовсім може перебувати на Україні. Після закінчення навчання був на своїй батьківщині, та мабуть ще мало для неї зробив, щоб вона тепло привітала свого сина. То поїхав сюди, в Тюмень, щоб щось зробити, бо тут є якісь умови для цього, є майстерня і т. і. Весною або влітку будемо на Україні. Я тобі писав, що мені торік потрібен був магнітофон, щоб записати деякі пісні. А тут магнітофон у мене буде. Місцева галерея купує натюрморт: ось тобі і магнітофон, щоб записати українські пісні.
29.10.61.
Він справді купив магнітофон, записав багато народних пісень (чотири години прослуховування), зачаровано слухав їх.
Яке чудове мистецтво – українська пісня! В ній уся душа, всі мрії, щирість, доброта, прагнення до прекрасного, всі страждання народу. Тільки народ, якого доля вистраждана, міг створити щось подібне.
10.02.61.
Все складалося добре. Його роботи закупила Тюменська картинна галерея та Ханти-Мансійський музей. Поїхавши туди, на крайню Північ (у Ханти-Мансійський округ), Панас дізнався, що у Тобольську відбував заслання, помер і похований український поет Павло Грабовський. Пішов поклонитися його могилі і був неприємно вражений. Старий дерев’яний хрест похилився, кругом бур’яни. Написав етюд. Залишити все, як є, не міг. Звернувся до директорки Краєзнавчого музею в Тобольську, дізнався, що приїжджала колись делегація українських письменників і велися розмови про перевезення праху Грабовського в Україну, але вже минуло багато часу, і все без змін. Написав листа в Харків, поету Івану Виргану⁴ з проханням з’ясувати, як ідуть справи з перевезенням.
Як не перевезуть, то встановити б хоч бетонний обеліск, поки я ще тут. Жду відповіді. А до переїзду в Україну треба було б влаштувати все, бо всім ніколи, свої справи і т. і.
13.06.61.
За якийсь час Іван Вирган відповів, що нічого про перевезення праху Павла Грабовського не знає і порадив звернутися в Київ до Олеся Гончара⁵ та Василя Козаченка⁶. Панас написав і їм, але ніякої відповіді з Києва не дочекався. Він знову приїхав на могилу Павла Грабовського у серпні 1961 р.
Люба Оленко! Сестро моя! Пишу листа з Тобольська. Вчора прибув. Висипав горстку землі на могилу Грабовського, частину залишив і передав з вазою в музей. Написав етикетку від імені львівських журналістів-письменників. Посилаю тобі квітку з могили.
19. 08. 1961.
Оці слова «висипав горстку землі на могилу Грабовського, частину залишив і передав з вазою в музей» і зворушують до глибини душі, і викликають питання: звідки у Панаса ця земля. Він спеціально привіз її з України, маючи на меті відвідати могилу Грабовського, чи, може, взяв ту горстку для себе і постійно носив із собою, щоб нагадувала йому, звідки він і де його корені? Де він узяв її? В Галичині чи в рідній Гусинці на Харківщині? Хай там як, але ця деталь із горсткою рідної землі, як на мене, свідчить про особливо трепетне ставлення Панаса до самого поняття «рідності», бажання поділитися цією «рідністю» навіть із неживою людиною.
Чи встановив бетонний обеліск на могилі, як планував? Очевидно, так, незважаючи на велику зайнятість у той час.
Багато працюю. Часу свобідного страшенно мало. А жінка просить повести в кіно, на танці. А мені ніколи. Плаче. Збирається до батьків, у Ленінград.
19.08.61.
Між Панасом і Танею чим раз частіше виникають непорозуміння. Вона не в змозі збагнути його одержиму відданість мистецтву, потребу постійної впертої праці над картинами, яка поглинає весь час; якусь незрозумілу їй абсолютну байдужість до побуту. Коли Панас поїхав на Північ і затримався там у зв’язку з турботами про могилу Грабовського, з Ленінграда Таня пише до Олени:
Мені зараз дуже тяжко. 23 квітня допуск до захисту, лишаються раховані дні, а Панас поїхав у Хантимансійськ і нічого не чути від нього з 29-го травня. Казав по телефону, що до захисту вернеться. Але гроші завжди рахують не дуже швидко. Та й квартиру в Тюмені повинні були дати, а його там немає. Може ще і не дадуть. Хлопіт багато. Пробачте, Оленушко, що я Вам на все це скаржусь, але Ви для мене не тільки друг. Ви для мене частина Панаса. Коли я з Вами розмовляю, мені здається що я продолжаю розмову з ним.
8.06.61
Прірва нерозуміння стає щоразу глибшою. Бо яке йому, Панасові, діло до якогось там Грабовського? Хіба це причина, щоб настільки затриматися в тому Ханти-Мансійську і не думати про неї, дружину; про те, що вона, може, хвилюється; зрештою, про квартиру, в якій їм разом жити? Образа пече в грудях так, що Таня перестає писати Панасові в Тюмень.
Не пише. Їй важко зі мною. Я розумію. Якби вона знайшла своє щастя де-небудь з тим, хто міг би дати їй більше, ніж я, то був би радий.
17.10.1961.
А в Панаса тим часом з’являються все нові й нові задуми й ідеї. Йому хочеться, наприклад, «зробити Кобзаря», але такого могутнього, «який би був минулим голосом і серцем України». Цей образ не відпускає його постійно.
Із Тюмені до Станіслава
Справа з житлом вирішилася позитивно: Панасові виділили квартиру. Там, у Тюмені, успішно відбулася його перша персональна виставка. Роботи, представлені на ній, були оцінені досить високо, а їх молодого автора навіть обрано головою художньої ради. Згодом брав участь у виставці в Новосибірську. Працював багато, пропадав більше в майстерні, ніж у новій квартирі, але …не було радості ні від успіхів, ні від можливості вперше за багато років зачинити за собою двері («настрій якийсь подорожний, все тут стало байдужим»).
Влітку 1961 р. Панас знову поїхав в Україну разом із Танею. Вона намагалася подружитися з Оленою, як бачимо з її листів, але не витримувала ніякого порівняння з нею. Їй бракувало чепурності, витонченості, уміння одягатися. Напевно, в Ленінграді це не так впадало в очі, але в Галичині, де дівчата вміли про себе дбати, її недбалість вражала. Та це ще при її бажанні можна було, мабуть, виправити, але те, що то не була жодним чином споріднена душа, − ніяк. Прагнула розваг, легкого й безтурботного життя, то як їй було зрозуміти неспокій і напружену внутрішню роботу Панаса над собою. Багато пізніше, через роки, коли він уже був одружений з Даркою Возняк, у одному інтерв’ю сказав:
У мене надзвичайно тяжкий характер, зі мною важко тому, що я існую не в реальному світі подій та людей, а в своєму, заглибленому в передчуття та підсвідомість. Я сприймаю реальність зовні, а внутрішньо переосмислюю в мистецьких формах так, як розумію. Для цього маю залишитися наодинці зі своїми почуттями та думками. Лише так можу творити. У мене є чудова дружина, діти, проте вони звикли відчувати лише половину моєї любові – інша належить мистецтву.
Таким він був і в молодості. Та Божа іскра, що вела його по житті, вимагала відстороненості, заглиблення в себе, вічного пошуку істини. Звичайно, присутність поруч людини, яка б його розуміла, була більш ніж бажаною. Та не могла Тетяна цього дати, тож цей шлюб із самого початку був приречений на розпад. У архіві Ярини Заливахи, дочки художника, дуже багато листів, адресованих батькові (видно, він усі зберігав), але від Тетяни Горб немає жодного.
Повернувся з України знову в Тюмень. Минули в праці вересень і жовтень.
Сьогодні відтиснув Гонту. Вроді й нічого, та чогось треба ще. Зліва і справа орнамент – «козацькому роду нема переводу», а внизу підпис. Щоб трохи сходило на ікону та на народне мистецтво. Ех, Олено, Олено! Після цього літа, після зустрічі з Тобою хочу працювати так, щоб Ти сказала – добре, Панасе! І був коло тебе, бачив і балакав, а здається, що це було уві сні, бо не надивився й не набалакався, все якось не так, як хотілося. Пишу цього листа мабуть вже п’ятий день підряд. Возьму ручку, напишу слово, більше не можу. Думки летять роєм, бачу тебе, чую голос, а слів – немає. Листів від тебе нема, перечитую те, що є, це придає мені сил.
Будь здорова, Оленцю, пробач мене грішного. Вітай батька, матір, Марійку, Богдана. Бувайте всі здорові. Твій Панас. Будеш мати час, сестричко, черкни пару слів.
29.10.61
Роздумував над своїм життям, складав потроху речі, а в грудні купив вина, скликав усіх друзів, з якими працював у художньому фонді, та знайомих журналістів і влаштував прощання. Квартиру і 500 рублів залишив молодій сім’ї, яка тулилася з двома дітьми в крихітній кімнатці, колишній монастирській келії. Гроші призначалися для того, щоб вони вислали йому власноруч виготовлену скриню, на якій спав, і велосипед. Полагодивши отак справи, Опанас Заливаха назавжди покинув Тюмень і переїхав до Станіслава (тоді ще так називалося місто). Зупинився спочатку у давнього друга, Михайла Фіголя, влаштувався на роботу в художній фонд. Далі йому дозволили жити в закамарку Вірменської церкви (тепер Покровський катедральний собор ПЦУ), тоді в приміщенні храму були художні майстерні.
Нарешті він потрапив у справжній український світ. Тут йому легше дихається. І Панас …живе!!! Вбирає цей світ у себе, творить, тішиться новими знайомствами у Станіславі, Львові, Києві. Нема потреби чекати листів від Оленки, можна сісти в автобус чи поїзд і за кілька годин побачити її й наговоритися з нею. А можна запросити її до себе. Чому ні?
Славному Львову від Івано-Франківська привітання! День добрий!
Оленко! Чекав Тебе з варениками, купив був макітру, виделку. Накупив бульби!.. На 8-ме Березня збирався надіслати Тобі подарунок, та не був закінчений. Цікаво, яка Твоя думка про мої твори-брошки?! Одну візьми собі , а другу сестричці. Якщо буде час, то черкни хоч пару слів про своє буття.
15.09.62.
Так Панас у листі зобразив самого себе на фоні храму, в якому йому довелося жити. Тут його відвідав Сергій Параджанов, і він подарував йому Біблію вірменською мовою, яка збереглася в захристії. А фігурку ангелика, що валявся десь там, відвіз до Києва, подарував Марії, дружині Івана Драча, дізнавшись, що вона при надії.
Наступного місяця – знову запрошення.
Добрий день, Сестричко Оленочко! Чи не вибереш часу завітати до мене? З Києва заїхати не зміг. Та думаю, що Тобі було б цікаво подивитися на мою майстерню. Зробив поки що не багато, але багато побачив за цей час. Побував на Буковині, на весіллі! Познайомився з цікавими людьми в Києві. Було б дуже добре, якби ти змогла вибратись на декілька днів. То можна було б пописати портрета.
З’явилися думки відносно теми шевченківської. Згадую про Твій подарунок, та, на жаль, зараз його немає на моїй полиці.
Давай, сестричко Оленочко, не гай часу відвідай свого брата в осінньому Станіславі. Буду дуже радий, думаю, що будуть раді й всі наші хлопці. Майстерня моя недалеко від вокзалу.
31. 10.1961
І в листі він креслить детальний план, пояснюючи, як легше зорієнтуватися і з вокзалу прийти до майстерні.
Якщо опубліковані вище матеріали розглядати як такі, що можуть допомогти при складанні детальної біографії Опанаса Заливахи, то треба визнати, що тут несподівано з’являється «біла пляма».
Таємнича постать
Очевидно, Художник переїхав до Станіслава сам, без дружини, проте років з десять тому Тетяна Фіголь (дружина на той час уже покійного Михайла Фіголя) і Любов Волянюк, яка добре знала родину Заливахи (зараз їх обох уже немає в живих), розповідали, що в Панаса була дружина Тетяна, що вони бачили її і розмовляли з нею. Кого ж вони бачили? Дехто каже, що Тетяна Горб приїжджала до Франківська, хотіла помиритися, але якось вони спільної мови так і не знайшли. Проте навряд чи мова йшла саме про неї.
Річ у тім, що біля Панаса в той час справді була Тетяна, але не та. Звідки взялася ця дівчина, хто вона, де він познайомився з нею, які стосунки у них були – невідомо нічого. В архіві Ярини Заливахи є один коротенький лист (очевидно, від неї), де вона згадує, як одного осіннього вечора зайшла до нього в майстерню в Києві. Панас у столиці своєї майстерні не мав, він міг працювати в майстерні Алли Горської⁷, Веніаміна Кушніра⁸ чи Галини Севрук⁹. Можливо, вона знала, де саме він є, і зайшла зовсім не так випадково, як про це пише. Виходить, що вона або була киянкою, або прибула до столиці звідкись. У товаристві КТМ, з яким спілкувався Заливаха, її знали (про неї згадують у листах Алла Горська й Ірина Жиленко¹⁰), проте вона там, на відміну від Панаса, не була своєю. Навпаки, Алла чомусь дуже не любила її, вважала, що вона була сексоткою, спеціально підісланою до Панаса (про це вона відкрито говорила друзям уже після його арешту).
Тим не менше згодом ця Тетяна опиняється у Франківську. Серед картин Заливахи того періоду є зображення жінки із підписом «Таня». Вона йому позувала. Разом вони не жили. Навіть коли Панас одержав однокімнатну квартиру, він оселився у ній сам. 3 липня 1965 р. він повідомляє про це в листі до Ірини Жиленко:
Дописую листа вже на новій квартирі. Влаштовуюся, кублюся. Балкон і теплий клозет. Кімната, кухня, окремий вхід… Закінчу справи з пропискою та й треба братися за монументальне.
На новосілля розробляю сценарій. Буде троїста музика. Шкода, що ви всі далеко! Прийдеться, якщо не зможете бути (запрошення готуються), обрати заочно у почесну президію.
3. 07.65.
Ніде, в жодному листі до друзів Панас ні словом не згадує про Таню. У анкеті заарештованого, яку заповнював у слідчому ізоляторі, у графі «Семейное положение» вказує: «С женой в разводе».
Цікаву згадку про цю Тетяну знаходимо в книжці «Проти вітру» Раїси Мороз (дружини Валентина Мороза):
Під час однієї передачі в приймальні тюрми я побачила молоду дівчину, яка тримала в руках загорнутий в папір кусок сала й вишиту сорочку для передачі. Було ясно, що передачу вона принесла комусь із наших. Ми познайомилися. Звалася дівчина Тетяною, а передачу принесла Опанасові Заливасі. Пізніше я її пізнала на деяких Опанасових картинах. Виглядало, що вона йому позувала. Була не дуже вродлива на лиці, але молода, років 23-х, з довгою лебединою шиєю, тонким станом і пишними стегнами. Вона надавалася на модель. Тетяна почала часом до мене приходити до гуртожитку й оповідати про Опанаса та його київських друзів. Згадувала Аллу Горську й казала, що ревнує Опанаса до неї, така, мовляв, Алла гарна й вродлива жінка. Я з цікавістю слухала її оповіді, бо ж чула про киян ще в Луцьку й дуже хотіла з ними познайомитися. Однак Тетяна, скільки я не просила якоїсь адреси, мені нічого не давала. Можливо, що й сама не мала тих адрес, а може, як подейкували про неї пізніше, вона працювала на КДБ» (Раїса Мороз, «Проти Вітру», Львів, «Свічадо», 2005, С. – 58-59)..
А в архіві СБУ в папці зі справою Опанаса Заливахи знаходимо аркушик із таким текстом.
«Я, засуджений Заливаха Опанас Іванович, доручаю громадянці Манжуриній Тетяні Іванівні, мешканці міста Івано-Франківськ, вул. Механічна, д. №9, кв.2 забрати на збереження всі мої речі і майно, які залишилися в моїй квартирі по адресі: м. Івано-Франківськ вул. Фрунзе б. №9, кв.44.
В чому і підписуюсь: О. Заливаха (підпис)
23/ІV-1966 р. м. Івано-Франківськ
Подпись заключенного Заливахи О. И. заверяю.
Начальник подразделения Юрченко (підпис)
23/ІV-1966 г.
Отже, саме в цієї Тетяни опинилася славнозвісна скриня і все, що в ній зберігалося. Та сама скриня, яку Панасові переслали з Тюмені вдячні спадкоємці квартири.
Художник Орест Заборський згадує, що, коли він 1967 р. закінчив Одеське художнє училище і повернувся до Івано-Франківська, Опанас уже відбував покарання у Мордовії. Одного разу до Ореста прийшла його однокурсниця Людмила Юзеф’як-Кувшинова з художником Володимиром Сокальським. Вони просили забрати до себе на збереження ліжко-скриню Опанаса Заливахи, «яка в той час знаходилася в якоїсь ненадійної, за їхніми словами, жінки». Звичайно, він погодився. Вибрали час і перевезли той диво-виріб у дім на вулиці Вітовського. Як розповідає О. Заборський, там були речі: подушка, дзеркало, католицький хрест із Розп’яттям, малюнки, шаржі на художників, книжки, пензлі, фарби. Зберігалася скриня у нього багато років, бо Панас, повернувшись після ув’язнення, тільки дещо забрав у невелику валізку, з якою прийшов.
Далі подаю цитату зі спогаду Ореста Заборського (весь текст у книжці «Повернення. Опанас Заливаха у спогадах, листах, архівних документах», Івано-Франківськ, вид. «Фоліант», 2025. – С. – 332).
Скриня вартує того, щоб її описати. Виготовлена вона була з фанери. Віко її було прикрашене: на ньому красувалися розквітлі соняшники, а навколо них ішов напис: «Чим хата багата, тим і рада». Боковий фриз теж був розмальований: у центрі – Аполлон, а до нього ішли з різних сторін музи (жінки різного віку і різних епох). Віко піднімалося і закріплювалося спеціальними підставками. Було розписане й дно, але той розпис можна було побачити, лише перевернувши скриню: чорні й червоні плями, якісь темні постаті.
Отже, скриня була збережена і повернулася до свого господаря в 90-х роках. Коли влада Івано-Франківська виділила Опанасові трикімнатну квартиру під майстерню в мікрорайоні Пасічна, О. Заборський привіз йому ту скриню. Опанас не сподівався. «Відчинив двері, а я йому: «Добрий день. Привіз вам вашу юність!» Це зворушило й розчулило його».
А куди ж поділася ота Манжурина Тетяна Іванівна? Зникла з Івано-Франківська безслідно.
Київ. Вітраж
Оселившись у Івано-Франківську, Панас познайомився згодом із багатьма киянами. Що являв собою тодішній Київ і чим саме приваблювала художника столиця?
За радянських часів той, хто не піддавався масовій пропаганді і знаходив відвагу бути собою, рано чи пізно мусив заплатити за це немалу ціну. Проте київська молодь, яку об’єднав Лесь Танюк¹¹ у коляді 1962 р., ще не знала про це. У тій співучій ватазі хлопці й дівчата зустрічали «найкращий на світі – бо молодий, бо сповнений великих надій – 1962-й рік» (Ірина Жиленко). Колядували так масово і відкрито вперше після півстолітньої заборони і замовчування як релігії, так і пов’язаних з нею українських народних традицій. Але колядок було замало. Енергія молодих зануртувала, як весняні води, що несуть оновлення природі. У Києві виник КТМ (Клуб творчої молоді), учасниками якого стали представники найрізноманітніших галузей. У Жовтневому палаці їм виділили кілька кімнат, де й почали збиратися різні секції. Про атмосферу, яка панувала серед товариства й додавала сили не зрадити собі, своїм переконанням, знаходимо згадки у всіх шістдесятників. Ліна Костенко, зокрема, писала:
Ми шукали очима одне одного. Ми вгадували й любили кожен новий талант. Не лише в літературі, тоді ж з'явилися і художники, і композитори, і кінематографісти, історики, актори – словом, велика нива нарешті діждалася: прийшли її робітники… Це була когорта молодих талановитих людей, які входили в життя, не знаючи, що вони входять в історію
(Гармонія крізь тугу дисонансів. – Київ. «Либідь» - 2016. С. 170).
У це середовище й потрапив Опанас Заливаха. В одному з листів до Олени Антонів, він розповідає, що був у Криворівні на урочистостях, присвячених Франкові, і познайомився з киянами, дуже цікавими людьми. Цими цікавими людьми були Іван Світличний¹² та його сестра Надійка, Алла Горська, Галя Севрук, Люда Семикіна¹³ та інші катеемівці. Відтоді при кожній нагоді Панас їхав до столиці.
Коли Опанас приїздив до Києва, містом перебігало свято. Передзвонювались телефони, ми дізнавались, бігли то до Віктора, то в майстерні – скрізь, де могли знайти Панасика. Важко повірити в цю неймовірну дружбу-любов сучасній людині. Можуть сказати: прикрашаю, бо, мовляв, молодість… Ні, прикрасити би, може, і хотілося, але не здатна. Прекрасне прикрасити неможливо, а саме такі почування були між нами. Ми любили Панас, як самих себе, але він любив нас усіх більше за себе
(Ірина Жиленко. HOMO FERIENS. Спогади. Київ: Смолоскип, 2011. С. 105).
У Києві Панас продовжував розвивати шевченківську тему, виготовив, зокрема, мозаїку, на якому Шевченко з піднятими вгору руками. Було ще кілька ескізів.
Почався 1964 рік – 150-й рік від дня народження Тараса Шевченка. Група згаданих художників взялися виготовити вітраж до ювілейної дати. До 9 березня треба було закінчити, тож працювали щодня від ранку й до пізньої ночі. Та 8 березня той мистецький витвір було знищено. Детальний опис подій знаходимо у листі Ірини Жиленко до Володимира Дрозда¹⁴:
Сталося жахливе: ректор, знаючи, що сьогодні має зібратися культурна громадськість і обговорювати вітраж, наказав вітраж розламати, а до університету нікого не пускати. На очах Люди Семикіної, якій порадили «убираться вон и не мешать», всю цю колосальну споруду було розбито. Люда аж чорна, каже: «Ніби рідну дитину різали на очах». Опанас ще більше посивів. Це вже не жарти, не гра в КТМ. Алла стояла в кутку, спиною до гурту і плакала. В університет вдалося прорватись, і скоро натовп заповнив вестибюль. Люди розглядали ескіз, принесений Опанасом, і обурювалися. Стельмах усе повторював: «Хуліганство, бандитизм…» Але кому від того легше? Опанасову мозаїку на виставку теж не взяли, хоч Стельмах і захищав її. Не взяли і гравюри Горської, а в готелі «Дніпро» (новому) розбили мозаїку Галі Зубченко (ту, що у вестибюлях). Шевченківські дні пройшли ганебно. В Каневі не можна було цілий день і близько підійти до пам’ятника. Від самого підніжжя він був оточений. Наші хотіли покласти на могилу калину. Це їм вдалося тільки пізно ввечері. Річ у тім, що мав приїхати Скаба класти вінок. Через те на всій дорозі до Канева через кожні десять кроків стояв мільтон. Отак! Безприкладний в історії фарс! Із півсотні студентів прорвалися у вхідні двері Оперного театру, але до зали їх не пустили. Тому вони співали у вестибюлі «Думи мої» і «Заповіт» Шевченка, поки на сцені вигинали свої торси акробати.
18.03.64
Про історію з вітражем можна прочитати в багатьох книгах та інтернет-публікаціях. Знищення вітража означало, що система почала жорсткий наступ на інакомислячих і ніякої свободи думки не буде. Над Києвом повисла гнітюча атмосфера. Відчувалося наближення чогось лихого. А через якихось півтора місяця Київ і всю Україну сколихнула ще одна страшна звістка: сталася пожежа в Публічній бібліотеці. У листі Ірини Жиленко читаємо:
У нас стоїть плач вавілонський по україніці, спаленій у Публічці. Згоріли, кажуть, архіви Грінченка. Розміри спаленого зараз встановити неможливо. Та й чи можливо це взагалі? Бо каталоги погоріли в першу чергу. Цю подію вже пересмикують аж надто дивовижно, мало не як провокацію українських буржуазних націоналістів. Сексотство шаленіє і нахабніє. Купчаться довкола нас у великій кількості і клацають фотоапаратами просто в обличчя.
27.05.64
Наводжу ці цитати, бо вони якнайкраще передають атмосферу тривожності, страху й непевності, в яку, немов у якусь туманність, опускалася вся наша країна. Аллу Горську й Людмилу Семикіну виключили зі Спілки художників. Панас повернувся до Івано-Франківська. Як розгорталися події далі, можемо дізнатися зі спогадів Раїси Мороз¹⁵.
Того самого літа (1965 р.) прийшов до нас у гуртожиток незнайомий мені чоловік і назвався Михайлом Горинем зі Львова. Він приїхав до Опанаса Заливахи, але, не знаючи його адреси, просив до нього провести. Він розказав, що у Львові з партійних кіл просочилася вістка про обговорення на верхах росту націоналістичних настроїв в Україні: мовляв, владі все відомо й при потребі вона це припинить. Вигляд у Гориня був заклопотаний: виглядало, що наближаються утиски або й переслідування.
Опанас Заливаха жив у якомусь закамарку недіючого Вірменського собору. Я знала, де він живе, і багато наслухалася про нього як про людину, яка не боїться сказати свою критичну думку про халтуру в мистецтві чи літературі. Казали, що це – найсміливіша людина в місті.
(Раїса Мороз. Проти вітру. Спогади. Львів: Свічадо, 2005. С. 52.)
Очевидно, Михайло Горинь¹⁶ хотів попередити про небезпеку й порадити підготуватися до обшуку. Незадовго після того обшуки справді відбулися. 27 серпня заарештували Опанаса Заливаху, а 1 вересня − Валентина Мороза. Відбулися арешти в Києві, Львові, Луцьку, Тернополі. Влада не могла простити молодим поетам літературних вечорів і їхнього новаторства, що не мало нічого спільного з соціалістичним реалізмом, а художникам – вітража з Шевченком і того, що вони почали малювати так, ніби їх ніхто ніколи не вчив, яким має бути соціалістичне мистецтво.
Мадонна політв’язнів
Під час обшуку в Панаса вилучили статтю Євгена Сверстюка¹⁷ «З приводу процесу над Погружальським» (без імені автора), світлини пейзажів рідного села Гусинки на Харківщині, магнітофонні стрічки із записами віршів Василя Симоненка, Івана Драча, Ліни Костенко в авторському виконанні. Ці записи зробив Іван Світличний і розповсюдив між катеемівцями. Все це інкримінувалося як зберігання і поширення антирадянської літератури. Починався новий виток життя. Вирок – п’ять років таборів суворого режиму за ч. 1 ст. 62 КК УРСР. 1966 р. Опанас Заливаха був доставлений у зону 385 ЖХ (селище Явас).
Серед листів, адресованих Олені Антонів у ті роки, знаходимо чомусь лише таку невеличку листівку.
Дорога сестричко! Голубко Оленко! Вітаю Тебе з святом 8 березня!
Коли зможеш прислати десять рублів, буду дуже вдячним! На адресу п/я ЯА 128 – 199. Вітай своїх рідних, ваш Панас. Бувайте бадьорі, цілую Опанас. 4.III -1968 р.
Може, не всі листи збереглися, а може, не дуже й хотів турбувати її, знаючи, що листуватися з ним тепер небезпечно. Це ж яку треба було мати скруту й потребу, щоб відважитися написати прохання вислати гроші! Напевно, було це для Панаса зовсім нелегко.
А Оленка тим часом розгорнула діяльність, за яку називали її Мадонною політв’язнів або Ангелом дисидентів.
Народилася вона 17 лютого 1937 р. в Бібрці (містечко на Львівщині). Мати її, Наталія Коцюмбас, походила із козацького роду Кочубеїв. Тож гени козацької волелюбності, нескореності, відваги озивалися в ній, як і в Опанаса Заливахи. Батько, Тимофій Антонів, теж був нащадком національно свідомої й активної родини. Сім’я завжди підтримувала учасників руху опору, починаючи від Січових стрільців і закінчуючи шістдесятниками. Найяскравішими спогадами дитинства для Оленки були, мабуть, нічні Літургії в домах із щільно завішеними вікнами. Збиралися на богослужіння таємно, бо Греко-католицька церква була у підпіллі. Згодом, дівчиною сама організовувала такі зібрання, шукала людей, які б не боялися прийняти в себе священника та вірян. Тож для неї розмовляти українською мовою, вірити в Бога, шанувати рідну Греко-католицьку Церкву та любити рідний край було природньо, як дихати.
Після середньої школи Оленка почала навчатися, за порадою батьків, на лікувальному факультеті Львівського медичного інституту. Здобувши медичну освіту, влаштувалася на роботу в протитуберкульозний диспансер Львова. Дуже любила літературу (багато читала), театр, музику, а тому трохи жаліла, що не пов’язала своє життя з мистецтвом (пригадаймо, що ще Тетяна Горб писала в листі, що Оленка створена для сцени). Проте якраз спеціальність лікарки давала можливість допомагати багатьом людям, особливо тим, хто опинився в немилості держави. 1965 р., коли Україною котилася хвиля арештів, а названий брат Опанас Заливаха вже чекав на вирок суду в Івано-Франківську, дім Оленки у Львові був осередком, де збиралася інтелігенція міста. І не тільки Львова. З Києва приїжджали Михайлина Коцюбинська¹⁸, родина Світличних та інші катеемівці; з Івано-Франківська – Рая Мороз із сином Віталиком, Ірина Сеник¹⁹, Оксана Попович²⁰. Багато хто з членів ОУН-УПА, які відбули покарання й поверталися додому, приходили у Львові на вулицю Спокійну, 13, знаючи, що їх тут завжди приймуть, нагодують, допоможуть у всяких справах, підкажуть, як пристосуватися до життя в непростих умовах радянської влади. З-поміж сотень знайомих Олени завжди знаходилася потрібна людина, яка могла допомогти чи залагодити якусь справу. Це був дім, де можна було відкрито говорити про те, що думаєш, і не боятися, що хтось на тебе донесе. Ось як написав про Олену у своїх спогадах Опанас Заливаха:
Завжди вона кудись поспішала: когось заарештували, десь має бути суд, хтось із в’язнів повернувся з ГУЛАГу – треба допомогти, провести медогляд, влаштувати в санаторій виснаженого довголітнього українського політзека. Дивовижна рухливість і навіть відвага – їхати на Колиму, в Середню Азію та інші віддалені місця з єдиною метою – пригріти, допомогти, підтримати на дусі наших стражденних політв’язнів. Була вона своєю і в колі артистів, художників, вчених, селян, у колі літераторів…
І цьому невтомному діянню в ім’я відродження України сприяла, як на мою думку, глибока християнська віра, глибока переконаність в українських греко-католицьких догматах. Був час – Оленка взяла у мене Біблію і досить довго штудіювала.
(Опанас Заливаха. Велика українка з галицьким шармом).
Біблія тоді була великою рідкістю. Звідки ж Опанас узяв її? Поза всяким сумнівом, знайшов у якомусь закапелку Вірменського собору, де проживав до арешту.
Отже, як напише згодом один політв’язень, Олена «з усіх перехресть приносила адреси» потерпілих, ув’язнених, тих, що перебували в психлікарнях на примусовому лікуванні. Дома пакувала посилки, бігала по аптеках, скуповувала ліки і відсилала туди, де мучилися неугодні радянській владі.
Тим часом хмари на небі України продовжували згущуватися. Та незважаючи на це, напередодні нового 1972 р. в домі Оленки зібрався чималий гурт колядників. Колядування вже стало традицією як у Києві, так і у Львові. Прийшли Ігор та Ірина Калинці²¹, привівши з собою Василя Стуса²², який заїхав до них по дорозі з Моршина, де лікувався. Приїхала Раїса Мороз, страшнувату маску для себе виготовила Стефа Шабатура²³, щебетали діти. Проте настрій у всіх був неспокійний, тривожний. Хтось підказав Стусові, що он там – Рая Мороз. Він підійшов і мовчки, нічого не кажучи, поцілував її в щоку. Всі розуміли одне одного без слів. У душах гніздилося передчуття того, що невдовзі багато хто опиниться за гратами. Так і сталося. За неповних два тижні відбувся другий покіс: арештовано Василя Стуса, Стефу Шабатуру, Ірину Калинець та ін.
Як жито зелене,
Нас косять і косять,
На тій косовиці
Вітри голосять.
І доля на жорнах
Нас меле і меле,
Ой, леле!
Так писала Ірина Сеник, яку у Франківську 17 листопада 1972 р. заарештували вже вдруге (відбувши перший термін, жила у Франківську, бо їй, корінній львів’янці, оселитися в рідному місті було заборонено). Ні хвилини не вагаючись, пішла вона знову колами радянського пекла.
«Душі, що вміють випромінювати…»
Олена Антонів продовжувала клопотатися про всіх. Так 1974 р. вона віднайшла у спеціальній психіатричній лікарні на території Смоленської в’язниці Зеновія Красівського²⁴, який відбував покарання за збірку віршів «Невольницькі плачі». Написав він її у Владимирській тюрмі, і за це його відправили до спецпсихлікарні з діагнозом – шизофренія. Пізніше Зеновій згадував про записку, яку надіслала йому Олена: «Списаний аркуш, знимка із зимовим пейзажем у Карпатах і у постскриптумі «Пишіть, що вам треба, чим вам допомогти?»
1976 р. Зеновія перевели на примусове лікування до Львова, і Олена мала змогу відвідувати його, а по виході чоловіка зі спецлікарні вони побралися. Саме тоді він зрозумів, що ті слова з першого постскриптуму були її девізом і домінантою життя. Розумів і те, що в неї таких, як він, сотні по всіх тюрмах і таборах.
«Для мене, бездомного каторжанина, та ще й з таким діагнозом, та ще й під наглядом КГБ, вона була ніби принцесою у скляному замку на високій і недоступній горі, на яку я мав видряпатися і той замок здобути. І я старався, хоч розумів нікчемність моїх акцій».
Сам Зеновій Красівський теж був винятковою особистістю, поєднував у собі поетичний дар і твердість політика. Правозахисник, філософ, релігієзнавець, політв’язень радянських часів, член-засновник Української Гельсінської групи Мирослав Маринович писав про нього:
«Це була людина, яка навчила мене розрізняти справжню позицію. Я страшенно був заворожений його щирістю, його відкритістю, його фактично відразу полюбили всі, не лише українці. Підкреслюю, що це бандерівець «із крові і кості», що це людина, для якої націоналістична ідея була ідеєю його життя, за яку він платив дуже дорогу ціну, але при цьому там домінувала любов до свого краю, тому він легко входив у стосунки з людьми всіх національностей, які любили свій край, свій народ».
Інший дисидент Йосиф Менделевич відгукувався так:
«Треба бути людиною зі сталевими нервами, міцною психікою і чистою душею, щоби вийти з дурдому з цілковито неушкодженою психікою».
Великою підтримкою для Зеновія були листи від членкині правозахисної організації «Міжнародна амністія» з Нью-Йорка Айріс Акагоші, яка боролася за його звільнення (детальніше з їхнім листуванням можна ознайомитися в книжці «Перегук двох над безвістю», яку упорядкували Мирослав та Люба Мариновичі). В одному з листів до Айріс Зеновій писав про своє одруження з Оленою.
Вона – лікар-терапевт, віддавна пливе в нашому човні. Я дивлюся на неї трохи завороженими очима і з непевним почуттям вини. Я прийшов до неї, і мій вітер повідчиняв усі вікна і двері її життя. Прийшов зі своїми тягарями і поскладав їх під її порогами. Я був більше подібний на скіфа-воїна, закованого в лати, у зброєвому бряжчанні. Я дійсно був зціплений у кулак і з нагостреним віздрям, але вона ні на перше, ні на друге не звернула уваги. Вона просила мене усміхнутися, бо вважала, що мої очі – як криниці з журбою. Вона просила мене говорити, бо казала, що у моїх словах є апостольський вогонь. Коли вона називала мене Дон Кіхотом, то в тих словах і в тому голосі було стільки любові і змісту, що я, можливо, вперше втішився вживаним і раніше до мене порівнянням.
Але як це вийти заміж без братового благословення? Як не розділити радість із найдорожчою подругою? Олена і Зеновій їдуть до Франківська, до Раїси Мороз, просять покликати Опанаса. Так, це вже 1976 рік, Заливаха відбув покарання, він дома і вже теж одружений. За урочистим столом, святкуючи одруження Зеня з Оленою Опанас і познайомився із Красівським. Ця зустріч стала початком їхньої тривалої і міцної дружби.
Та повернімося до того часу, коли Опанас перебував у Мордовському таборі в селищі Явас (зона особливого режиму), куди його доставили 1966 р.
Яваські будні. Яваський кіш. Від року до шести. Переважно з приводу процесу над Погружальським». Зі Львова, Києва, Івано-Франківська, Луцька, Житомира… інженери, вчителі, викладачі вузів, наукові співробітники, літератори, робітники, лікарі… Яваський кіш. Без гетьмана, але кожен зі строком. …Можна побачити в Яваському коші китайця, грузина, вірменина, татарина, литовця, естонця, єврея… Спільна доля. Спільна приреченість і спрага – вижити. За будь-що
(так описував цей табір Михайло Осадчий у автобіографічному нарисі «Більмо»).
Там Опанас зі здивуванням почув, що його термін вважається «дитячим». Зустрів людей, що «сиділи» вже 26 і навіть 30 років. То були колишні воїни УПА, які не втрачали гідності і в непростих табірних умовах, користувалися авторитетом навіть серед кримінальних злочинців. Там зрозумів, чому їх так ненавидить радянська влада: вона не змогла їх зламати.
У камері чи в бараці лише іноді знаходив можливість малювати листівки олівцем або ручкою у листах до друзів. І так, у нього була своя «захалявна» книжечка, як колись у Шевченка. Там малював екслібриси для друзів та ескізи майбутніх картин. Однак незважаючи на всі обмеження і труднощі, життя в «малій зоні» було вільнішим, ніж у «великій» (так у середовищі в’язнів називали СРСР). То були роки спілкування з надзвичайно сильними і вільними людьми, роки утвердження себе самого, коли «земне тяжіння» віднайденої батьківщини не ослабло, а тільки у стократ зміцніло.
Про Марію Бандеру і Любу Лемик
Наприкінці літа 1970 р. Опанас звільнився. Друзі в Києві організували радісну зустріч, придбавши для нього заздалегідь новий одяг і взуття. Вечерю з нагоди повернення художника відсвяткували всією компанією і провели на поїзд до Івано-Франківська. Насправді він не мав куди повертатися. За час відбуття терміну покарання квартиру, яку вдалося одержати перед арештом, відібрали. Влаштуванням його побуту зайнявся В’ячеслав Чорновіл і привів художника на вул. Олега Кошового, 10, де проживала молода вчителька музики Дарія Возняк зі своєю мамою Марією та тіткою Любою Лемик. У цьому домі завжди знаходили добре слово для всіх переслідуваних. Узяти до себе щойно звільненого політичного в’язня означало ставити себе й кожен свій крок під нагляд КДБ. Тим не менше господарі погодилися прийняти Панаса. Чому вони не побоялися? Щоб це зрозуміти, треба детальніше придивитися до цієї родини.
Сестри Марія і Люба, дочки греко-католицького священника Євгена Возняка, що мав парафію на Лемківщині в селі Криниця-Здруй (сьогодні територія Польщі). Старшою була Марія (1913-1990). У серпні 1940 р. вона вийшла заміж за 25-річного Василя Бандеру, рідного брата Степана Бандери. Той разом із братом Олексієм закінчив Стрийську українську гімназію, агрономічний факультет Львівської політехніки у Дублянах і факультет філософії у Львівському університеті. Після проголошення Акту відновлення Української Держави очолив Службу безпеки обласного проводу ОУН у Станіславі (тепер – Івано-Франківськ, Незалежності, 15). Але проголошення Акту розізлило німців не на жарт. 15 вересня 1941 р., коли стало зрозуміло, що відкликання Акту з боку керівництва ОУН не буде, нацисти влаштували масові арешти. Далі наводжу уривок зі спогадів Ярини Заливахи, дочки Опанаса Заливахи, які увійшли в книжку «Повернення. Опанас Заливаха у спогадах, листах, архівних документах».
Василя (фактично і весь провід) арештувало гестапо. Дружина Марія була на сьомому місяці вагітності. Всіх повантажили на машини і відвезли до Львова. Там жінок відпустили. У Львові арештували й Олексія Бандеру. Василь і Олексій спочатку утримувалися в Краківській в’язниці, а потім були переведені в Освєнцім, де відразу потрапили в середовище польських в’язнів родом з Галичини. Ті переважали чисельно й захотіли помститися за вбивство міністра Перацького. Польські капо Юзек Краль та Болек і Сташек Подкульські взялися за катування. Вони зламали Василеві кілька ребер, вибили зуби, розбили обличчя, обсипали всього цементом і кинули в бочку з водою, а потім змушували возити цемент на другий поверх блоку, що будувався. Коли спіткнувся, його знову били, повторювали процедуру з цементом і водою, після чого твердою щіткою «відчищали» голову й лице. Так повторювалося кілька днів, поки він не потрапив до табірної лікарні, де й помер. Тіло спалили в крематорії.
Через кілька днів замордували й Олексія. Оунівці шукали якоїсь можливості допомогти в’язням. Допомога несподівано прийшла ззовні. Справа набула розголосу завдяки дружині Олексія. Він, за постановою проводу ОУН, навчався у Римській ВШ економіко-політичних наук, де й познайомився з дочкою відомого італійського політика, дипломата й журналіста (між іншим, зятя Беніто Муссоліні) графа Джана Галеаццо Чіано. Там вони й одружилися. Отримавши повідомлення про те, що її чоловік помер у таборі «від серцевого удару», вона наробила чимало шуму, звернувшись зі скаргою чи не до самого Гітлера. Почалося розслідування, наслідком якого було переселення українців до іншого блоку, що давало можливість вижити.
Марія стала вдовою у 29 років. 4 грудня 1941 р. народила дочку Дарію, якої вже не побачив батько. 1947 р. її з дочкою вислали в Сибір «за родствєнніков мужа». Там вона віддала Дарцю в круглодобовий дитсадок, а сама пішла працювати в шахту. Маючи півтора метра зросту, тягнула тачку з вугіллям. Зимували в бараці. Снігу намело багато, він і захищав од вітру. Пізніше переселилися в землянку, в якій довелося перебути десять років. Марія мала гарний голос, тож коли на Різдво співала з іншими дівчатами колядку «Бог Предвічний», усі шахтарі збігалися слухати, «как пают хахлушки».
Після смерті Сталіна багатьох реабілітували й відпустили, але їх – ні. Аж 1962 р. Марія змогла оселитися в Горлівці на Донеччині (у Галичині не прописували).
Молодша сестра Люба (1915-2008) закінчила Львівську гімназію, 1932–34 навчалася в учительській семінарії. 1940-го переїхала до Кракова, де й познайомилася з Миколою Лемиком (1915-1941). Будучи студентом природничо-математичного факультету Львівського університету, він 1929 р. вступив до юнацтва ОУН. Згодом перейшов до бойового відділу, де перебував під особистим керівництвом Романа Шухевича. Йому було лише 18 років, коли Організація українських націоналістів у Галичині постановила привернути увагу світової громадськості до голоду в Україні. Було вирішено вчинити атентат на чиновника москви – радянського консула у Львові 24-річного Алєксєя Майлова. Ішлося не тільки про відвагу. За задумом, виконавцем акту мав бути інтелігентний юнак з міцними нервами, який умів би легко входити в довіру. Бо вимагалося не лише виконати присуд, а й оборонити себе від охоронців у консульстві і здатися польській поліції. А найважливіше – гідно триматися під час судового процесу, який мали висвітлювати засоби масової інформації з усього світу, і розповісти про політичні мотиви вбивства. Здійснити вирок зголосилися 10 молодих членів ОУН. Вибір керівництва упав на Лемика через те, що він досконало володів зброєю, мав гострий розум і привабливу зовнішність. Мав значення і його вік: за польськими законами засудити до розстрілу могли лише з 21-го року.
21 жовтня 1933 р Лемик записався на прийом до консула під прізвищем Дубенко, ніби для консультації щодо виїзду в Радянську Україну. Під час розмови вихопив із внутрішньої кишені пістолет і зі словами: «Це тобі від Організації українських націоналістів — за муки і смерть наших братів та сестер, за голод в Україні, за всі знущання…» двома пострілами здійснив акт помсти. Після цього поранив одного з охоронців і, тримаючи під прицілом інших, дочекався польської поліції та здався в її руки. Суд відбувся в жовтні-листопаді 1933 року і засудив Лемика до смертної кари, але через його вік смертну кару було замінено на довічне ув’язнення. Його відправили у в'язницю під Варшавою. Пів року Микола Лемик, чи не єдиний у в'язниці, утримувався в кайданках, і за цей час навчився їх знімати, і це потім врятувало йому життя. 1939 р., коли ув’язнених переправляли в інше місце, він зумів зняти кайданки і втекти. Під час втечі був поранений, переховувався і лікувався в українській родині на Закерзонні. Згодом переїхав до Кракова і знову зголосився до керівництва ОУН. Там і відбулася згадана зустріч із Любою. Через три місяці вони побралися. Однак прожити разом їм судилося менше року.
Для реалізації ідеї незалежності на схід вирушили три похідні оунівські групи — Північна, Середня і Південна. Середню восени 1941 р. очолив Микола Лемик. Люба ішла за ним в одній із груп, і друзі довго не наважувалися сказати їй, що Миколу в жовтні 1941 р. заарештували гестапівці й розстріляли в Миргороді. Люба стала вдовою у 26 років. За завданням ОУН, вона працювала в Кременчуці, Полтаві, Києві, Харкові. Після повернення в Галичину – на підпільній радіостанції УПА «Афродіта» (між іншим, про цей факт не згадує чомусь Олег Криштопа у своїй книжці «Радіо Афродіта», яка вийшла друком кілька місяців тому). 1946 р. була заарештована органами НКВС, засуджена до смертної кари, яку згодом було замінено 25-а роками ув’язнення. Покарання відбувала в Мордовії. Писала й поширювала серед в’язнів листівки із закликом не ділити українців на «західняків» і «східняків», відмовлятися від співпраці з тюремною адміністрацією. Після звільнення проживала в Таганрозі, потім приїхала в Горлівку, де вже проживала сестра Марія з донечкою і батьком. Так нарешті родина зібралася в одному місці. А згодом, 1967 р. їм вдалося поміняти квартиру в Горлівці на будинок у Івано-Франківську (у тому будинку жила вдова якогось кадебіста, яка дуже хотіла виїхати з Галичини).
Саме сюди і привів В’ячеслав Чорновіл Опанаса Заливаху й просив прийняти бодай на два тижні. Але Боже Провидіння розпорядилося інакше: Опанас одружився з Дарією Возняк і прожив у цьому домі 37 років.
Оскільки сестри Марія і Люба самі пройшли всіма колами радянського пекла та добре знали, що таке сталінські тюрми й табори, прийняти в дім політв’язня й допомогти йому для них було звичним і природним. Бо чого було боятися? Важче, ніж було, вже не могло бути. Обидві були зареєстровані на батьковому прізвищі, тому що прізвища їхніх чоловіків – Лемик і Бандера – були надто відомими й викликали страх (ні, справжній жах!) як у простих людей, так і, тим більше, у керівників усяких установ. Дарія, дочка Марії, була вчителькою музики. Музичне училище їй вдалося закінчити в Томську (виросла в Сибіру).
Одруження
4 лютого 1971 р. у будинку на вулиці Олега Кошового, 10 зібрався чималий гурт гостей. Приводом до святкування було весілля Дарії й Опанаса. Але таке зібрання ніяк не могло пройти повз увагу компетентних органів: адже гостями були усі ті, кого в КДБ знали вже дуже добре і пильнували за кожним їхнім кроком. Пильнували настільки, що ця подія і її учасники фігурують у документах КДБ навіть через рік, а вся історія має далекосяжні наслідки.
Витяг із протоколу допиту обвинуваченої Ірини Сеник від 13 грудня 1972 р. Місто Івано-Франківськ. (Стилістику, правопис і синтаксис документів з архіву СБУ збережено відповідно до оригіналу).
ЗАПИТАННЯ: Уточніть, хто був присутній на вечеринці у ЗАЛИВАХИ Опанаса 4 лютого 1971 року, організованої з приводу його одруження?
ВІДПОВІДЬ: Як мені пригадується, на цій вечеринці були жителі міста Івано-Франківська: ПОПОВИЧ Оксана, ВОЗНЯК Марія, ЛЕМИК Люба, МОРОЗ Раїса (дружина засудженого Мороза Валентина). Мені здається, що там ще був священник РОМАНЮК Василь, якого я знаю так, з виду і нічого спільного з ним ніколи не мала. З міста Львова був присутній ЧОРНОВІЛ В’ячеслав. Інших осіб, які були присутні на цій вечеринці, я не знаю. Всього було там приблизно чоловік 15.
ЗАПИТАННЯ: Вам пред’являється жалоба, написана в адрес Призидії Верховної Ради УРСР та Міністра Внутрішніх Справ УРСР, яка написана на 3-х аркушах стандартного паперу кульковою ручкою пастою синього кольору, починається словами «Голові Президії Верховної Ради УРСР…» та закінчується словами: «…Відповідь просимо слати на адресу Івано-Франківськ – Лермонтова 5-1 СЕНИК І. М.» Хто являється автором цієї жалоби та ініціатором її написання?
ВІДПОВІДЬ: Її автором та виконавцем являюсь особисто я. Ініціатива написання цієї жалоби походила від присутніх жінок… Жалоба написана з приводу того, що на вечоринку зайшли працівники міліції, які образили МОРОЗ Раїсу. Я вирішила разом з іншими написати цю жалобу, щоб стати на захист МОРОЗ Раїси. Написавши жалобу, я дала її на підпис іншим гостям. Її підписали: Іван ГЕЛЬ, Опанас ЗАЛИВАХА, ЛЕМИК Люба, ПОПОВИЧ Оксана, Василь РОМАНЮК, я – Ірина СЕНИК, ФАРДА (це прізвище мені невідоме) та В’ячеслав ЧОРНОВІЛ. Жалобу відправила особисто я сама.
Ірину Сеник, поетесу, вишивальницю, Героїню Світу (за визнанням міжнародного конкурсу, що відбувся у Детройті 1998 р.) у будинку на Кошового 10 знали дуже добре. Коли вона, відбувши перший термін ув’язнення 1968 р. приїхала до Івано-Франківська (проживати у Львові, рідному місті, було заборонено), то її теж прийняла родина Возняків. Спочатку вона зупинилася в них, а потім перейшла жити на Лермонтова, 5, найнявши квартиру у двох сестер доволі похилого віку. Між іншим, їхній родич, учитель біології з міста Калуша, 1972 р. сам проявив ініціативу, звернувшись із заявою в КДБ, і детально описав «антирадянську діяльність» Ірини.
Із згаданого протоколу допиту (1972 р. Ірину заарештували вдруге, і вона відбула в неволі всього 34 роки) дізнаємося, що скарга, яку підписали весільні гості на захист Раїси Мороз, у травні 1971 р. була опублікована у збірнику «Український вісник», видавцем і відповідальним редактором якого був В’ячеслав Чорновіл. Титульну сторінку оформив Опанас Заливаха, а умови для друку забезпечувала Олена Антонів. Друкувалися там твори, які поширювалися у самвидаві. Їх авторами були Валентин Мороз, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Ігор та Ірина Калинці, Іван Світличний, Василь Стус та інші.
Так починався спільний шлях Опанаса і Дарії. То був час, коли життя країни немовби ділилося на два потоки. Перший був видимий, голосний, переповнений крикливими лозунгами на кшталт «Комуністична партія – розум, честь і совість епохи». Здавалося, ніби справді маси людей вірять у те, що вже наближається епоха комунізму, коли нарешті буде зреалізовано найсправедливіше правило співжиття у суспільстві, сформульоване Карлом Марксом: «Від кожного за здібностями, кожному – за потребою». Дітвора зачитувалася історіями про Павлика Морозова, Володю Дубініна, Валю Котика та інших «піонерів-героїв»; комсомольці − мали за приклад Зою Космодем’янську й молодогвардійців на чолі з Олегом Кошовим, ім’ям якого була названа вулиця, що на ній відбулася вся ця історія (зараз – вулиця Опанаса Заливахи). Правда, літературний герой твору «Молода гвардія» Романа Фадєєва, написаного на замовлення самого Сталіна, значно відрізнявся від свого прототипа, але це не мало жодного значення: саме таким, яким його описав письменник, Олег Кошовий увійшов до радянської історіографії і пропаганди.
Проте була й інша сторона реальності, для багатьох невидима. Це страхітлива каральна система, яка включала в себе тюрми, де ламали волю людини; табори, де використовувалася примусова праця мільйонів в’язнів; психіатричні лікарні для боротьби з інакомислячими шляхом повного знищення їхньої особистості. Якщо комусь (як-от Опанасові, сестрам Марії та Любі Возняк, Ірині Сеник, Зеновію Красівському) щастило, пройшовши ці страшні випробування, вийти на волю, то їхнє життя й на волі не могло бути легким. Але якраз ці люди творили між собою інший світ. Історія кожного – це історія про велику людяність, взаємну підтримку і таку жертовну й щиру любов до ближнього, у яку й повірити іноді важко. Всі вони немовби тримали одне одного за руки, незважаючи на те, що їх могли розділяти тисячі кілометрів. Так хтось пам’ятав, що Ірина Сеник не має куди повернутися після другого терміну ув’язнення і вже за два роки до закінчення того терміну думав про це і шукав підходящі варіанти; хтось присилав Стусові пакети з різними кашами, пам’ятаючи, що в нього хворий шлунок і в таборі йому ніхто не даватиме дієтичних страв; хтось допомагав вижити Раїсі Мороз, підтримуючи її матеріально і морально. Таких прикладів безліч. І в цьому контексті стає зрозумілішим, чому Олену Антонів називали Мадонною політв’язнів або Ангелом дисидентів. Ця свята жінка ні на мить не забувала, що є хтось, кому може бути потрібна її допомога. Хоч самій іноді доводилося ой як нелегко. 1980 р. Зеновія заарештували знову й відправили в Кучино. Потім Тараса, сина, викрали з лікарні і тайкома від неї відправили в «стройбат» відбувати військову службу. А вона, як писав Красівський, «лишилася, як постріляна вовчиця, в якої знищили її виводок, і погнали її вороги люті по всіх колах совєтського пекла. І бігала вона, і металася, але не було тоді їй ні від сонця, ні від місяця».
Згодом вона поїхала в Тюменську область росії до Зеновія й ділила з ним заслання. Працювала там у лікарні. А з Франківська надходили слова підтримки.
Дорогі наші Оленко та Зенку! Вітаємо вас у вашій далекості, там десь над вами висить Полярна зірка, але і від нашої хати її видно. І коли від нас не мали вісток, то хіба що тому, що пробував осилити йогівсько телепатичну методу, щоб сигнал відбився від зірки і потрапляв до вас. Видко зусилля мої марні: ви не відгукуєтеся. І взявся за перо!
Бачив, Зеню, фото з чудово скомпонованим інтер’єром, Ярина в захваті, жінка також! Від Раї (Раіси Мороз – ред.) вісток немає. Але ніби все гаразд. І слава Богу! Валік (Син Раїси Мороз – ред.) студіює, але смуток ще не минув. Недавно через відрядження оглянув Моршин. Без Тебе сиротливий! Обіймаю, ваш Панас та всі мої. Будьмо!
3.11.1983
Повернулися Олена та Зеновій в Україну 1985 р. Починалася «перестройка» СРСР.
Два портрети
У листах Опанаса Заливахи до Олени Антонів, починаючи з 1957 р., знаходимо немало згадок про те, що він малював її портрет. Вперше це було в Косові, куди приїхав на практику з друзями і там познайомився з нею. Вона стала немовби тою провідною зіркою, яка вела його до рідної землі й до відновлення українства в собі. Протягом усього життя він зберіг особливе, благоговійне ставлення до неї, то й не дивно, що часто звертався до спроб зобразити її на полотні. Якщо судити із згадок про це у листах, то розуміємо, що не всі такі спроби до нас дійшли. Але є два портрети, на які варто звернути увагу, бо різниця між ними неймовірна. На одному з них, який датується 1961 роком, Оленка молода, в білому платті зі скромною вишивкою. Фрагмент такої ж вишивки художник дав по правій стороні обрамлення портрета, напевно, бажаючи цим підкреслити її (Оленки) глибоку українськість. Саме такою він побачив її тоді в Косові.
І маємо інший портрет, який датується 1986 роком.
У листопаді 1985 р. Олена і Зеновій Красівський повернулися з Тюмені в Україну і почали облаштовувати своє життя на вулиці Спокійній, 13 у Львові. Відбув військову службу і приїхав додому син Тарас. Над країною носилися вітри перемін. Відчувалося, що люди стають сміливішими, в серцях народжувалися надії на те, що страшне радянське лихоліття відійде в минуле. Життя поверталося якоюсь зовсім іншою кращою стороною. Можна сказати, що для цих двох неймовірних людей, які «вміли випромінювати» («Благословенні душі, що вміють випромінювати» – так назвали свою книжку про Олену Антонів та Зеновія Красівського упорядники Люба Маринович і Юрій Зайцев – ред.), воно тільки починалося. Олені йшов 48-й рік, Зеновію – 56-й. Здавалося, що аж тепер вони заживуть спокійніше і зазнають звичайного людського щастя.
Маємо кілька портретів Зеновія Красівського роботи Опанаса Заливахи. Їх сьогодні можна побачити в Музеї визвольних змагань м. Івано-Франківська. Портрет Олени Антонів він теж знову прагнув написати. Коли вона була в Тюмені, пробував відтворити її образ за фотокартками. Якось не дуже виходило. Напевно, вона позувала йому й сама 1986-го, коли приїжджала до Франківська. Але портрет вийшов якийсь несподівано зловісний, трагічний. Наведу уривок спогаду Тараса Чорновола, що увійшов до книги «Повернення. Опанас Заливаха у спогадах, листах, архівних документах».
Так він її ніколи не зображав. Та й узагалі так, у такому стилі він не малював уже пару десятиліть. А він завжди творив так, як йому підказувало щось із душі, чи, може, від Бога… Не міг малювати на задану тему, у нього пензель рухався ніби не з рук, а з серця. Чорні кольори, нетипове монолітне тло, неприродний колір обличчя й глибокий смуток на лиці людини, яку рідко хто бачив без усмішки. Навіть коли було дуже страшно, вона підбадьорювала інших, а лихі емоції залишала для себе. Уже пізніше, Дарка, дружина Панаса, розповідала мені, що коли побачила цей незавершений портрет, то аж обімліла. Таке там було передчуття біди. А ще якась незрозуміла й ніби недоречна постать чоловіка в лівому нижньому куті, якийсь грубий чорний мазок навпроти. Зверху – світліша, але теж недобра пляма, ніби натяк на обличчя когось, хто спостерігає з темряви...
Чи Дарка, чи Люба Лемик потім мені розповідали, що Панаса навіть просили замалювати той зловіщий портрет. Залишив, просто відклав, щоб ще зробити пару останніх штрихів. І тоді зі Львова надійшла моя телеграма про загибель мами... Отака містичність передчуття біди...
Біда прийшла. Сталося те, що не можна ні пояснити, ні зрозуміти.
2 лютого 1986 р. Олена і Зеновій увечері взяли таксі й поїхали до родини Ярослава Дашкевича привітати з днем народження його дружину Людмилу. Коли Зеновій розплачувався з таксистом, Олена стояла на бордюрі. Якраз над’їхав трамвай. Останній вагон закинуло, і він виштовхнув її на проїжджу частину вулиці, де якраз їхала вантажівка… Олена потрапила під колеса. Була 20-а година, п’ять хвилин… Фатальний збіг обставин забрав її життя.
«Вона лежала поперек дороги, а там, де мала бути голова, лишилася приліпленою до асфальту шкіра з обличчя. Сталося те, що не мало статися, що не сміло статися. Я обминаю все, що було потім, бо воно не має значення. Сльозу відром не зміряєш, біль на вазі не зважиш. Парадокс її смерті перейшов у парадокс мого життя. Найвірогідніше, що я не пережив її, а тільки свою долю у визначеному мені стані», – писав Зеновій Красівський.
Під час похорону, як згадують очевидці, Зеновій був спокійний, уважний керував усім, але водночас був тут і не тут, а десь там, де була вона.
Через кілька днів Айріс Акагоші, дізнавшись від інших людей про трагедію, писала йому:
«Дорогий Зеню, я знаю, що ти сильний і виносив немало втрат. Але як і де ти береш силу? Гадаю, що лише Господь допомагає тобі черпати її, і я маю надію, що він зараз із тобою, більше ніж будь-коли досі. Мені іноді видається, що ти стоїш за межами страху, і це теж від Нього. Думаю, що Олена теж була такою ж. Можливо, вона дістала благословення і посміхається до нас. Мені сумно відчувати, що її не стало. Я знаю, що мала рідкісне щастя, що така велика душа торкнулася мого життя. Така краса, зовнішня і внутрішня! Я радію від того, що ви мали одне одного, хоч навіть недовго. У своєму листі від 21 лютого 1980 року Олена писала мені з Паланги: «Я щодня пишу до Зеня. Минулого року ми були тут разом. Він такий ніжний і добрий; мужній, але часом немов безпомічна дитина. Він людина рідкісної краси і чистоти душі. Я так хочу, щоб ця чаша гіркоти, яка зв’язує творчі сили людини у вузол суперечностей, проминула його. Я б хотіла посадити його і Тараса в маленький човен з парусом, наповненим вітром, щоб відправити їх до утопічної землі Свободи Духу. А я залишуся як заложниця. Я буду щаслива молитися за них».
Коли я цитую ці слова, очі мої наповнюються слізьми, і бракує слів. Я хочу обняти тебе, але почуваюся абсолютно нерозумною, бо не можу нічого вдіяти, щоб зменшити твій біль і принести трохи тепла»
(«Перегук двох над безвістю» - упорядники Мирослав та Люба Мариновичі).
Зеновій перестав бачити кольорові сни. Узяв на себе обов’язок допомагати тим, кому допомагала Олена. Міг приїхати до знайомого і сказати: «У тебе вродила картопля, давай два мішки». Брав ті мішки у свою машину і віз до побратима, який був у скруті.
Мусив же хтось продовжувати бути Ангелом.
Того ж, 1986 року, коли Тарас Чорновіл приїхав до Опанаса Заливахи, той завів його у свою майстерню на піддашші, дістав із-за шафи трагічний портрет і без жодного слова віддав у руки сина тієї, що визначила і вибудувала його, Опанаса, особисту долю. Слів не було…
_______________________
¹ Михайло Фіголь (1927-1999) – живописець, графік, художник-монументаліст, педагог, мистецтвознавець. 1961 р. закінчив у Ленінграді факультет мистецтвознавства Інституту живопису, скульптури та архітектури ім. Іллі Рєпіна. Від 1964 р. викладав у Івано-Франківському педагогічному інституті (нині – Карпатський національний університет).
² Петро Сопільник (1922-1991) -художник монументального й декоративно-ужиткового мистецтва. Викладав рисунок та історію мистецтва у Вижницькому, а з 1950 р. у Косівському училищі прикладного мистецтва. Одночасно до 1961 р. навчався в Інституті живопису, скульптури та архітектури ім. Іллі Рєпіна. З 1963 р. перебував на творчій роботі в Івано-Франківському товаристві художників.
³ В’ячеслав Чорновіл (1937-1999) – майбутній політик, громадський діяч, публіцист, журналіст, діяч руху опору, політичний в’язень СРСР. Засновник і головний редактор підпільного часопису «Український вісник», член Української Гельсінської групи. Загинув 25 березня 1999 р. в автокатастрофі на шосе під Борисполем. Багато хто вважає його загибель умисним вбивством.
⁴ Іван Вирган (1908-1975) – український письменник, перекладач. 1940 р. заарештований. Його звинувачували в організації злочинної банди у Чернівцях. Незважаючи на тортури, винним себе не визнав. 1944 р. був звільнений і відразу призваний в армію. Учасник Другої світової війни.
⁵ Олесь Гончар (1918-1995) – український письменник, громадський діяч, лауреат двох Сталінських премій, Ленінської премії, Державної премії СРСР, кавалер трьох орденів Леніна, голова Спілки письменників України (1959-1971).
⁶ Василь Козаченко (1913-1995) – український радянський письменник-прозаїк, депутат Верховної Ради УРСР 7-8 скликань, депутат Верховної Ради СРСР 9-го скликання, 1-й секретар правління Спілки письменників України.
⁷ Алла Горська (1929-1970) – художниця та дисидентка. Одна з найяскравіших творчих особистостей покоління шістдесятників. Убита органами КДБ 28 листопада 1970 р. в 41-річному віці.
⁸ Веніамін Кушнір (1926-1992) – художник, викладач, громадський діяч правозахисного руху. Очолював секцію художників у Клубі творчої молоді. Близький друг О. Заливахи.
⁹ Галина Севрук (1929-2022) – художниця, керамістка-монументалістка. Співавторка знищеного у травні 1964 р. вітража «Шевченко. Мати» в Київському університеті.
¹⁰ Ірина Жиленко (1941-2013) – поетеса, журналістка, мемуаристка. Авторка книги спогадів «HOMO FERIENS», що є «справжнім вікном» у світ 60-х.
¹¹ Лесь Танюк (1938-2016) – режисер театру і кіно, професор Київського національного університету театру, кіно й телебачення ім. Карпенка-Карого. У 1959-1963 роках - засновник і перший президент Клубу творчої молоді.
¹² Іван Світличний (1929-1992) – літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, діяч українського руху опору 1960-1970-х років, репресований.
¹³ Людмила Семикіна (1924-2021) – майстриня декоративного мистецтва, заслужений художник України. Співавторка знищеного у травні 1964 р. вітража «Шевченко. Мати» в Київському університеті.
¹⁴ Володимир Дрозд (1939-2003) – український письменник, перший головний редактор журналу «Київ». Чоловік Ірини Жиленко.
¹⁵ Раїса Мороз (1937 р. н.) – викладачка німецької мови, перекладачка, дисидентка, дружина політв’язня Валентина Мороза. Авторка книги спогадів «Проти вітру».
¹⁶ Михайло Горинь (1930-2013) – старший брат Богдана та Миколи Горинів, правозахисник, політв’язень радянських часів. За поширення самвидаву серед в’язнів йому було присуджено три роки ув’язнення у Владимирській тюрмі. На волю вийшов 1971 р.
¹⁷ Євген Сверстюк (1928-2014) – літературний критик, есеїст, поет, мислитель, філософ, учасник руху шістдесятництва, політв’язень. У згаданій статті йдеться про пожежу в Київській публічній бібліотеці, підпал якої здійснив працівник цієї ж бібліотеки Віктор Погружльський.
¹⁸ Михайлина Коцюбинська (1931-2011) – племінниця Класика української літератури Михайла Коцюбинського. Літературознавиця, перекладачка, активна учасниця руху шістдесятників.
¹⁹ Ірина Сеник (1926-2009) – поетеса, вишивальниця, дисидентка, членкиня Української Гельсінської групи з 1979 р. У засланнях і таборах провела 34 роки.
²⁰ Оксана Попович (1926-2004) – дисидентка, членкиня ОУН та Української Гельсінської групи. Політв’язень радянського режиму.
²¹ Ігор Калинець (1939-2025), Ірина Калинець (1940-2012) – подружжя українських письменників так званої «пізньошістдесятницької» генерації. Обоє були політв’язнями радянського режиму.
²² Василь Стус (1938-1985) – поет-шістдесятник, перекладач, публіцист, мислитель, літературознавець, літературний критик, правозахисник, політвязень СРСР дисидент, член Української Гельсінської групи, один із найактивніших представників дисидентського руху.
²³ Стефанія Шабатура (1938-2014) – українська мисткиня-килимарка, членкиня Української Гельсінської групи, багаторічна політична ув’язнена радянського режиму.
²⁴ Зеновій Красівський (1929-1991) – поет, член підпільної націоналістичної організації «Український національний фронт» (УНФ) та Української Гельсінської групи, останній крайовий провідник ОУН у підрадянській Україні. Жертва радянської каральної психіатрії. Близький друг Опанаса Заливахи.
05.12.2025