Від віків Збруч був лише однією з малих річок України, про яку знали хіба що місцеві мешканці. За якусь сотню миль про його існування навіть не здогадувилася. Слави цей ніколи не судноплавний потічок зажив після другого поділу Речі Посполитої, коли по ньому проліг кордон між імперіями Романових і Габсбурґів, а згодом — між СРСР і Польщею. І тільки внаслідок Другої світової він знову став звичайною річкою.
Нині про кордон нагадують хіба що старі прикордонні застави, що тягнуться по обидва береги Збруча. Найцікавіша — в Чемеровецькому районі Хмельницької області, в селі Гусятин, що межує з однойменним райцентром Тернопільщини. Колись там був великий транскордонний перехід. Від того часу збереглися не лише споруди застави, а й помпезна колонада вздовж Збруча, яка мусила показувати іноземцям, що вони в’їхали на територію великого й могутнього СРСР.
З кордоном пов’язано безліч легенд і переказів. Наприклад, про те, як перемитники колись тут ленінську «Іскру» тягали. Бо саме на межі сучасних Тернопільської та Хмельницької областей пролягав один з головних шляхів транспортування відомої газетки в Російську імперію, де вона розпалила пожежу революції. Про те, що цими місцями пролягав маршрут ленінської «Іскри», за Союзу любили згадувати при кожній нагоді. А от «ветеранів-іскрівців» чомусь не шанували. Секрет простий: ще у 1970-х роках жило чимало дідуганів, які добре пам’ятали, що газету — разом з цигарками, коньяком, парфумами та презервативами — через кордон тягали звичайні контрабандисти. Не за «спасибі», звичайно, і не «за ідею», а за дуже грубі гроші. Підбурлива література тоді стала найприбутковішим товаром, бо за її достачання революціонери добре платили. Конкуренція серед контрабандистів була така, що за велике замовлення тодішні соціалісти брали чималенькі «відкати». Вшановувати як революціонерів банальних кримінальників було якось не теє…
Гіркі спогади живуть з часів Голодомору. Тоді селяни на західному березі Збруча будували спеціальні катапульти, з яких стріляли харчовими пакунками на схід. Таке було, зокрема, в Сатанові. Тут, до речі, теж є одна з найцікавіших старих російсько-радянських прикордонних застав — до комплексу її споруд ще від царських часів входила середньовічна міська брама міста (вона майже в первісному стані збереглася дотепер). Дійшли до нас і казарми та стайні, зведені ще наприкінці ХІХ століття. На першому поверсі застави місцевий краєзнавець і підприємець В’ячеслав Косик створює музей історії Сатанова. Експозицію ще не відкрили, але якщо дуже попросити, деякі експонати можна оглянути. У тому й «прикордонні». В колекції пана Косика, наприклад, зберігаються унікальні чавунні таблички, що кріпилися до прикордонних стовпів. Є тут, зокрема, табличка з двоголовим австрійським орлом на якій, крім назви імперії, вказано також її місцевий підрозділ – «Königr[eich] Galizien» («Кор[олівство] Галичина»).
Є і радянська табличка. Що цікаво, на ній зображено герб не СРСР, а Радянської України. І напис відповідний: «У.С.С.Р». Свого часу це було зроблено з суто політичних міркувань — аби показати «самостійницько» налаштованим галичанам, що в складі СРСР Україна має свою державність.
Збереглася австрійсько-польська застава і в селі Калагарівка Тернопільської області, на протилежному від Сатанова березі Збруча. Наразі велика двоповерхова будівля стоїть пусткою.
Спочатку зі «совіцького» боку кордон охороняли звичайні військові частини Червоної Армії. Спеціальні ж прикордонні сили, підпорядковані ОГПУ, з’явилися аж на початку 1924 року. Цікаво, що, крім власне охорони кордону (ганяти порушників, контрабандистів і всіляких шпигунів), совіцькі прикордонники мусили ще нести «політичну охорону» кордону й забезпечувати «підтримку революційного порядку в межах 22-кілометрової зони». «Революційний порядок» на своїй шкурі дуже добре відчули надзбручанські поляки: у другій половині 1930-х років з Надзбруччя виселили всіх потенційних «пілсудчиків».
Як пізніше розповідав старожил Городка (що на Хмельниччині) В’ячеслав (Вацлав) Малецький, подільських поляків вивезли на Херсонщину й оселили в знелюднених після Голодомору селах: «Я тоді хлопчаком був, — згадував пан В’ячеслав, — найстрашніше для нас, дітей, було виходити вночі у двір. Біля кожної хати бовваніли горбочки — могили колишніх хазяїв».
Лише після «золотого вересня» 1939-го депортованим полякам дозволили повернутися з півдня України на Поділля. На місце «прикордонних» поляків в херсонські села одразу ж перекочували переселенці з російського Нечорнозем’я.
Того ж таки вересня Збруч офіційно перестав бути державним кордоном. Культурним і, до певної міри, політичним кордоном він залишається й досі.
06.02.2013