Хаос

Змагання прогнозів на 2026 рік незмінно впирається, як у стіну, в розуміння того простого факту, що жодні прогнози більше не працюють – як не працюють графіки відключень електроенергії після чергових російських бомбардувань. У цьому розумінні весь світ тепер нагадує мені Україну після такого нальоту: тільки вдалося щось налагодити, зрозуміти, як виживати зі зламаною системою, як відбувається нова атака – і нова відсутність ясності.

Російські політики практично всі роки великої війни з Україною шаленіли від того, що їх намагалися примусити жити у «світі за правилами». І дійсно, людство після Другої світової війни було, хоч як це дивно, світом за правилами – й саме тому передбачуваним світом. Були окреслені кордони впливу двох ворогуючих таборів, було очевидним, що пряме втручання і конфронтація може відбуватися тільки у «сірих зонах» – саме тому Захід нічого не зробив для порятунку Угорщини або Чехословаччини, а Радянський Союз не міг врятувати від військового перевороту режим Сальвадора Альєнде у Чилі. Було зрозумілим, що Захід і Схід можуть знаходити моделі для торгівлі, але живуть в економічних моделях, які не становлять конкуренції одна для одної.

Після поразки комунізму в «холодній війні» здавалося, що перемогла одна модель – демократична і ринкова. Що Росія стане частиною Заходу, а Китай почне наближатися до Заходу завдяки зміні економічного укладу. Саме тоді Френсіс Фукуяма напише свій приголомшливий текст про «кінець історії» – хоча насправді все тільки-тільки починалося.

Бо з’явилася можливість для зламу правил.

Першим їх зламав Путін – зламав абсолютно осмислено, бо в новому «світі за правилами» чекістській Росії довелося б визнати свою цивілізаційну поразку, а Росія нечекістська, якби вона виникла, неминуче перетворилася б на енергетичну периферію більш заможного Заходу (що вже рішуче не влаштовувало не тільки Путіна, а й сам російський народ, представники якого звикли існувати в парадигмі домінації). До 2014 року здавалося немислимим, щоб одна європейська держава просто взяла і приєднала до себе територію іншої, якими б мотивами вона це не обґрунтовувала. Тепер це майже політична норма, і можливість визнання російського статусу окупованих територій не ким-небудь, а самими Сполученими Штатами, вже обговорюють на офіційних перемовинах.

Але з усім цим ще можна було якось жити, коли в нас усіх була впевненість у тому, що демократії з цим неподобством якось впораються і зрештою примусять Росію повернутися до цивілізованого діалогу та «світу за правилами». Була до моменту, поки правила не зламав Трамп. А це історія гірша за Путіна.

Трамп не поважає правил, я б сказав, глибше за Путіна. Бо одна справа, коли з правом не рахується авторитарний лідер, здатний переписувати власну конституцію заради утримання влади, – і зовсім інше, коли це робить президент провідної демократичної держави сучасного світу. Трамп, який претендує на Гренландію чи Канаду або розмовляє із рештою планети мовою тарифного диктату, – людина, яка свідомо бажає зруйнувати світ, який виник після Другої світової війни. До цього ж ця людина вважає головним суперником Америки не Росію, а комуністичний Китай. Але на чолі цього Китаю також знаходиться той, хто вже зламав правила – принаймні внутрішньополітичні. До Сі Цзіньпіна не можна було уявити, що хтось із партійних функціонерів знищить принцип ротації лідерів, який, здавалося б, визначав ефективність керування країною з часів модернізації КНР. Але Сі Цзіньпіну це вдалося – і ніхто не гарантуватиме тепер, що він не зламає й інші правила, повʼязані, наприклад, із «холодним миром» з Америкою навколо Тайваню.

Але проблема в тому, що цього абсолютно неможливо передбачити, бо у світі без правил кожний діє так, як дозволяє актуальна ситуація. Тому мене дивують розмови навколо якоїсь мирної угоди стосовно України. У світі без правил жодні мирні угоди не варті паперу, на якому вони написані. Так, війна Росії проти України може, зрештою, колись і завершитись, але не тому, що будуть узгоджені якісь компроміси, а тому, що агресор просто не матиме сил продовжувати напад – і це краще, ніж закінчення війни в ситуації, коли в жертви не буде більше сил оборонятися.

І так – у всьому. Трамп нівелює власні тарифи не тому, що з кимось домовляється, – а тому що певні його рішення бʼють по американській економіці та рейтингах влади. Сі не нападає на Тайвань не тому, що не бажає приєднати острів силою, – а тому що в Пекіні не можуть прорахувати реакцію Трампа. Та й Трамп не може прорахувати своєї реакції – і в цьому його сила.

Ми опинилися у світі, лідери якого розуміють тільки силу і вчаться тільки на власних помилках – якщо вчаться взагалі. Це зовсім не якийсь новий період в історії людства. Так вже було неодноразово, і нездатність жити за правилами призводила до великих війн – а вже на руїнах люди вкотре на певний час домовлялися, як вижити і знову все не зруйнувати. Тепер якраз той передвоєнний час.

Проте наявність у головних гравців ядерної зброї робить велику війну майже неможливою і примушує їх з’ясовувати стосунки в периферійних конфліктах, один із яких і перетворився завдяки невігластву і догматизму Путіна на російсько-українську війну. Але у таких протистояннях навряд чи можна швидко визначитися, чиї цінності домінують і за якими правилами слід жити. Наша національна задача – спробувати вийти з цієї зони конфлікту і стати невідʼємною частиною демократичного світу. Але це не означає, що нових конфліктів між ринковими демократіями і ринковими деспотіями не буде і що ми не зможемо знову опинитися в центрі такого протистояння. Я вже не кажу, що у світі Трампа, Путіна і Сі можливі й «внутрішні» конфлікти – між самими демократичними державами і між диктатурами. Трамп своїми тарифами та імперіалістичними зазіханнями блискуче це довів.

Тому хаос у великій політиці та гниття нашої цивілізації з нерівномірними спалахами локальних війн і економічними конфліктами можуть тривати ще довго. Дуже довго.

Можливо, і все ХХІ сторіччя.