Проте важко знайти Слово в реаліях війни, таке з якого б почався новий світ життєвий і поетичний. Надто багато жаху і смертей

Сподіваймося, що постать Бориса Гуменюка вирине з туману відсутності, а його поезія ще довго збиратиме пазли Неба у наших душах

гамівний обмежений простір звільнений вибухом після якого почнуться початки а підчас них слова  

Війна – це якась форма самотності... Час взагалі по-іншому. Чи відчуження. Мені треба вижити... За дорогою... життя чи смерті 

Думки, що поставив я на запобіжник / Приціл, що шукає пожадливо цятку. / Ми знов переможемо. / Я обіцяю.  

З неба падає полум’я злива і град –    на любов’ю просочену землю. Діти дивляться в небо, чекають на тебе…    Натомість приходить залізо. Підкажи… Накажи –    і я пекло мечем від людей відокремлю

Спинися та прислухайся, приблудо, Ця мова – меч для тих, хто йде з мечем. Вертайся у своє болотисте нікуди, Тебе ніхто сюди не кликав калачем.

“Я – це те, що простіше забути”... Пам’ять болить, адже зобов’язує до відповідальності. Та забувати не маємо права. Забуття дорого коштує.

... мій прострелений автомат | заржавіє | бідненький | мої змінні речі та екіпу | передадуть новобранцям | та скоріше б уже весна | щоб нарешті |  розквітнути | фіалкою.                                                                                    

Поезія Павла Мовчана нагадує лінзу, що збирає світло. Неювілейні нотатки