Вікно

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (42)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

ВІКНО

За ним – світ («театр»). Мало що діється в тому театрі. Хіба що – над ним. Чого лиш не витворяє з хмарами й хмарками лагідний, не поривний вітер! Сонце постачає «матеріал» – усі ті хмарини й палітру барв до них, а вітер, невичерпний у своїй фантазії і маляр, і різьбар, і будівничий, одним лише подувом – формує. Сам, у призахідному світінні (вечірня «вистава»), і малює, і вибудовує, і зводить усілякі видива, що й не описати, – сам і затирає їх, змінює, дивовижні метаморфози являючи земним глядачам...

Не сидить склавши руки й Час. Пригладжує колись високі й гострі Замкові верхи... Вікно п’ятиповерхівки, «з ґальорки», дає, радше дарує мені (королівський дар!) розлогий вид на ті вже й не верхи, а густо порослі деревами нинішні пагорби. Саме їх, не спочиваючи й хвилини, не змикаючи віч, віками вирівнює той невтомний трудар – «гладесенько стирає»... Лиш Замкова гора, глянути звіддалік, усе ще не піддається тій загладі, усе ще – гостроверха.

Не видно тієї праці. Хіба що, зіставивши лагідні теперішні обриси з давніми гравюрами, подивуємось: «Ого!.. Це ж треба!.. Глянути б із тих стрімчаків на тодішній Львів!.. Зазирнути б, хай краєчком ока, в замкові покої, подивитись на місто ще й з їхніх глибоко посаджених у мури вікон!..»

Отож тієї, що на віки, щоденної праці – не видно. Річну – видно. Вона в кольорах. Ніжно-зелена вуаль ранньої весни... Густа зелень червня... Прижухла – серпня... Палахке золото жовтня... Сувора графіка листопада... Чорно-біла – зими... І так, обертами, – рік за роком... Бо рік – замкнуте коло. У «втечах пір року» («fuga témporum») ті оберти нечутні. Гулкі – внизу, в місті, де «зрана до ночі гуде колесо темних турбот»...

До ночі, бо вночі той гул затихає, а з опівночі – таки змовкає. Давні римляни, згадалося, такого спокою не мали: високими колесами по кам’яних плитах торохтіли вантажні вози, яким було заборонено їздити вдень залюдненими вулицями Вічного міста...

На Замкових пагорбах Львова, щойно смеркалося, засвічувалась, окреслюючи вогниками свою стрункість, телевізійна вежа (пам'ятаю, крок за кроком п'ялась у висоту за мого студенства). З війною – ховається в темряві. Поки знову якоїсь ночі не заясніє у своїй красі...

Перед вікном, неподалік, – ряд осокорів. Упродовж дня, до сонця, вони мерехтять подібним до серця листом, усі – в тому сріблясто-зеленому мерехтінні. Поки з заходом сонця не вспокоюються. Далі – вже й темними контурами вирізьблюються на тлі пригаслого неба... Вікно стає тоді взятою в раму картиною – ноктюрном...

Об тій порі, коли вечір уже поступається перед ніччю (ця пора й назви не має), небо в лівому зрізі картини злегка світліє, контури осокорів темнішають. Десь там, де кривчицькі схили (з-за дерев не видно), викочується повня. За якийсь час, підбившись, уже висріблена вона потрапляє між гілля осокорів. Довго з них не виплутується. Чи то перепочиває на якомусь гіллі, чи в хованки бавиться: то тут зблисне сріблóм, то десь там, наче вихлюпує його, щоб легше вгору спинатися...

Врешті, зібравшись докупи, полишає ті забави, вступає в свої права – в усій своїй повноті, в блиску, в ідеальній округлості. Сама – серед безмежних, сріблястим пилом притрушених обширів неба...

Ось тоді й спадає на думку: «Скільки ж то все-таки світа в вікні!..» Та що там світа – світів, коли в вікно гляне небесна повня... От і хочеться лишити бодай дрібку спогаду про ту картину, яку, хоч вона й у рамі, годі охопити й астрономічними вимірами:

       Лискуча повня глянула в вікно,

               Срібляться тишею хмарки далекі.

                         У рамі – велетенське полотно,     

                                  Вимірюване сотнями парсеків...