Про роль літератури як інструмента культурної дипломатії, про потребу самоідентифікації для кожної людини та викорінення стереотипів через культурний дискурс – про все це ми поспілкувалися з Марією Генкін, членкинею журі українсько-єврейської літературної премії «Зустріч 2025».
Марія Генкін – культурна менеджерка, літературна кураторка та громадська діячка українського походження, яка понад три десятиліття мешкає у США. Вона народилася у Львові в російськомовному середовищі, у родині, де батько був росіянином, а мати – українкою. Закінчила російськомовну школу, а 1994 року здобула стипендію на навчання в Гарвардському літньому інституті, де відвідувала курс української літератури.Вона є співзасновницею українського книжкового клубу “Razom Book Club” в Нью-Йорку, який об’єднує українців, американців українського походження та всіх охочих читати українську літературу. Крім того, Марія входить до наглядової ради американської неприбуткової організації Razom for Ukraine – найбільшої за обсягами зібраних і вкладених коштів української благодійної організації у США, створеної після Революції Гідності. «Разом» реалізує програми підтримки армії, охорони здоров’я та розвитку громадянського суспільства в Україні. У структурі організації Марія відповідає також за напрям культурної дипломатії, зокрема літературу. Саме під її керівництвом розвивається програма перекладів і просування українських авторів англійською мовою.
– Маріє, як розпочався ваш шлях з організацією «Разом» та промоцією саме української літератури?
– Коли Росія окупувала Крим і частину східної України, це, звісно, не змінило моєї самоідентифікації як українки. Втім, я відійшла від тих ініціатив, якими займалася в громаді російською, і розпочала роботу з українською організацією. Вже з 2017 року я розпочала свій шлях пізнання української сучасної літератури. Познайомилася з Сергієм Жаданом – разом з ним я реалізувала свій перший проєкт.
Органічно з часом я долучилася до організації «Разом», яка була найкращою платформою для втілення літературних проєктів, промоції українських книжок у світі та підтримки книговидавництва. На момент повномасштабного вторгнення я вже була в наглядовій раді і працювала над культурними проєктами. Залишатися осторонь від війни в моїй країні було неможливо, тож ми розпочали фандрейзингову діяльність. Впродовж 2022 року ми зібрали 78 мільйонів доларів для України. Ми й тепер продовжуємо збирати кошти, водночас я працюю й над проєктами, які для мене дуже важливі – це просування української літератури в США.
– Ваша діяльність наштовхує мене на думку, що сьогодні література набула іншого функціонального призначення: це не лише інструмент ерудиції, здобуття інтелектуального капіталу і певної просвітницької функції. У сучасних реаліях це й інструмент культурної дипломатії та промоції України у світі. Ваш погляд на роль літератури сучасності?
– Гадаю, що роль будь-якого різновиду мистецтва, зокрема літератури, полягає в тому, щоб дати людині змогу відчути себе в шкірі іншої людини, прожити досвід героя, осягнути його переживання. Гадаю, нам варто якомога частіше читати не про себе. Хоча іноді, читаючи й про умовного себе, також можна дізнатися багато цікавого. Література – це інструмент емпатії. Адже інформація, отримана винятково з новин, – це дуже специфічний спосіб співпереживання. Література, якісні художні й документальні фільми, аудіовізуальне мистецтво – те, що пояснює світ людини через емоцію. А це найскладніша, втім, найбільш зрозуміла людству мова. Тому ми й працюємо над тим, аби американці пізнавали українців саме через літературу та інші прояви культури. Інформацію завжди можна дізнатись з новин, втім відчути – лише через мистецтво.
– Маріє, яку ключову проблематику у виданні сучасної української книжки ви вбачаєте?
– Насправді дуже багато таланту, дуже багато потенціалу, але книжки виходять у світ дуже «сирими». В Україні немає школи літературного редагування, а відтак фах літературного редактора – фактично відсутня професія. Звісно, є коректори, які перевіряють мову чи щось несуттєво змінюють. Однак це зовсім не той рівень редагування. В США процес переробки книжки розпочинається з моменту, коли автор кладе рукопис на стіл агента. Після цього письменник ще довго працює над книгою, вдосконалюючи текст, сюжет, героїв. Згодом видавництво, яке друкуватиме цю книгу, має свого літературного редактора, який також може попросити автора чимало переписати.
У сучасних українських книжках часто спостерігаю: недостатньо пропрацьований фінал, не розкриті сповна персонажі, багато недоцільних сцен і незрозумілих взаємозв’язків між персонажами. Усе це вкрай важливо. Хоча насправді в мене є власний список сучасних українських книг, про переклад яких я мрію, але все ж після ретельного допрацювання текстів.
Втім, це не єдина проблема. Напередодні я прочитала лист від одного літературного критика Washington Post, який пише, що його професія перебуває на етапі відмирання. Адже видання перестало замовляти навіть огляди на книги, оскільки їх ніхто не читає. Тепер книги обирають у соцмережах. Гадаю, сьогодні як у США, так і в Україні нам не вистачає вимогливого, вдумливого і глибокого читача. Адже саме його запит формує пропозицію.
– Із чим ви пов’язуєте подекуди низький запит читача на якісну книжку?
– Якщо поглянути на статистику, скільки читають українських авторів, то це невеликий відсоток. І в цьому моменті нашої розмови назовні виринає ще одна проблема: в українських школах викладається не читання. Що таке читання? Це не просто механічне перегортання сторінок твору. Це розуміння насамперед на основі тексту: аналіз героя, сенс тієї чи іншої фрази, глибина думки і те, що «між рядків». Однак коли в навчальну програму включають десятки творів, бо «так треба», а не аналізують кожен твір глибоко – унаслідок цього ми отримуємо «технічного» читача. На жаль, значна частина українців вчиться «читати» самотужки вже в дорослому віці.
– Цьогоріч ви в журі українсько-єврейської премії “Зустріч”. Що це для вас означає і яким є ваш особистий досвід взаємин з єврейською нацією?
– Мій культурний зв’язок з єврейською нацією розпочався ще в дитинстві: я навчалась в одній із російськомовних шкіл Львова, яка в минулому була гімназією для євреїв. Багато моїх однокласників були євреями. Моїм учителем математики був Борис Орач – польський єврей, який пережив Голокост. Значна частина контексту, в якому я зростала, була пов’язана з єврейською нацією. Багато років життя вже тут, у США, моя діяльність була тісно пов’язана з єврейською громадою. Мій досвід також значною мірою пов’язаний із діаспорою: чимало моїх однокласників виїхали за кордон – до Ізраїлю, США, Німеччини тощо. Я заміжня за євреєм. Тож ці взаємини були в моєму житті завжди, і з часом я почала розуміти і бачити, як багато в нашій спільній історії непроговореного.
За цією премією я стежу від початку її створення. Це дуже близька мені тематика, і я впродовж життя багато читаю й дізнаюся про наші взаємини. Можливо, тому мене й запросили до журі. Насправді ця премія – культурний місток між українською та єврейською націями, простір для діалогу й можливість розповісти світові про невідомі людські історії.
Ця премія подарувала нам “Амадоку”. Організація “Разом” для України надала грант на переклад цієї книги англійською, аби ознайомити американців із цією історією. Це дуже якісна література. І нам потрібно такої літератури якомога більше.
– Що для себе відзначили у книгах, які цьогоріч представлені на премію? Чи знайшли серед них нову «амадоку»?
– Я знайшла для себе у деяких книгах зі списку на премію – чесність. Наприклад, книга Соні Капінус про зросійщену єврейську родину, яка живе в Одесі. В нас є безліч реальних прототипів таких родин, зокрема чимало нащадків таких родин сьогодні проживають й у США – вони жили в певному контексті, у ньому себе мислили і згідно з ним чинили. Про це також потрібно говорити з позиції емпатії. Ця книга – глибока, сучасна і неймовірно цікава.
Цьогоріч дуже розмаїтий список книг – від роману сучасного фентезі до збірки антології українських письменників ХХ століття, які писали на ці теми, та до перекладів з їдишу. І в нас справді є величезна проблема: як визначати переможця? Кожен текст мені видався цікавим, і, можливо, деякі з них я б не прочитала поза межами премії. До прикладу, фентезі я не читаю апріорі, однак твір, який номінується на премію, дуже якісний.
У довгому списку премії є й дві книги, перекладені з їдишу українською. Одну з них написав українсько-єврейський письменник Елі Шехтман. Це перший переклад його книги українською. І, читаючи, розумієш – він пише саме про український досвід. Дитинство в поліському штетлі, пережитий Голодомор, репресії 1930-х років, післявоєнне переслідування євреїв, відоме як «лікарська справа», – усе це невіддільна частина української історії, а відтак і української літератури.
– Опишіть ваших фаворитів, не називаючи їх: яка якість вирізняє ці книги з-поміж решти учасників?
– Відверто скажу, в мене є фаворити. Але я не можу про це поки розповідати. Оскільки я часто читаю на тему українсько-єврейських відносин, мені сподобалося декілька книг, які розкривають складність цього питання і уникають спрощень «чорно-білого». Вони показують, що історія була неоднозначною: були і складні моменти, і вплив зовнішніх сил, як-от царська влада чи чорносотенці, що спричиняли погроми. Такі художні тексти відрізняються від сухих історичних досліджень.
Насправді це дуже складна тема. В нас чимало прогалин. До прикладу, ми знаємо, що Петлюра писав чи казав багато позитивного про євреїв, але деякі його війська здійснювали жахливі, неприпустимі речі. Усі такі питання мають бути пропрацьовані істориками, аби з’ясувати минуле між нами.
– Як знаходити ці точки дотику між нашими народами? У який спосіб нам комунікувати сьогодні?
– Я б хотіла, щоб з'явилася книжка, яка це насправді описує. Мені цього не вистачає. Культурне обговорення працює за принципом, що хтось має зачепити тему – чи історик, чи письменник. І вже згодом цей дискурс обробляється митцями та трансформується у п’єси, вірші, живопис, кіно. Так сталося зі збіркою поезії «Бабин Яр. Голосами» Маріанни Кіяновської. Це був один із таких кейсів, який спровокував появу інших творів. Мені видається, що вплив ідеї починається саме так.
– Ви відзначили у книжках цьогорічної премії «Зустріч» таку якість, як чесність. Власне, як, на вашу думку, ця чесність викладу, характерів та взаємодії може вплинути на формування стосунків між двома націями? Чи це вдалий інструмент?
– Гадаю, що цей процес уже відбувається: інтелектуальна еліта читає, розуміє і приймає, завдяки чому формується новий культурний продукт. Важливо пам’ятати, що українська інтелігенція початку ХХ століття не була антисемітною – навпаки, вона сприймала євреїв як союзників у боротьбі проти російської монархії. Були тісні й плідні контакти, але цей процес обірвала радянська влада. Попри історичні трагедії, сьогодні варто не зациклюватися і говорити конструктивно, підкреслюючи не лише негатив, а й численні позитивні приклади взаємин. Деякі книжки зі списку українсько-єврейської премії «Зустріч» можуть цьому посприяти.
– За вашими спостереженнями, як трансформувалося єврейське самовизначення в Україні та за її межами за останні десятиліття?
– Кожній людині потрібна ідентифікація – відповідь на запитання «хто я?» В Україні тепер інша ситуація, ніж у радянський час. Єврейська громада, що залишилася та зростала вже в незалежній державі, все частіше ідентифікує себе як українців. Це не означає втрату власної культури чи асиміляцію – це формування політичної нації, в якій поруч із українцями живуть кримські татари, грузини, азербайджанці та інші нації. У цьому сенсі процес – радше симбіоз культурних кодів, ніж розмивання єврейської ідентичності. Водночас досі відчутний вплив радянських стереотипів. Про це свідчать і суспільні реакції, і спосіб, у який іноді акцентують, наприклад, на походженні політичних лідерів. Антисемітизм як упередження ще присутній – хоч в інтелектуальному середовищі він помітно слабший. Пояснювати це потрібно не тільки в Україні, а й тим, хто виїхав раніше: людям, які емігрували в 1980–1990-ті, у них інший досвід – вони пам’ятають радянський контекст. Тому іноді їм важко збагнути, що сучасна єврейська спільнота в Україні – це уже частина української нації.
– Чи допомагають сучасні музеї та проєкти пам’яті (як-от POLIN у Варшаві) подолати антисемітські упередження, чи цього недостатньо?
– Витоки антисемітизму багатошарові: імперська політика, релігійні упередження і народні традиції – усе це перекладалося в конкретні трагедії. У літературі та дослідженнях (зокрема у працях, що звертаються до періоду українізації початку XX століття – наприклад, дослідженні Й. Петровського-Штерна) бачимо, що часто антисемітизм не був лише «народним» явищем, а інструментом розділення, який підсилювали влада та тогочасні інституції.
Важливо розуміти і європейський контекст: у деяких країнах пам’ять про Голокост (Аушвіц/Освенціум) співіснує з сучасними проявами антисемітизму – приклад Польщі демонструє, що наявність музейної пам’яті не викорінює всі упередження автоматично. Музей POLIN у Варшаві – модель того, як держава працює з історією євреїв у межах національного наративу: «Нам є чому повчитись, але й у нас є свої особливості».
Антисемітизм – складне, багатофакторне явище: це і політика, і релігія, і традиції. Але розмова про нього важлива, бо тільки так можна поступово викорінювати старі упередження.
Книжки, які ми читали в межах літературної премії «Зустріч», багато розповідають про погроми й механізми, що їх породжували, – іноді це описано так, що стає зрозуміло: це була не просто спонтанна агресія «натовпу», а продумана політика. Тому література, мистецтво та дослідження важливі: вони не обов’язково дійдуть до кожної пересічної людини, але формують інтелектуальні середовища, які можуть стримувати від використання упереджень у своїх інтересах. Що більше ми говоримо відкрито (через книжки, виставки, публічні дискусії), то швидше старі стереотипи відійдуть у небуття.
– Премія як не лише культурна ініціатива, а повноцінна платформа, на якій вибудовуються українсько-єврейські взаємини. Чи вдала ця модель і чому?
– Коли я розповідаю про премію за кордоном, щоразу чую запитання: «А чи є євреї в журі?» Для американських євреїв ідентичність і представництво – принципові речі, їх важливо чітко артикулювати. В Україні ми традиційно рідше ставимо схожі питання: про національність чи походження.
Ще одна реакція, з якою часто стикаюся, – подив: «Чому українці взагалі про це говорять саме тепер?» Адже увага світу прикута до Близького Сходу, до хвиль антисемітизму в західних країнах, до російської агресії проти України. Можна подумати, що тему українсько-єврейських стосунків оминули. Насправді – ні. Ця премія потрібна, бо вона дає простір чесно проговорити, чому і як виникали конфлікти між двома близькими спільнотами, які живуть поруч, і водночас показує можливість мирного співжиття – за умови поваги, чутливості та інтелектуальної доброчесності. Працюючи з цим досвідом тепер, ми навчаємося самі – і можемо запропонувати світові практичну модель відповідального діалогу. «Зустріч» поєднує пам’ять і сучасність, фахову експертизу та публічну розмову, допомагаючи перетворити складну історію на рефлексію і будувати нові взаємини.
Вже 3 жовтня цього року ми дізнаємося, яка з книжок короткого списку нагороди «Зустріч: Українсько-єврейська літературна премія»™ стане переможницею.
Кращий твір 2024–2025 років у цій галузі визначить триосібне журі. Редакція часопису "Zbruc" пропонує увазі шановних читачів розмови з членами журі.
До короткого списку 2025 року увійшли книжки:
Соня Капинус, «Білі Кролики», (Київ: Видавничий дім «ОРЛАНДО», 2024)
Мія Марченко, Катерина Пекур, «Діти вогненного часу», (Харків: Readberry, 2024)
Їцхок Лейбуш Перец, «Хасидське», (Київ: Дух і Літера, 2024)
Христина Семерин (Упорядниця) «Століття присутності. Єврейський світ в українській короткій прозі 1880-х–1930-х», (Київ: Дух і Літера, 2024)
Елі Шехтман, «Ґойрл. Кільця на душі», (Львів: Видавництво «Апріорі», 2023)Довідка:
У грудні 2019 року канадська недержавна організація «Українсько-єврейська зустріч» за підтримки ГО «Форум видавців» (Львів, Україна) оголосила про нову ініціативу: «Зустріч: Українсько-єврейська літературна премія»™. Ця премія покликана відзначити спільний досвід українців та євреїв упродовж століть, виражений у друкованому слові.
Вона присуджується щорічно за найкращий твір, що сприяє українсько-єврейському порозумінню, допомагаючи зміцнити позиції України як багатоетнічного суспільства, почергово в двох категоріях: художня література (проза, поезія, драматургія) та література нонфікшн (історичні твори, біографії, мемуари, публіцистика, есеїстика).
Уперше премію було присуджено 2020 року в категорії художньої літератури Василеві Махну за роман «Вічний календар» (Львів, «Видавництво Старого Лева», 2019). У 2021 році переможцем у категорії нонфікшн став Йоханан Петровський-Штерн за україномовний переклад його новаторської праці «Антиімперський вибір: постання українсько-єврейської ідентичності» (Київ, Видавництво «Критика», 2018). Втретє премію було присуджено 2023 року в категорії художньої літератури, й переможцем стала Софія Андрухович із романом «Амадока» (Львів: «Видавництво Старого Лева», 2020). Переможцем четвертого року премії у 2024 році у категорії нонфікшн став Юрій Скіра за книгу «Солід. Взуттєва фабрика життя» (Львів: Видавництво «Човен», 2023). Премія–2022 не була присуджена у зв’язку з геноцидною війною росії проти України.
Розмовляла Ксенія Павлишин
15.09.2025