Осінь

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (41)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

ОСІНЬ

Відразу ж

я вчуваю

голос осені!

печальна

в мене звичка.

(Ісікава Такубоку)

О-сінь... сінь... тінь: «Годинник соняшний сховай у тіні / І в поле нині випусти вітри». Скільки тих перекладів «Осіннього дня» Рільке, та до душі й справді припали ось ці, наведені, в перекладі Ігора Качуровського, й подальші, в перекладі Миколи Бажана, поетичні рядки: «Хто був бездомний, той не знайде дому, / не збудеться самітник самоти, / не спатиме, читатиме, листи / почне писать чи вийде в парк брести / уздовж алей по листю ворушкому»...

Перші рядки – бо перед очима той годинник, що «відраховує лише сонячні години», годинник – вже без своїх «рахунків», без діла, без самого себе. Годинник, який збоку, в тіні, лише споглядає на людей, на їхні діяння, настрої – співчуває їм... І справді: весна в її буянні, сказати б, «егоїстична», осінь – співчутлива, зітхальна. У весни – золоті струни, в осені, що лише для ока «золота», – срібні, скромніші, тихіші, проймаючі своєю срібною чистотою.

Це щодо перших рядків. А в подальших – чую той дивний, що й окреслити годі, шурхіт «ворушкого» листя під ногами; його, наче з потойбіч, вже й не шурхіт, а шепіт. Чую – і бачу. Як і того самітника, який блукає всипаними листям алеями «туди-сюди» («hin und her» у Рільке, «deçà, delà» – у Верлена)...

Та перед тим – рання осінь, іще з сонячним годинником, без вітрів. Осінь, яка ще не є зітханням, як дослухався до неї Юліан Тувім: «А осінню що я назвав? Велике, глибоке зітхання...» Ані печаллю, як її ще звіддаля вчував Такубоку: «Печаль – / це осінній вітер!..»

Іще вона – та осінь, коли сонячний годинник являє свій «рух без руху», коли спраглому хочеться випити «осені кварту», саме такої, ранньої, прозорої – «у теплі дні збирання винограду»...

Осінь, яка не те, що думою – думкою ще не є, а лише настроєм, передчуттям думки чи мелодії. Осінь, що тільки-но починає напинати на незліченних кілочках польової стерні свої найтонші, лиш подихом порушувані струни. Напинати й настроювати той велетенський звернений до неба інструмент, щоб узяти перші тони своєї, осінньої, пісні... І ця пісня, пісня ранньої осені, – без слів, як полохка німфа Ехо – без тіла, один лиш голос, гомін, відгомін...

Осінь, що подібна до самої лиш безтілесної, що ось-ось може згаснути, сріблястої усмішки з-за першої зораної ріллі... О-сінь!..

Всі барви й звуки скошені –

лиш срібло де-не-де:

Струна найтонша осені

мелодію веде...

Веде її pianissimo,

мелодію без слів,

Висотує з них млість саму,

лиш музику, лиш спів.

Не весь ще день за обрієм –

крайсонцем іздаля

Вистріблює, оздоблює