Сорок днів тому відійшов у Вічність Ігор Іванович Блажков – український диригент, історик, просвітитель, громадський діяч – український Магеллан, який відкрив протоку між європейською музичною культурою й українською музикою, та очільник її феномену «Київський авангард», провідник симфонічної творчості українських композиторів, архіваріус славетної нотної колекції Баха…
Але ховали Маестро не в рідному Києві, а в німецькому місті Потсдамі. Тут ще в 2002-му році родина Блажкових знайшла вимушений прихисток після заздалегідь передбачуваної поразки безкомпромісного музиканта перед всесильною владою. А історія її «нелюбові» до «незручного» митця така.
…У далекому 1958-му на сцену столичної філармонії вийшов 22-річний диригент, студент Київської консерваторії Ігор Блажков. Десять років потому його прізвище назвуть поряд з такими іменами, як Клаудіо Аббадо, Зубін Мета, Сейдзі Озава. А на той час, ось-ось випускник консерваторії готує дипломну роботу – музику з балету «Жар-птиця», автор якого «запеклий адепт музичного формалізму» Ігор Стравинський. Щобільше, Блажков наважився написати і підпільно передати лист, де висловив захоплення його музикою та розповів про утиски у своїй країні свободи творчости. Невдовзі отримав відповідь від свого кумира: це був початок їх епістолярного спілкування, що тривало до кончини Ігоря Стравинського. Втім, реакція тодішнього керівництва не забарилась: – зухвалого студента виключили з консерваторії. І тільки після клопотань матері, зважаючи на загибель батька у війні, статус студента Блажкова поновили, й дипломною роботою його як диригента таки залишився твір улюбленого композитора.
Перед молодим талановитим випускником, здавалося б, відкрилась успішна мистецька кар’єра: адже на той час він уже був дипломантом республіканського конкурсу диригентів і навіть працював за фахом у Державному симфонічному оркестрі України. Однак Ігор Блажков прагне того, що було абсолютно несумісним з ідеологічними тенетами, коли бодай найменший вихід за «зміст і форму методу соцреалізму» ставав вироком для будь-яких творчих пошуків і новацій. У повній мірі зазнали це київські «композитори-авангардисти», які разом з поетами, художниками, кінорежисерами, мистецтвознавцями складали нині легендарне мистецьке покоління «шістдесятників».
Наприкінці 1950-х Ігор Блажков знайомиться з Леонідом Грабовським, а в 1960-му з Валентином Сильвестровим: відтоді й бере початок андеґраундний гурт «Київський авангард». Група молодих композиторів-бунтівників – Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський, Віктор Годзяцький, Володимир Губа, Петро Соловкін, Володимир Загорцев, Віталій Пацера, музикознавиця Галина Мокреєва – на чолі з Блажковим відкрила шлюз для світових авангардових творчих течій. В Україні нову музику вони поширювали, записуючи радіотрансляції фестивалю сучасної музики «Варшавська осінь», через Радіо-Гонолулу (!), а також через видатних кореспондентів Ігоря Блажкова – Бенджаміна Бріттена, П’єра Булеза, Луїджі Ноно, Карлгайнца Штокгаузена, Едгара Вареза, Ернста Кшенека й, насамперед, Ігоря Стравинського. Відтак «неслухняний» молодий маестро знову отримав покарання: його звільнили з роботи в Державному симфонічному оркестрі, а за несанкціоноване листування він став «невиїзним» за кордон майже на 30 років.
Хоч і в обмеженому просторі, але Ігор Блажков прагнув будь-що транслювати інформацію з музичного всесвіту та озвучувати зразки новонародженого українського авангарду. І в цьому Блажкову несподівано «допоміг» його духовний батько. Коли в 1962 році Ігорю Стравинському, після понад півстоліття еміграції дозволили прибути в СРСР на своє 80-річчя, його першим запитанням було: «Де Блажков?». Адже саме український диригент готував до ювілею виконання творів композитора (в бажанні відвідати Україну Стравинському було відмовлено): саме він виявився на той час єдиним, під орудою якого звучала би музика Стравинського. Тоді Ігорю Блажкову й доручили диригентський пульт оркестру Ленінградської філармонії.
Упродовж п’яти років (1963-68) він знаходив спосіб «розбавляти» симфонічні програми опусами Арнольда Шенберга, Едгара Вареза, Чарлза Айвза, Антона Веберна і навіть творами композиторської молоді України. Зокрема, в 1965 році з великим успіхом прозвучали «Спектри» Сильвестрова та присвячені Блажкову «Симфонічні фрески» Грабовського. У тодішньому просторі дізнавались також про Володимира Загорцева, Валентина Бібика, Віталія Годзяцького, Мирослава Скорика, Євгена Станковича, Олега Киву, Івана Карабиця… Їхні партитури, аудіозаписи Ігор Блажков передавав куди тільки міг, домагався включення в програми престижних міжнародних фестивалів. Завдяки Блажкову, Україна долучалась до «єдиної Всесвітньої родини Нової музики», про що писала в листі до нього геніальна піаністка Марія Юдіна. Але така потужна атака на залізобетонні устої соцреалізму сприймалась, як ворожа й підривна діяльність: тому рішенням колегії мінкульту СРСР за виконання авангардної музики Ігор Блажков був звільнений з роботи.
Після повернення, в рідному Києві знайшовся лише один порядний керівник, який попри обструкцію всіх чиновників, улаштував його диригентом Київського камерного оркестру столичної філармонії. Київська філармонія пам’ятає натовпи молоді, тих, хто прагнув потрапити на концерти диригента Блажкова. Маестро робив усе, аби вперше зазвучали твори українських композиторів від бароко до сучасних і музика тих, яких тоді ще не знали в Україні. Саме від нього дізнавались про творчість Арво Пярта, Гії Канчелі, Альфреда Шнітке, Едісона Денисова, Софії Губайдулліної, інших композиторів, неупосліджених системою соцреалізму. Не випадково, Блажкова назвали «апостолом нової музики», а його концерти – «університетами сучасної музики».
«Реквієм» Стравинського він диригував по партитурі, яку подарував йому сам автор. Ігор Іванович зробив усе можливе для встановлення незаперечних фактів зв’язку Стравинського з Україною. Адже рід Сулими-Стравинських належить до одного з найдавніших в Україні, бо веде початок з 1500 року. Мати композитора теж походить із старовинного козацького роду Холодовських, а батько – знаменитий бас Федір Стравинський – співав на сцені Київської опери. Понад 30 років Блажков домагався відкриття в Києві меморіальної таблиці на будинку 28 вулиці Лютеранської (колишній Анненській). Його пошуки в архівах встановили історичну справедливість: документи підтвердили, що саме тут, у будинку Носенків, у 1883 році мешкав з батьками однорічний майбутній композитор і саме звідти в липні 1914-го він виїхав назавжди на чужину. І це лише частина фактів, що пов’язують видатного композитора та його родини з українськими коріннями. Ось цю історичну справедливість і бажав зафіксувати Ігор Іванович.
Наприкінці 60-х Ігор Блажков, з притаманною йому пасіонарністю, звернувся до старовинної музики, пристрасним прихильником якої був завжди. Але тоді у спадщині минулого він убачав ще й «противагу епідемії авангардизму» (за його ж словами). Прогресивне у свій час явище поступово втрачало творчі імпульси, перетворюючись на модний бренд. Ігор Іванович повністю занурюється в скарби знаменитої «Бахівської колекції» (зібрання Берлінської Співацької академії), яка чудом опинилась у бібліотеці Київської консерваторії. Переписати безцінні стародруки, розшифрувати рукописи, редагувати, скласти з них партитури, аби дати їм життя, вимагало від маестро титанічної подвижницької та безкорисливої праці. «Іноді з лупою в руці намагався зрозуміти, що ж автор тут зашифрував?», – згадував Ігор Іванович. Близько 100 зразків Бахівської колекції прозвучали за п’ять років у Києві. А скільки імен і невідомих творів українських композиторів відроджено, завдяки Блажкову! Для цього він створював музичні колективи, один з яких став першим в Україні приватним камерним оркестром. Але його креативні проєкти фінансувала не держава, а іноземні посольства, які вбачали в діяльності Блажкова культуртрегерську місію.
На превеликий жаль, Маестро не знайшов у офіційних колах належної підтримки своїй величезній просвітницькій діяльності та безмежній відданості Музиці, Україні. Тому набагато ціннішим був пієтет до диригента більшості музикантів. Скільки чудових творів присвятили і написали для Блажкова композитори, а провідні музикознавці оцінили його універсальну діяльність! Хоча на початку 90-х Ігор Блажков все ж таки отримав звання народного артиста України, дозвіл вирушити в зарубіжні гастролі й записатись на престижних рекорд-фірмах. Проте, це тривало лише кілька років. Не один раз йому довелося залишати рідний Київ. У 1994 році, в черговий раз Ігоря Блажкова звільнили з посади художнього керівника та головного диригента Державного симфонічного оркестру України. Позбавили роботи підступно: – ліквідували саму посаду і натомість цинічно запропонували працю диригента в… Київському цирку. Маестро не витримав знущання, залишив рідну землю.
Здоров’я було серйозно підірване, але й на далекій відстані Ігор Блажков продовжував опікуватись українською музикою: диригував на щорічних фестивалях «Стравинський та Україна» на Волині, де в маєтку Носенків мешкав і працював композитор, приїздив у Київ, коли Національна філармонія відзначала його 80-річчя. І завжди поряд з ним були син Кирило – він часто грав як соліст-піаніст під орудою батька – та вірна дружина Ірина, яка 50 років свого життя присвятила Ігорю Івановичу. Вперше почула від Ірини Анатоліївни про її дідуся Григорія Лозовика – відомого вченого-візантолога, професора кафедри давньої історії Київського університету, колеги Миколи Зерова. В 1936-му діда та ще 36 вчених і викладачів розстріляли і поховали в лісах Биківні. Реабілітували Григорія Натановича в 1956-му «за відсутності складу злочину». (Ці спогади потребують окремої публікації).
Ірина Анатоліївна розповідала, як боролись разом з невиліковним до останнього. Також згадувала про різне, наприклад про те, що її дідусь лагідно звертався до своєї дружини українською, а російська мова слугувала, коли говорив про чиновників і неприємні речі, про те, що в родині народні свята відзначали вже за новим церковним календарем України, і що Ігор Іванович волів би ходити до української церкви, якої в Потсдамі немає. Особливо вразили слова про останні хвилини їх спілкування: «Чи хотів би ти ще диригувати?», – почула тиху, але ствердну відповідь. «А що саме?», прошепотів: – «Перголезі». Ірина Анатоліївна сприйняла це, як прощання з нею, бо в родині знали: музика саме цього композитора «належала» їй.
…На похорон прибули друзі, серед них – з донькою Інгою Валентин Сильвестров (біль втрати він озвучив музичною присвятою пам’яті давнього друга), дехто прилетів з Відня, з інших міст. Перед поховальним процесом Ірина Анатоліївна сумно оповістила: «Йдемо на останній концерт Ігоря Блажкова», але син Кирило поправив: «Не останній, бо попереду ще будуть концерти пам’яті батька».
Впевнена, що в мирній Україні звучатимуть концерти In memoria, встановлять меморіальні таблиці та буде заснований конкурс молодих диригентів імені видатного українського Маестро Ігоря Блажкова.
Леся Олійник,
Потсдам-Берлін-Лондон