Екстремальні мандрівники з Івано-Франківська Петро Буяк та Юлія Плисюк, які здійснюють мотоекспедицію «Дніпром» до Байкалу», подолали більшу частину маршруту і відтепер з кожним днем стають ближчими до рідного дому і до Європи.
Не так давно всі, хто стежить за інтернет-щоденником парочки франківських мотоциклістів (http://dneprmongol.blogspot.com), віртуально побували на Байкалі, відчули на собі мрячний дощик, що мжичив того дня, спробували охопити поглядом безмежність найчистішого і найглибшого в світі озера, а від світлин, зроблених біля тутешнього базарчика, аж запахло в’яленою рибою. «Ось ми і доставили українського «Дніпра» до російського Байкалу! – написала у своїй частині щоденника Юля. – Зустріч відбулася! Звісно, і ручки помили, і води набрали. Петро каже, що бути на Байкалі і не поїсти риби... буде "незачот"!».
Треба сказати, що «гастрономічна» місія українських мандрівників була однією з пріоритетних цілей цієї експедиції. Перед виїздом з Івано-Франківська (ще три місяці тому – 3 червня) Петро Буяк та Юля Плисюк постановили, що під час подорожі вони представлятимуть на території трьох країн (Росії, Казахстану, Монголії) своєрідні українські традиції, роздаючи спеціально виготовлені учнями івано-франківської школи хенд-мейду «БаоБаб» ляльки-мотанки, а також пригощатимуть місцевих мешканців національними українськими стравами власного приготування. Разом з тим мандрівники планували знайомитися зі звичаями азійських народів і куштувати наїдки тамтешньої кухні.
Проте на Байкалі Петро та Юля спершу змушені були відмовитися від бажання поласувати знаменитим копченим омулем – через його дорожнечу. На щастя, нагодилися якісь місцеві мотоциклісти, які, довідавшись про українську мотоекспедицію, з байкарської солідарності пригостили наших подорожніх «фірмовою» байкальською рибою.
«Гостинність – це найбільше, що вразило під час мандрівки, - розповів згодом у розмові з журналістом «Z» Петро Буяк, вийшовши на зв’язок під час чергового перепочинку дорогою додому. – Щодня наша подорож приносила нам безліч вражень, які безперервно змінювали пріоритети один щодо одного. Але єдине, що слід відмітити – це неймовірна гостинність людей у Казахстані та Монголії. Тут живуть люди, які із задоволенням приймуть у будь-яку годину дня та ночі до себе в гості. Люди, які зупиняються на дорозі, коли ми стоїмо на узбіччі, незалежно від статусу та крутизни їхніх автівок, і запитують, чи все гаразд, чи є їжа та вода. Вразила простота відносин і відкритість».
Але там, де починається туристичний бізнес, гостинність закінчується. Це характерно як для гуцульських Карпат, так і для російського Байкалу. В цьому наші мандрівники переконалися, намагаючись влаштуватися на нічліг на березі знаменитого озера.
«Ми дуже хотіли заночувати саме на березі, але зробити це не так просто, - написала в своєму щоденнику Юля. – Весь берег Байкалу розкуплений, не завжди легко навіть під'їхати до нього, не кажучи про те, щоб зупинитися на нічліг. Всюди є телефони баз, де можна зупинитися. Ми подзвонили, бо думали, що поставити просто палатку на подвір'ї – проблем не буде. З нас за це задоволення попросили 500 рублів, себто 125 гривень... Е, ні, друзі, вибачайте, повітрям ми звикли дихати безкоштовно. Проїхали ще трохи далі і зупинилися біля річечки... Вона теж впадає в Байкал, так що можна сказати, в його водах милися».
Під час подорожі івано-франківські мотоциклісти намагалися не оминути жодної дивовижі, особливо опинившись в Казахстані та Монголії. Вони бачили обеліск із фігурою «Золотої людини» - сакського воїна, одягненого в золоту броню. «Золота людина» на крилатому барсі стала символом Алма-Ати й усього Казахстану.
У Монголії Петро та Юля були шоковані велетенською статуєю вершника Чінгізхана. Усередині кінної статуї, яку вважають найбільшою в світі, влаштований музей бронзової доби.
Загалом мандрівники під час подорожі оглянули експозиції найрізноманітніших музеїв: Парк Перемоги Техніки у Саратові, від якого віє старим радянським духом, музей другого радянського космонавта Германа Титова на Алтаї, музей знайденого в Монголії тарбозавра – тиранозавра Батаара в Улан-Баторі тощо.
Водночас українські мандрівники відкривали для себе багато простих речей, якими живуть місцеві мешканці і про які не повідомляють туристичні путівники. В Алма-Аті, скажімо, Петро та Юля побували на даху однієї з дев'ятиповерхівок, де збираються вершки місцевої мистецької тусовки. Алма-атинська богема отримала від івано-франківців подарунок – диск «Перкалаби». А під час мандрів у Монголії вони запам’ятали, що, заходячи в юрту, не можна наступати на поріг, щоб не образити господаря, і заходити треба на ліву половину юрти, яка призначена для гостей.
Тарбозавр – тиранозавр Батаар
«Головна мета для нас обох – відкрити для себе новий світ не з телебачення, світ без цензури, - розповідав Петро Буяк. – Ми ставили собі за мету дізнатися про все так, як воно є насправді. А також перевірити себе і наш мотоцикл – «Дніпро-11» 1991 року випуску. Треба сказати, що він виявився цілком придатним для таких подорожей. На сьогоднішній день ми проїхали вже більшу частину подорожі, є певний список недоліків, які б хотілося виправити і вдосконалити, але це вже інший проект».
А найбільшою проблемою для Петра та Юлі після перетину монгольського кордону стали труднощі у спілкуванні з місцевими мешканцями. На жаль, знання англійської та російської (в Казахстані з цим було легше) у монголів – мінімальні. Тож, коли в степу сталася поломка мотоцикла, Петро дві доби їздив автостопом монгольськими поселеннями в пошуках токаря, спілкуючись мовою жестів із монгольськими далекобійниками.
«Спілкуватися було неймовірно важко, адже англійської, російської та тим паче української ніхто не знає, - бідкався Петро. – Спілкувалися виключно мовою жестів. Тому глибоко пізнати характер та спосіб життя монголів нам не вдалося. Зрештою, у нас для цього було замало часу. Для повного розуміння потрібно прожити років з десять у цих степах разом із корінними жителями».
За словами Петра Буяка, мотоекседиція «Дніпром» до Байкалу» уже виконала все заплановане. Ляльок-мотанок більше не залишилось, картини франківського художника Яреми Стецика роздаровані. А в місті Улан-Уде до моста Дружби Народів прикріплено ковану штабу, виготовлену ковалем Василем Гудимою – на кружальці зображено контури України з написом «Мотоекседиція: Дніпром до Байкалу».
В місті Улан-Уде до моста Дружби Народів прикріплено ковану штабу, виготовлену ковалем Василем Гудимою, – на кружальці зображено контури України з написом «Мотоекседиція: Дніпром до Байкалу».
«Ми вже і сувеніри вручили усім, кому планували, і краєвиди подивилися усі, які хотіли, - розповідав Петро Буяк. – І кулінарію місцеву спробували, і наші страви зготували, почастувавши ними казахів та монголів. І Байкалу ми досягли, а зараз нарешті – дорога додому».
Для Петра Буяка і Юлі Плисюк це перша довготривала подорож за кордон. Готували її вони близько півтора року. Майже рік довелося потратити на те, щоб відреставрувати старенький мотоцикл, підготувати його саме для такої мандрівки: виготовити корзини для багажу, кофри, поставити хороші амортизатори, щоб можна було більш-менш комфортно їхати по бездоріжжю, замінити генератор на потужніший і таке інше... Ще близько 9 місяців пішло на те, щоб підготувати маршрут, знайти карти, назбирати кошти, зібрати аптечку, підготувати подарунки тощо.
«Наступної мандрівки наразі не плануємо, - сказав Петро на прощання. – Тепер головне дістатися додому і завершити цей проект. Коли приїдемо, плануємо відкрити фотовиставку і провезти її великими містами України, щоб розповісти людям про наші пригоди. Головна проблема такого задуму – це фінансування, яке ми будемо шукати. Сподіваємося, що знайдемо».
Саме сюди їздив лікуватися Янукович
