Віза до Тартару

Кожна держава на певному етапі свого розвитку набуває власної назви. З плином часу назва може змінюватися під впливом радикальних чи еволюційних пертурбацій, які надають назві виразного політичного забарвлення.

Олександр Глотов

доктор філологічних наук, професор,

член Національної спілки журналістів України

Так, нинішня УКРАЇНА колись мала назву РУСЬ, яку великодержавні історики перейменували на Київську Русь, щоби зазначити, що були ще інші русі. Існувало РУСЬКЕ КОРОЛІВСТВО, першим помазаником якого був Данило Романович, князь Галицький. Була назва ВІЙСЬКО ЗАПОРОЗЬКЕ вона ж Гетьманщина, пізніше була Українська Народна Республіка і Західноукраїнська Народна Республіка. Була сумної пам’яті Українська Радянська Соціалістична Республіка, одна з засновниць ООН. Так чи інакше як «Україна» територія, заселена українцями, уперше була названа у Київському літописі Іпатіївського списку під 1187 роком (ХІІ століття) у контексті спогаду про смерть переяславського князя Володимира Глібовича: «За ним же Україна багато потужила».

Європейські картографи з огляду на те, що починаючи з 1237 року на Русь прийшла монгольська навала, 1240 року спаливши вщент Київ, мали доступ на ці землі аж після зруйнування Кракова, встановлення поволзької Золотої Орди та поступового втихомирення та занепаду Батиєвої імперії. І на карті 1613 року з’явилася незнищенна назва «Україна».

Та сама Україна, яку як відомо придумали австро-угорський генштаб укупоньці з провідником світового пролетаріату калмицьким євреєм Володимиром Ульяновим.

Взагалі з тими географічними назвами біда чорна. Народи себе називають як собі хочуть, не звертаючи ні на кого уваги. Ну наприклад, держава, у якій живе один з найбільш масових народів планети Земля, і яку ми звикли називати – «Китай». Так от Китаєм вона ніколи і ніде не була. А була вона у більшості періодів свого існування країною з вельми звучним і багатозначним титулом – «Чжунґо», що означає – «Центральна країна». А самі китайці звуться – «чжунґо-жень», причому це навіть не національність, а підданство. А нація зветься ще інакше – «хань». І мова у них – ханьська. Крім ханьців у Китаї живе ще 55 національностей, зі своїми мовами. Але усі вони – «чжунґо-жені». І нема на то ради.

Чи виникає з цього, що ми, дізнавшись про оцю китайську правду-істину, віднині й довіку маємо говорити про «китайську грамоту» – «чжунґська грамота», а про «китайську стіну» – «чжунґська стіна»? Ну щоби бути політкоректними до великого чжунґського народу та могутньої чжунґської культури. Ага, вже. Навіть написавши оце чудернацьке слово і навіть вимовивши його своїм недосконалим слов’янським мовленнєвим апаратом, ми й на крок не наблизимося до адекватності, тому що чжунґська мова – це не тільки звуки і фонеми, це ще й вишукана чжунґська інтонація, якої нам, диким варварам з дніпровських степів, не подолати ніколи. Єдине, на що нас стати, то це, приїхавши до Пекіну, який насправді зветься – «Бейцін», купити собі футболочку, на якій дружніми ханьськими ієрогліфами буде написано – «Я – біла європейська тупа свиня, яка не знає великої ханьської мови, і тому так тупою свинею і здохне». І це буде остаточна правда про нас, тупих білих європейців.

Або звернімося до ближчої нам, цілком європейської культури, звідки прийшли у світ дві великих світових війни, які значно облагородили людську породу, породивши цілу низку шедеврів світової літератури і встановивши правила і норми міжнародної політики, яких так хочуть дотримуватися усі цивілізовані народи. Крім тих, звичайно, які не хочуть їх дотримуватися, вигукуючи час від часу «Гренландія наша!» або «Хай Крим стане вісімдесят п’ятим суб’єктом нашої великої держави!».

А йдеться про країну, яка в українській мові здавна називається «Німеччиною», тобто – країною, яку населяють «німці». А слово «німець» у переважній більшості слов’янських мов означає – «німий», тобто той, хто не може говорити людською, тобто – нашою нормальною мовою. Цілком зрозумілий ксенофобний такий расизм і шовінізм. Але який закріпився у мові. І німці, головне, з цим погодилися і живуть так. Ну напевно. Хоча… Чого б це вони на нас аж два рази у двадцятому столітті нападали? Може, їм не подобалося, що ми їх німаками дурними називаємо? Цілком може бути. Ну бо самі німці називають свою країну «Дойчланд», що означає – «Країна, яку населяє народ». Тобто, дойчі – це просто «люди». На відміну від інших навколишніх живих істот, які не є людьми, а є нелюдями. Отака весела казочка про корінний німецький народ. Чи означає це, що ми маємо з усієї дурі плюнути у наш рідний український тлумачний словник і перейменувати «Федеративну Республіку Німеччину» на «Федеративну Республіку Дойчланд»? А немічного «глухонімого» маємо відтепер називати «глуходойчевий»? Боюся, що наш благословенний парламент не погодиться на такі радикальні зміни у внутрішній та зовнішній політиці.

До чого я веду? А веду я до того, що те, як себе називає якась держава, ну от нікого і ніколи у світі не обходило. Ми до кожної плямки на карті знайдемо наше, питомо українське слово, як увійде в усі словники, святці та хрестоматії. І ніхто нам заборонити не може: ані ООН, ані МАГАТЕ, ані МОК, ані навіть НАТО.

І наближаємося ми до країни, яка споконвіку оце муляла наше українське око, як, зрештою, й очі усіх навколишніх народів. Нема в історії людства народу, який після зустрічі з великим російським народом не перейнявся б чистою і щирою ненавистю до братнього російського народу. Усі саги, билини і сказання сусідів по земній кулі цього племені кричать, сичать і ридають від проклять і анафем на адресу простого руського Івана, який спромігся від Балтики до Тихого океану насіяти плевели приниження і розбрату. І вони виросли і колосяться, як будь-який бур’ян маючи потужну життєву силу.

Те, як називається зараз ця держава – це суто внутрішня їхня справа. Історики усього світу знають достеменно перебіг подій на європейській частині Євразійського материка, про те як на початку 18 століття нарваний нащадок династії Кобил, що незадовго перед тим перейменувалися заради благозвуччя на Романових, вкрав у сусіднього народу його ім’я, і відтоді населення країни чомусь цим хизується. Мабуть, тому, що герої народних казок цього племені живилися в основному злодійством, неробством та нахлібництвом.

А ми подивимося, як називали цих людей оті власне сусіди, до яких вічно малозабезпечені івани лізли по чужий коровай. Мене особисто найбільше вражає те, як безперервних окупантів з певного моменту почали називати гарячі естонські хлопці. Слово прижилося в естонській мові, поки що не вживається у документах дипломатичного характеру, але з огляду на розвиток подій останніх років – я цього не виключав би. Так от, отой погано одягнений, слабо розвинений і такий, що завжди негарно пахне чоловік став у естонців називатися тим словом, яке отой бандюган найчастіше сам і вживав на початку будь-якої промови: «Ти, бля…». Так і повелося: ми – естонці, а отой зайда, що поселився у хаті розстріляного естонського письменника – він «тибля». І так тиблею і здохне. До речі, у сучасній демократичній Естонії тих тиблів є до лиха, там завжди було затишно, культурно, по-європейськи, по-домашньому, кожна адміністративна радянська тибля хотіла мати квартиру у Таллінні і будиночок у Пярну, а діти тиблі щоби вчилися у знаному у всьому світі Тартуському університеті. Непоганий варіант для назви держави «от Волги до Енисея» – ТИБЛЯНДІЯ. Мені пасує. Хай це буде перший варіант.

Але повернімося до подій історичних. Упродовж ХІІІ-XIV століть землі Русі і Залісся (на північ від Русі, за Дебрянськими лісами) тільки собі думали, що вони князівства, а насправді були улусами Золотої Орди: улус Курумиши, улус Ногая, улус Манкерман, улус Картана та інші шляхетні уламки улусу Джучі. Московський улус як адміністративна одиниця з часом набув особливого значення, а тоді, як ярлик від хана на правління здобув Іван Калита, що означає «Гаманець» (прізвисько правителя явно натякає на його корумпованість), цей улус сам став грабувати своїх угро-фінських підданих, без допомоги татарських баскаків. Збирачів податків, якими й були баскаки, ніде не любили, навіть у Євангелії митарі і фарисеї перебувають в одному ганебному кошику. Головне інше – Москва виділилася з інших Заліських улусів і почала свій загарбницький шлях, який привів її до нинішнього морального та соціального краху. Тож історично варіант назви цієї держави – МОСКОВСЬКИЙ УЛУС. Не буду захаращувати свідомість читачів інформацією про татаро-монгольське походження правителів улусу, про зовсім не слов’янські написи на їхніх шапках, коронах та шаблях, на мові офіційного спілкування у державі. Літературною та придатною до вживання у державному документі мова стала тільки після Пушкіна. До того якою тільки не балакали на теренах Московського улусу: і татарською, і польською, і французькою… Отже, другий варіант – Московський улус. Історично коректний, з реверансом до Казахстану – культурного спадкоємця Золотої орди та Китаю – історично частини тої ж імперії. Все красиво, як на мене.

А у Європі люди отямилися після татарської навали, яка прийшла зі Сходу, залишивши по собі похмуру пляму у свідомості: оті землі за східним кордоном – це темне і брутальне зло, й нічого доброго звітам бути не може. Забудьте, люди, часи, коли київський князь роздавав своїх дочок по європейських престолах, освічуючи тим самим диких тевтонських та галльських рицарів, що книжок в руках не тримали. Тепер на картах світу ці землі названі страшним та демонічним іменем – «ТАРТАРІЯ» або ж – «ВЕЛИКА ТАРТАРІЯ».

А чому страшним? А тому що слово «Тартар», таке співзвучне для європейського вуха зі словом «татарин», з античних часів означало «пекло», муки пекельні. І на кілька століть, впродовж яких тут московські князі мірялися силами з князями литовськими, а ті останні тулилися до королів польських, Європа мала цю всю колотнечу в носі, хай вони там всі передусять один одного – і так плекався європейський менталітет. І історія Європи, з усіма її Реформаціями, столітніми та тридцятилітніми війнами, окупаціями Англії норманами, війнами за іспанський спадок, словом – усім тим, що становить дотепер європейську історію і європейську культуру, склалася у абсолютній відокремленості від історії і культури східних слов’ян. Які, зрештою, слов’янами були здебільшого тільки за мовою.

Так чи інакше, але кілька століть те, що зараз займає одну шосту суходолу планети Земля, називалося на європейських картах саме так – «ТАРТАРІЯ». Звісно, картографія у ті часи не була точною наукою, взагалі наукою не була. І це тепер дає підстави певним борзописцям вибудовувати гіпотези про міфічну могутню імперію, по якій залишилися могили зі скелетами чотириметрових титанів, палаци по усій Європі з такими ж дверима і стелями – і усе це кануло у той самий тартар. Отакої! У сухому залишку є тривалий період, коли нинішній агресор звався так як йому і належиться – Тартарія. Хай це буде третім варіантом.

Повернімося до північних сусідів Тибляндії/Московії/Тартарії. Вони, виявляється, зовсім не брали до уваги те, як оці тиблі себе хотіли йменувати, а називали їх так, як у їхній мовній свідомості склалося. Наприклад, латиші, мешканці нинішньої Латвії споконвіку називали своїх східних сусідів «Krievija» (Кривія).

Вони чхати хотіли на усі сусідські великодержавні забаганки, вони пам’ятають, що плем’я, що здавна по їхніх хуторах злодійським чином нишпорило, звалося «кривичами», за іменем очевидно не зовсім стрункого легендарного прародителя Крива, що потім стало ільменськими слов’янами. Коротше кажучи, поки не придумають машину часу, щоби дослідити усі міграції народів упродовж тисячоліть, ніхто нічого гарантувати не може. А національна пам’ять латишів сказала «Кривія» – значить КРИВІЯ. Отакий у нас буде варіант четвертий.

Є ще один сусід, якому постійно було непереливки то від одного агресивного сусіда – шведів, то від другого – кацапів. То вони теж вдалися до історичного дискурсу, ще більш глибокого аніж латиші.

«Venäjä» (Венайя) – так називають фіни-суомі свого неспокійного сусіда. Маючи на увазі, що ті походять від давнього, ще античних часів грецького та латинського слова «венеди» – загальнослов’янського найменування усіх тих племен, що жили на далекій для греків півночі. Фіни були народом освіченим, античну класику читали в оригіналі, тож оті дивні слов’яни, з уральських надр яких фіни з тяжкою бідою свого часу виборсалися, стали у їхній свідомості країною ВЕНАЙЯ. І хай це буде п’ятим варіантом.

Є ціла низка кавказьких та азійських народів, які, можливо, найбільше постраждали від москалів/кацапів. Але у процесі приборкання народів Сибіру, Центральної Азії та Кавказу так і не знайшлося якоїсь об’єднавчої сили, спроможної протистояти загарбницькій люті імперського єства цього племені. Тому у більшості випадків назв Росії у їхніх мовах варіювався корінь «рус/урус» у різних варіантах, що не дає нам підстав говорити про якусь особливість найменування з цього вектору.

Тож, підсумовуючи варіанти офіційного перейменування держави Росія для українського слововжитку, назвемо ще раз їх усі:

Тибляндія;

Московія/Московський улус;

Тартарія;

Кривія;

Венайя/Венедія.

Від українців та донських козаків можна було б ще додати

Кацапія.

Ризикую запропонувати внесення до лексикону української мови замість зухвало вкраденої назви «Росія» одну з тих, що історично відповідають суті сусідньої держави, хай вона зотліє, але вже з іншою назвою. Спираючись на історичний та лінгвістичний досвід інших країн, не бачу необхідності дублювати в українському слововжитку самоназву цієї держави. Така заміна сприятиме росту як національної свідомості нашої держави, так і міжнародного авторитету.