Помер Валерій Шевчук.

В реанімації лікарні "Феофанія" помер Валерій Шевчук.

Не стало одного з найкращих наших письменників, легенди української літератури.

Мирослава Андрущенко, його донька:

"Сьогодні, 6 травня, о шостій ранку відійшов у кращі світи мій тато, Валерій Олександрович Шевчук. Про нього можна багато писати як про видатного письменника, але для мене він перш за все був просто татом.

Хочеться сподіватись, що там йому буде добре і він зустрінеться з багатьма своїми друзями. Адже він був одним із останніх свого покоління – шістдесятників..."

Тим, хто читає українською, не треба пояснювати, хто такий Валерій Шевчук.

"Валерій Шевчук був атомним годинником української прози. Його вʼязкі романні лабіринти, немов крона старого дуба, ще довго даватимуть спокій та впевненість нашим душам.

Я часто з острахом поглядав на його книги на домашніх полицях, відганяючи думку про його смерть. Але час невпинно спливав.

Колись його назвуть одним з найкращих у столітті. Хтось підважить цю думку. Але це буде чудово, адже спільно зрозуміємо, як багато хороших письменників ми мали. І маємо.

Валерій Шевчук сьогодні змінив час дієслова «жити», але творити він не припинить, бо кожне нове його прочитання – це нове народження".

(Олег Яськів)

"Таких, як Валерій Шевчук, зараз іще поки не роблять.

Дуже чітко пам'ятаю, як заворожено читав «Око прірви» іще до того, як прочитав «Ім'я троянди», й був подивований витонченістю паралелей, бо український текст виглядав не як сюжетний плагіат, а як плід гри, витвір людини, котра знається на епосі, про яку пише, так добре, що за паралелями просто приємно спостерігати, шукаючи додану вартість.

Пригадую, як читав «Житомирську сагу» й узагалі не розумів, як це зроблено, чому так буває, й ось же наш Маркес, тільки кращий, бо наш.

Не забуду, як читав твіст на «Києво-Печерський патерик», «На полі смиренному», і теж думав, що ось же повнокровність жанру й гри з жанрами, не лише кидання іменами чи анекдотками, а складений із важких, проте ідеально допасованих компонентів текст.

Давно не читав Шевчука й не перечитував, але вдячний, що свого часу він був у міській бібліотеці і його книжки подарували мені занурення в розкіш української стилістики".

(Олександр Стукало)

"Серце і душа Валерія Шевчука – у моєму баченні – становить точку відліку, осердя двох взаємозалежних і взаємодоповнюючих векторів. Один із цих векторів спрямований у питомо українську культуру й історію, а мислитель намагається розпізнати і зрозуміти суть заповіту колишніх поколінь для нас, нинішніх. Другий спрямований у майбутнє – до живих і ненароджених: Валерій Шевчук власним словом, натхненним знанням і переконанням творив повноцінного українця, громадянина України".

(Мирослав Трофимук)

"Єдиний письменник, що вибився з того критичного і соціалістичного реалізму, задушивши у собі бажання множити безконечні перипетії і діалоги своїх персонажів, а воліючи пірнати вглиб їхньої психології, це Валерій Шевчук".

(Ярина Королюк)

Валерій Шевчук:

"Гляньте, що діється побіч. Чи не присутні ми при зударі віковічних антагоністів: Божості, що несе світло та добро, і дияволізму, що несе затуманення мозку, знищення, загарбання і руїну на нашу землю й замахуючись на цілий світ? До речі, згаданий мною вище С.Кленович теж про це міркував – є в нього така поема «Звитяжство богів». Отож у тому, можливо, і є частина з тієї відповіді, якої прагнете. Бо й сліпому видно: де Правда, там і Бог.

Гадаю, що Божа милість після всіх неймовірних спитувань проявилася в тому, що попри все, скільки раз ми не гинули, завжди підіймалися і воскрешалися, тобто повторювали те, що пережив, алегорично кажучи, Ісус Христос. Але за муки ми Христа славимо, бо саме з мук і виросло його Воскресіння.

Немає народів без гріхів, ще й важких, хоч є народи-хижаки і народи-будівники. Але й хижак може жити в зоопарку, коли природних умов для хижацького існування забракне, а ще може він цивілізуватися, як це вчинили собаки й коти, ввійшовши в мирне співіснування з людиною. Відповідно, й теперішнього хижака і найстрашнішого монстра – Росію треба у такий символічний зоопарк посадити, щоб він там привчився мирно жити з людьми".

(2014 рік)

Валерій Шевчук народився 20 серпня 1939 р. у родині шевця в Житомирі.

У 1958 р. він вступив на історико-філософський факультет Київського університету. Навчаючись, налагодив стосунки з літературними студіями "Січ" (Студія імені В. Чумака) і "Молодь", писав вірші, з 1960 р. почав писати новели. У 1961 р. дебютував оповіданням "Настунька" про Т. Шевченка, за цей рік написав 18 коротких новел, наступного – двадцять, частину з яких опублікував у журналі "Вітчизна" та газеті "Літературна Україна".

Після закінчення університету Валерій Шевчук коротко працював у Житомирі власкором газети "Молода гвардія". У листопаді був призваний до армії, служив у Мурманській області. В армії знову почав писати вірші, не припиняючи роботи над прозою.

Повернувся у 1965 р., влаштувався в науково-методичний відділ музеєзнавства в Києво-Печерській лаврі, 4 вересня був учасником відомого протесту проти арештів в кінотеатрі "Україна" під час показу фільму "Тіні забутих предків": "Хто за нас, встаньте в знак протесту"!

У 1966 р. закінчив повість "Середохрестя", його старшого брата арештували, тому змушений був звільнитися з роботи.

У 1967 р. вийшла книжка "Серед тижня", В. Шевчук став членом Спілки письменників України.

У 1969 р. він написав повість "Золота трава" і перший варіант повісті "Мор", до якої повернувся в 1980 р. (остаточна редакція 1983 р.).

В книжці "Вечір святої осені" (1969) було надруковано вісім нових оповідань, наступні десять років Шевчука не друкували. У 1971-му голова КГБ УРСР Федорчук доповів у ЦК КПУ:

"Чергову збірку Шевчука В. «Дорога. Оповідання на теми давнини» заплановано видавництвом «Молодь» на 1971 рік. Видавництво «Дніпро» залучає Шевчука В. до роботи над перекладами книг із серії «Пам'ятки давньоруської та української літописної літератури». З огляду на те, що це дасть Шевчуку В. можливість втілювати свої тенденційні задуми, а також створить йому популярність серед елементів, що фрондують, вважали б доцільним переглянути питання про видання книги Шевчука В., а також його участь у перекладах українських літописів".

Збірка не вийшла. Але писати не перестав, нарешті 1979 року вдалося видати "Крик півня на світанку", через два роки "Долину джерел" і "Теплу осінь".

Ще через два вийшли феноменальні "На полі смиренному" та "Дім на горі".

Далі "Маленьке вечірнє інтермеццо" (1984), "Барви осіннього саду" (1986) і його magnum opus: "Три листки за вікном" (1986).

Після цього: "Камінна луна" (1987); "Птахи з невидимого острова" (1989); "Дзиґар одвічний" (1990); "Дорога в тисячу років" (1990); збірка "Панна квітів" (1990); "Із вершин та низин" (1990); "Стежка в траві. Житомирська сага" (1994); збірка оповідань "У череві апокаліптичного звіра" (1995); "Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення" (1995), "Око прірви" (1996); "Жінка-змія" (1998); "Юнаки з вогненної печі" (1999); збірка "Біс плоті" (1999), романи "Срібне молоко" (2002), "Тіні зникомі. Сімейна хроніка" (2002) та "Темна музика сосон" (2003), автобіографічні замітки "Сад житейський думок, трудів та почуттів" (2003), повість "Компанія з пивниці біля Чуднівського мосту" (2006), збірка п'єс "Драматургія" (2006), "Привид мертвого дому" (2005), готично-притчева проза "Сон сподіваної віри", "Пізнаний і непізнаний Сфінкс: Григорій Сковорода сучасними очима" (2008), "Роман юрби" (2009), збірка поезій "Місто днів" (2015), "Козацька держава як ідея в системі суспільно-політичного мислення XVI–XVIII століть" (2019, дві книги), "Фрагменти із сувою мойр" (2014, три книги), "Місто днів" (2015), "Порослий кульбабами дворик" (2015, дві книги).

Написав близько 500 наукових і публіцистичних статей з питань історії літератури, незмірно багато і глибоко досліджував і перекладав сучасною українською мовою твори давньоукраїнської літератури.

З інтерв'ю різних років (підібрала Тетяна Терен):

"Одне можу сказати: ставив перед собою завдання не мале – повернути українській літературі її гуманістичне обличчя в межах світового гуманізму".

"Мої ж принципи високої прози такi, є їх п'ять:

1. Досконало витворений сюжет (iсторiя, структура, конструкцiя).

2. Яскравi й живi й безподiбнi людськi характери.

3. Висока пластичнiсть (створення так званої "матерiї прози", вiдчуття простору, часу, повiтря, барв, настроїв, свiтла й темряви, пiр року, погоди й негоди й т. д.).

4. Вироблена iндивiдуальна на нагально-лiтературному тлi мова, яку бачу основним творчим iнструментом письменника (Слово як Бог, образно кажучи).

5. Iнтелектуальний стрижень, який об'єднує твiр у мистецьку цiльнiсть i є його, знову перевiвши на образний ряд, цементом".

"Загалом же заняття мої нагадують притчу Григорія Сковороди про пустельника і птаха. Пустельник приходить у сад і ловить птаха. Але зловити його не може. Зрештою, коли б він його зловив, то вже нічого було б приходити в той сад. Сад житейський, сад думок і почуттів".

"Чому сучасна література така "худосочна"? Бо вона творена машиною, писана на комп'ютері. Немає в ній тієї живої енергії, яку може виробити лише людський організм. Тому я завжди пишу тільки від руки. А вже коли написано і йде технічна робота – тоді користуюсь машиною".

"Ми, шістдесятники, повернули українській літературі людське обличчя".

"День-денно працюю, і не марнославство мною тут керує, а спонуки вищі – те, що роблю, вважаю за необхідне для нашої культури і бачу, що цього за мене не зробить ніхто".

"Я знаю, що творчий процес запускається, коли в мене з'являються якісь видива, якийсь неспокій, я стаю якийсь ледачий, нічого не роблю і от щось таке мною колотить, а потім раптом без будь-яких підготовок, вибірок, планів і всього такого мене кидає до столу – і я пропав, аж поки не закінчу цей твір".

"Переконаний: не митець творить життя героїв, він лише інструмент для такого творення, а творить їх Невідома Сила, яку пізнавати ми можливості не маємо".