До 85-річчя письменника Валерія Шевчука
Український письменник Валерій Шевчук.
Якось одного травневого дня, коли тіні бувають доволі зникомі, а срібне молоко ще сезонно тепле, бо літо ще не вступило в свої законні права, йому трапилося побачити справжню мойру.
«Ця жінка з’явилася в нашому домі раптово…», і «це не було захоплення чи ураження, інтерес чи відраза, потяг чи відтручення, як трапляється в нормальних випадках при випадкових зустрічах, тобто коли виникає елементарна біологічна реакція на первісне скрешення супротилежних енергій – це було схоже на глибинне почуття тривоги, коли людина ще цілком безпечна, але починає прочувати з’яву небезпеки».
(«Хтось із дитинства»).
...Той день він присвятив Франкові, не відаючи, що «птахи з невидимого острова» вже злетіли й успішно приземлилися «на березі часу». Інакше не відбулося б доволі загадкового спілкування відразу з трьома представниками із покоління шістдесятників: письменником Валерієм Шевчуком і двома акторами-заньківчанами – народними артистами Богданом Козаком та Святославом Максимчуком.
Однак «жовте світло вікон» не давало змогу мойрі вирватися із сувою аж до минулого року. Її манила природа. І сливи за вікном письменницької дачі.
Сині хвилі на Набережній вздовж київського шосе з помилками і блудами, врешті-решт, завели мойру у правильному напрямку. Але то все пусте.
Він народився у цікаву пору літа – в літепло, коли рання осінь (особливо цьогоріч природа наче спішить за новим календарним літочисленням!..) уже бринить своїм вересневим смутком з відчуттям, що не набулися ми ще, недовідпочили…
У долині його джерел мойра часто розкошувала: з розмахом грала в його «театрі прози» різні ролі. То дбайливу дрозофілу, що допомагала київському історику докопатися до джерел у львівських бібліотеках. Так народилася «людина, яка шукала тіней безсмертних». То просто витала собі голубкою над київськими дзвіницями, насолоджуючись телефонічним гумором письменника і втомлюючи його вухо.
Але якось вони опинилися серед тижня на середохресті. І тоді мойрі вже не було куди втікати. Довелося звити собі гніздо на «стежці в траві», де народився письменник. У Житомирі їй завжди щастило, можна сказати, як панні сотниківні. Житомир став для мойри переломним простором у часі, бо всі житомирські вечори вона пам’ятатиме і називатиме «вечорами святої осені». Бо в особливій атмосфері «житомирських етюдів» (а щаслива нагода випала одного неймовірного жовтня, щоб ще встигнути поспілкуватися у батьківській хаті і з братом Валерія – Анатолієм!..) мойра знайшла справжніх друзів по перу і логосу, яку не зможуть зруйнувати жодні кордони (чи упередження!). У Житомирі мойра зрозуміла багато символів: і «дім на горі», і «міст у те», і почула справжній «голос трави» та «крик півня на світанку».
...Його автобіографія поступово переростає у бібліографію, а наша історія про мойру – в номенологію.
Отак, його перша «Настунька» стала «Чарівником». Бо якщо «щось хочеться» за «кілька хвилин до вечора» «теплої осені», то варто неодмінно і негайно (!) послухати «маленьке вечірнє інтермецо», щоб в одну мить побачити всі розкоші «барв осіннього саду».
Мойра дуже любить оте «маленьке вечірнє інтермецо», яке нагадує «Життєву філософію кота Мура» Е. Т. А. Гофмана. Але на відміну від гофманівського «романтично-оказкованого» кота, в «інтермецо» маємо оповідь від імені реального кота із дійсною кличкою – кота, котрий мешкав у батьківському домі Шевчуків. І цей кіт розповідає пікантну любовну історію, телепатично заграє з автором, який змушений мимоволі записувати його «котячі думки».
Але, як раптом виявилося, цей кіт був Особливим…
Напередодні 20 серпня, а саме – у час «вечірнього інтермецо» (бо насправді Валерій Олександрович народився ввечері 19-го!..) завдяки цьому котові-нишпорці трапилася мойрі удача віднайти цікавий рукопис з неопублікованих творів 85-річного письменника – тих, які в одне «свято неділі» загубилися якось на «порослому кульбабами дворику» серед «картин на провінційному тлі». Цей рукопис цікавий тим, що його було записано не на папері, а на «трьох листках» із «лісу людей», знайдених за вікном.
Як виявилося в тих рукописах, що мойра – це «жінка із смутними очима», і це вона була господинею кота, який стежив за її кавалерами. І про цю мойру ніхто так і не дізнався б, якби не «горбунка Зоя», «жінка-змія» та «жінка в блакитному на сніговому тлі». Троє в одній іпостасі.
У цьому дивом віднайденому якраз напередодні 85-річчя рукописі з «книги історій» ішлося про велику змову персонажів, які один з-перед другого намагалися винести зі «сну сподіваної віри» істинну «воду життя». «Вони завжди були разом», наче в дзеркалі, і кожен із них говорив про себе і до себе: «Я дуже хочу подивитись», а потім наступав на хмари, сутінки, на «безперспективні вулиці» і «під сурдинку довгого дощу» та «під синичний подзвін» намагався розчинити «двері навстіж» і викликати «когось із дитинства» – чи то «зеленого теслю», чи «поглинача запахів», чи когось просто Сивого, можливо, як Павло-диякон, чи Ілля Турчиновський або й Петро утеклий – воскресити усіх їх «на полі смиренному», витягнути з «ока прірви» після Мору і задля Сповіді, щоб оберегти від «смуги нещасть» і «диявола, якого немає».
Скульптурний портрет Валерія Шевчука роботи Ярослава Мотики.
Отож, за рік до ювілейної учти (а таке трапляється «раз на рік раннім рано», щоб і час і простір посприяли Удачі воднораз!..) пролунав, наче телефонний дзвінок, «усміх з ночі», і в квартирі на Теремках «у місті руїн» (адже се діялося у воєнний час) раптом абсолютно мирно розсунулися стіни і – вони наважилися на втечу. І «милосердна самарянка», і «чорна кішка, яка шукала батька» вперше (і, мабуть, востаннє…) порушили горизонти райського саду на Конча Озерній, куди жінкам було свого часу категорично заказано входити…
«У глибині заплутаних лісових доріг» звучала «темна музика сосон». А вони ішли вперто і впевнено до Дерева Пізнання, на якому росли заборонені плоди – с л и в и.
Переступний простір тепер опинився за межею, як «зачинені двері нашого я». У той серпневий день залишилась хіба несходженою (щоб не втомлювати письменника) доріжка до озерця, якою письменник щоранку прогулювався вочевидь у пошуках «срібного молока», а насправді – для життєвого тонусу. Такі прогулянки Валерій Олександрович полюбляє досі, вже в іншому місці, до якого його творчому Леву-Самітнику було трохи важко звикати, пристосовуватися… Багато змінилося за рік, але мойра, яка від початку жила «поміж казкою і життям», як одвічна «панна квітів» із цвіркунами, бігунцями, котилами та цвіркунцевим серцем, яке вміє співати, досі нашіптує Майстрові потрібні слова для гри в бісер. Бо Він – справжній Чарівник, який свого часу склав усі свої казки для своїх найдорожчих доньок – Мирослави та Юліани. І як справжній Чарівник з епохи людяности Він досі незмінно впевнений і свято вірить, що не буває МІСТА БЕЗ КВІТІВ!..
Як прози не буває без Поезії. І мойра першою це зрозуміла, коли прочитала «школярські зошити» із «Міста днів», що кращого явища ніж «сніг на зеленій траві» і бути не може:
20.08.2024Мій серпень дивовижний,
У нім – жарота,
І смуток тонко-ніжний
Застиг достоту,
Як хмарка біла
Пала, що в блакиті,
Така блискучотіла,
Печаллю перевита.
Вінок хвилин –
Оцей серпневий плин.
І я у нім
Із перснем світла, що на дні
Цих дивоглядних днів
(18.VIII.2003, Валерій Шевчук).