Шевчукові сливи

Прохані гості

Ще доволі раннього, але вже спекотного ранку в торішньому серпні прокинулась я від того, що мене смикає за босу ногу моя коліжанка Мар’яна Челецька з рефреном: “Вставай, сьогодні двадцяте, поїхали до Шевчука на день народження”. Фантастичним було вже те, що смикала мене рідкісного виду сова, що їй прокинутися самій так рано треба дуже особливого приводу, тим паче після 30 км пішки вулицями, парками й набережними Києва (львів’янки файно коліґуют хіба зі своїм легендарним львівським метром, абисьте знали) та 17 км крученими стежками Пирогівського музею впродовж двох діб перед тим. Це був останній день перед нашим потягом зі столиці домів і провести його мали ми на меті щонайособливіше. Отже шлях нам стелився до найгерметичнішого, найплодовитішого, найпотужнішого українського енциклопедиста і міфотворця Валерія Шевчука.

Фото Оксани Тисовської (2019 рік)

Унікальність нагоди полягала в тому, що зазвичай пан Валерій не гайнує часу на візитерів, постійно працюючи над текстами. В будь-який інший день року нам було б зась до його заміської творчої майстерні. Але на уродини ми були запрошеними гостями.

Не без блукавих пригод підземкою, автобусами й пішки ми таки дісталися його сіней і ввійшли досередини, де серед старих фотографій і картин по стінах та стосів рукописів на всіх пласких поверхнях живе і творить за старосвітською друкарською машинкою Валерій Шевчук. Як і годиться сучасному анахорету, у старому домі посеред старого саду він досліджує, описує, витлумачує, уречевлює питому історію України як органічної частини Європи в безперервно зростаючому громадді своєї напоєної поезією прози.

Фото Юлії Баір (2023 рік)

Ми завітали до письменника не по інтерв’ю й не на формальний обід. Ми з літературознавицею Мар’яною привітали його з днем народження, а далі просто спілкувалися, почавши на ґанку, відтак у вітальні, в кабінеті, на балконі, в погребі й у саду. Вдихали запашний дим з його люльки. Пили його сливове вино. Теревенили про все на світі. Жартували. Отримували автографи на книжках і яблука в долоню – “кожній Єві по плоду”. Під’юджувані хазяїном в розхристаній картатій сорочці, з ціпком у руці, кучмою розкуйовдженого сивого волосся і з бароковою (заразливо-метафоричною) усмішкою, ми завзято рвали його сливи, набравши їх повні торби. Пан Валерій відмовлявся відпускати нас без сливового гостинця. «Бачте, дівчата, недарма я оце весь сад покосив. Господар я?»

Коли ми втрьох рвали сливи під надвечірніми сепійними крилами серпня під мрійливий акомпанемент цвіркунів, мені згадався власний вірш, який, як я тоді усвідомила, сповнений образами, що перегукуються і з образами з прози Валерія Шевчука, і з образом самого того щедрого саду, що обдаровував нас смаколиками і затишком.

це яблуко в саду таємних зваб

висить вгорі неторканим неначе

ніхто до нас плодів тут не зривав

і не знаходив невідкритих значень

птах срібним криком тишу перервав

аж час зомлів вдихнувши у пів слова

достиглість саду і духмяність трав

грушевий мед й вино сливове

***

Зустріч, що не відбулася

Гостина у Шевчука за відчуттями була схожа на серійне читання його творів – таких різноманітних, але пов’язаних між собою атмосферою, перемінними, утім спорідненими між собою настроями, серед яких завжди відсутній один стан душі – байдужість, чи то бездушшя. Читач Шевчука занурюється мало не у фантастичний світ, в якому, попри змальовувані автором переважно давньоісторичні картини, колізії і характери, серед дійових осіб зустрінеш правдиві образи знайомих і кревних і навіть саму/самого себе. Це дає розуміння багатьох речей і явищ з власної біографії.

Фото Юлії Баір (2023 рік)

Не дивно, чому з пам’яті мені випірнула саме та нереалізована зустріч. Чому саме зараз – мабуть, таки знаю.

Тоді теж був серпень – того єдиного разу, коли в Бібрку приїхав мій дід, а нас там якраз не було. Ми гостювали у родичів в Донецьку. В Бібрці була лише бабця Маруся. Вона була там завжди і досі є, хоча вже майже 20 років її немає ніде, окрім нашої пам’яті і в тактильності старих речей, що колись належали їй. А тоді бабця ще була в містечку у всіх фізичних сенсах й була єдиною, з ким зустрівся наш дід – її колишній чоловік. Не знаю, чи йшов дід на поклик “загубленого” – а радше покинутого – насіння, як ішов на поклик переінакшений вовчим життям дяк з Шевчукового “Срібного молока”. Щось його та й привело, знати справжніх мотивів мені зараз не хочеться. Бо я подумки дала зустрітися тій десятирічній дівчинці в мені з незнайомим дідом, якого бачила лише одну дрібну чорно-білу знимку з пів дитячої долоньки. Я дозволила їм зустрітися, собі малій пригоститися цукеркою, що її дід вийняв з кишені. (Не шоколадку, не пакет з виноградом чи персиками. Звичайнісінького льодяника, якого найзручніше ховати спершу в кулачку, а потім – за щокою чи під язиком.) Навіть спробувати незграбно обійняти його. Він точно не вмів обійматися так, як зараз обіймаються люди зі щасливих родин. Що він умів – йти за безоглядно хтивим і романтичним покликом срібного молока, щоби тонути в ньому без вороття. Скільки чоловіків і жінок того не почують і не відчують ніколи. Скільки злякаються його кличу, не пірнуть, не пізнають на смак. І лише найталанніші, віддаючись густій і тужавій стихії одвертої любові, зуміють, дозволяючи їй заповнити себе, приборкати її всередині. Так і залишаться – одне в одному. Одне з одним.

***

Сливове варення

Зі сливами в мене особливі стосунки. І хоча особливі по-своєму також і з яблуками, черешнями, суницями, абрикосами, грушами і персиками, ожиною і морвою. Але слива – особлива. В ній десь порівну млосного соковитого літа й щедрої затишної осені. Зі сливою добре. Ща-сливо. А тепер сливи в моєму житті мають свою незабутню історію.

Бо смачніших слив, аніж Шевчукові, я таки не куштувала. Напихалися ними, скільки було змоги, але до Львова забрали тільки торбинку найтвердіших, яким легше було пережити дорогу потягом з пересадкою в світанковому Тернополі. Ніжні стиглі сливи залишилися в наших київських друзів, і більшість з них опинилися в прозорих скляних слоїках, перетворившись на варення. Різдвяного ранку одна з них з магічним багряно-пурпуровим солодким вмістом потрапила до мене. Ми смакували її вдвох з Мар’яною, насолоджуючись смаком і ароматом. Певний час слоїчок з рештками стояв на полиці холодильника. Я дозволяла собі лише чайну ложку за раз – для натхнення. Врешті варення закінчилося, а натхнення ні – досить лише згадати ту затишну гостину і сливовий сад, неспішно смакуючи варення спогадів.

***