Бий своїх...

За часів П. Шелеста, коли ще жевріла «відлига», була створена комісія з видання творів Володимира Винниченка. Шелест цю справу схвалив. Але дуже швидко у Львові знайшовся «патріот», який заволав: «Нарешті більшовики видадуть прем’єр-міністра часів Директорії!»

«Комісію блискавично розпустили, Винниченка остаточно заборонили, – згадував Віталій Коротич. – Пізніше при зустрічі Шелест мені сказав: "Ну що, побачив, що ваші ідіоти роблять?"»

Отже, і тоді ідіотизм почався саме зі Львова. Ким був той «патріот», ми не знаємо. Зате знаємо сучасних псевдопатріотів, яким замуляла вулиця Винниченка. Але не муляють вулиці безлічі інших письменників, які ніколи не були ворогами совєтської влади. А Винниченко був.

У 1970 році в «Літературній Україні» з'явилася стаття Леоніда Новиченка про те, що варто б зняти з Винниченка заборону. Знаю, що він при цьому згадав Івана Буніна, якого часто видавали московити. Але цензура згадку про Буніна викинула.

Реакція на статтю Новиченка не забарилася. Відразу ціла бригада (Є. Шабліовський, С. Зубков, А. Ковтуненко, Ф. Погребенник) розродилася криком своїх зболених душ: «Ми повинні твердо пам'ятати, що він був і залишився до кінця свого життя українським буржуазним націоналістичним діячем, затятим ворогом Радянської влади і як письменник у цілому стояв на антинародних позиціях».

При цьому щедро цитувалася критика романів Винниченка Горьким і Леніном.

Яким чином селянський хлопець, який наймитував, сидів по тюрмах, розповсюджував нелегальну літературу проти царської влади, міг вважатися «буржуазним діячем», ніхто, окрім Івана Дзюби, не насмілився тоді запитати: «Якщо в радянській Росії давно вже визнано і видано Буніна, то на радянській Україні про незрівнянно "лівішого" в передреволюційний час В. Винниченка і говорити не доводиться (хоч у двадцяті роки спокійнісінько виходили його повні зібрання, і радянська влада від того не впала). А як без Винниченка бути з історією української літератури?»

Винниченкові закидають відвідування Москви й Харкова в 1920 р. Але завдяки цим візитам він і пересвідчився, що жодних сподівань від Москви на національну державність покладати не варто. Своє розчарування він вилив у публіцистичні виступи і відкриті листи проти брехливої політики Москви.

Совєтський уряд не надто зволікав з відповіддю і розродився цілою серію статей, в яких В. Винниченка називали запеклим українським націоналістом. А V Всеукраїнський з’їзд рад у березні 1921 р. вивів його зі складу ВУЦВК (членом якого він був лише біля дев'яти місяців) і оголосив поза законом як «ворога народу».

Це означало, що його могла чекати доля Троцького і Петлюри. А однак він не змінив своїх критичних поглядів на більшовицький режим. У 1923 р. в журналі «Нова Україна» В. Винниченко писав:

«Цим заявляю, що, дійсно, я – щирий ворог цеї банди, яка сміє називати себе представниками народу. Ворогом такого "народу", цебто реакційної деспотичної олігархії, я є вже 23 роки... І як тоді я вважав за честь собі бути ворогом царсько-жандармського "народу" й бути поза законом насильників і гнобителів українського народу селян і робітників, так і тепер із гордістю приймаю титул ворога нео-чекістського, окупаційного, насильницького і грабіжницького "народу" й охоче, всією душею стаю поза його закон».

Але коли того ж таки року партія проголосила курс на українізацію і дерусифікацію, це не могло у письменника не викликати нових сподівань на світле майбутнє України. Мабуть, саме українізація завадила заборонити його твори після тієї заяви. Вони продовжували видаватися, бо користувалися великим попитом. Його «Твори» були видані у 1923–1926 рр. в 21 томі. У 1926 р. було почато новий видавничий проєкт: видано аж три серії «Творів»: «Оповідання» (у 8 томах), «Драматичні твори» (в 7 томах) та «Романи» (у 7 томах). Разом з незакінченою серією «Нові твори» було видано 25 томів. Жодний український письменник не мав таких багатотомних видань.

Але так було лише до 1933 р., коли Винниченко гостро відгукнувся на самогубство Скрипника та Хвильового, і, хоч не маючи точної інформації про причини самогубства, він дуже точно вгадав цю причину: «Как же это так странно разрешен национальный вопрос что такие люди лишают себя жизни ради него? И какой же силы и безысходности должны быть эти конфликты, если такой во всех отношениях испробованный, верный, честный партийный товарищ, как Скрыпник, не мог найти у своих старых партийных друзей ни мирного разрешения вопросов, ни утешения, ни поддержки, ни снисхождения, ничего иного, видно, как враждебности, которая толкнула его в смерть».

І далі: «Это строительство не социализма, а восстановление старой национальной единой неделимой России, восстановление старой тюрьмы народов».

Лист письменника розглядали на пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У. Обидва секретарі ЦК, М. Попов і П. Любченко, присвятили тавруванню В. Винниченка спеціальні виступи. Але доля їхня була трагічна. У 1938 р. Попова розстріляли, а Любченко застрелив свою дружину і себе. Хоча є версія, що їх убили чекісти.

З 1933 р. твори письменника більше не друкувалися в УСРР, ба більше – вилучалися з книгарень і бібліотек.

Совєтські критики всіляко принижували творчість Винниченка, а статті Франка, Лесі Українки і листи Коцюбинського, де висловлювалося захоплювалися його творами, соромливо вилучали. Хоча його своїм учителем називали Григорій Косинка, Олекса Слісаренко, Михайло Івченко, Валер'ян Підмогильний, Борис Антоненко-Давидович та багато інших письменників, сучасні критики воліють іти слідами підбріхувачів і знову ж таки принижувати не лише його творчість, а й політичну діяльність. Тут постає слушне питання: а чи читали вони твори Винниченка? Думаю, що ні. Не читали вони також його «Заповіту борцям за визволення».

Мирослав Попович якось підкреслив, що Винниченко в еміграції залишався єдиним законним представником легітимної української влади, автором усіх чотирьох Універсалів. «Винниченко був єдиною людиною, яка нічим себе не скомпрометувала, починаючи з 1918 року аж до кінця війни і після неї, – писав М. Попович. – Він не пішов на капітуляцію перед комуністами. Всі пішли: і Грушевський, і Христюк, за винятком хіба що верхівки петлюрівського керівництва. З іншого боку, він не пішов у подальшому ні на яке співробітництво з німецькими нацистами. І саме за це постраждав, вийшовши з боротьби сам-один».

«Мені Москвою було запропоновано багато високих посад, титулів, аби тільки я своїм іменем покривав ту політику національного поневолення, яку вони фактично проводили на Україні, – писав Винниченко.  – Я всі ті посади відхилив і мусів виїхати за кордон». А виїжджаючи на еміграцію, заявив: «Я їду як письменник, а як політик я всією душею хочу померти».

Винниченка в Україні було поховано двічі: у 1933, коли перестали його видавати, і тоді в 1970-му, коли заткали усім рота. Спроба поховати його в 2025-му не лише дивує, а й викликає підозру у спланованій акції. Причому інспірованій не у Львові. Львів'ян просто використовують як useful idiot. Бо це виглядає на помсту зрусифікованих міст, де було перейменовано вулиці любих їм рускоязичних «пісатєлєй». Ви нам Булгакова затаврували, а ми вам – Винниченка. Далі, може, й до Грушевського дійдуть, і до Драгоманова, а там, диви, й до соціаліста Івана Франка та автора російськомовної (!) "Прогулки с удовольствием и не без морали", що не гребував дружбою з "хорошими" московитами.