Межа війни

Пісні «Подай, дівчино, руку на прощання…» випала химерна доля. Хоча вона безумовно належала до популярних творів на теми Визвольних змагань, все ж залишалася в тіні таких текстів, як «Ой у лузі червона калина» чи «Лента за лентою». І не скажеш, що причиною цього є «похоронна» тема, бо скільки б не волав зі сторінок «Холодного Яру» умовний Андрій Чорнота «до всіх чортів вас з вашими похоронними піснями», героїчна загибель все ж залишається одним із популярних мотивів – аж настільки, що є візитною карткою популярного сприйняття спадщини Визвольних змагань загалом.

Олеся ІСАЮК

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»

Так чи сяк, «Подай, дівчино» відносно нечасто можна почути публічно, хоча в 1990-ті роки у приватному просторі її часто співало у своєму колі старше покоління, переважно чоловіки. Які не завжди мали власний бойовий досвід, але гарантовано надивилися на буденність війни, переживаючи її ще сільськими хлопчиками чи підлітками. Хоча таке виконання передбачає певну символічність, пісня все ж не стала ще одним неофіційним гімном, на звуки якого прийнято підводитися і до доброго тону належить принаймні знати перший куплет.

Уже це провокує запитання, що ж у цій пісні спричинило таке нерівне ставлення. На перший погляд, про що вже згадувалося, річ точно не в сюжеті. Бо він класичний, з серії «вічних» – вояк, вочевидь новобранець, прощається з коханою дівчиною, рушає на війну і там гине. Така послідовність подій загалом більше відноситься до інтимної лірики – але, здається, у цьому ключі її ніхто і ніколи не сприймав.

І не без підстав. Перша насправді не зовсім типова для романтичної тематики, нехай і на тлі боротьби за незалежність, зустрічає читача чи слухача уже в першому куплеті:

Подай, дівчино, руку на прощання,
Може, в останній вже раз…
Прийшла хвилина – час іти до бою,
Мушу сповнять святий наказ!

Саме поняття «наказу» виводить всю ситуацію зі сфери інтимного. Зрештою, нічого не повідомляється про переживання обох закоханих, зате тема обов’язку «іти до бою» займає, вважай, що пів куплета. «Наказ» водночас можна тлумачити двояко. З одного боку, це явний натяк на примус ззовні, зі сторони. Але вважати, що йдеться про вояка, який іде в чужу армію, заважає зразу кілька важливих деталей. Передусім, згаданий наказ – «святий», отже навряд чи є плодом творчості чужої влади. Просто тому, що накази, проголошені від імені чужинців і чужаків, святими не бувають – ними є тільки ті, які диктуються розумінням внутрішньої потреби за принципом лютерівського «на цьому я стою і не можу інакше».

Наступний доволі очевидний момент – перш ніж настає момент «наказу», з’ясовується, що «час іти до бою» (у значенні настання моменту, коли «йти до бою» перетворюється на необхідність). І тут варто нагадати, що практично все двадцятиліття між двома світовими війнами пройшло під знаком «готуватися на час», тобто відновити відкриту збройну боротьбу за державність у зручний момент. Ним уявлялася чергова велика війна, у якій застрягнуть усі країни, до складу територій яких входили частини України, в ідеалі – взаємна війна між ними, яка б знесилювала водночас усіх. Розрахунок був у тому, що знесилені й зайняті водночас потуги просто не матимуть можливості зупинити черговий ривок до державності. Власне, початок Другої світової війни розглядався саме в такому контексті – як шанс, маневруючи поміж розбірками великих, остаточно унезалежнитися.

Отож, у сухому підсумку, перед нами суміш відчуття морального обов’язку та розуміння, що слушний момент от-от настане – власне кажучи, вже настає. У цьому відношенні початок «Подай, дівчино…» дещо перегукується з рядками «За Україну!»:

«…слушний час кличе нас
Дружно, враз,
Сповнять святий наказ!...»

Наступні вісім рядків вірша виглядають як справдешнє підтвердження застереження «може, в останній вже раз…», висловленого на самому початку тексту свого роду втіленням самозбувного пророцтва. За своїм змістом це практично опис трагічної загибелі головного героя, можливо, у першому бою:

Ми йшли до бою темненької ночі,
А ясні зорі нам сіяли,
Гармати били, а ми наступали,
Один по одному падали.

 

Бачив я, бачив раненого друга –
Він впав на землю ще живий,
З грудей червона кров текла рікою,
Останні слова говорив…

Це місце пісні, втім, знамените великою кількістю різночитань, які можна зауважити навіть прослуховуючи кілька варіантів виконання хоча б у тому ж You Tube. І якщо варіації на тему того, що саме світило з неба (чи то «ясні зорі нам сіяли», чи сяяв «місяць на небі») говорять максимум про естетичні почуття невільних співавторів народного тексту і ще трохи про побічні ефекти передачі тексту на слух та, можливо, вибрики людської пам’яті, то інша колізія, ймовірно, приховує значно глибші сенси. У більш предметному вимірі йдеться про те, що у різних варіантах фігурує як «наступали», так і «відступали». Звісно, навряд чи вибір конкретного напрямку руху в персональному випадку співу має глибоке значення – очевидно, що йдеться передусім про слухняне повторювання завченого варіанта. Та якщо вдуматися, таке різночитання саме собою доволі нетипове – зазвичай у народних текстах про війну все доволі однозначно, і навіть елементи гри слів розведені достатньо далеко (в ідеалі – взагалі на діаметрально різні кінці тексту), аби їх було проблематично переплутати.

А тут воно ще й несе в собі глибоку і трагічну колізію. Річ у тому, що «наступати» і «відступати» – це діаметрально різні не лише за значенням слова. Точніше буде сказати, що різниця значення витягає за собою десь із глибин болісне протиставлення бажаного та реального. З одного боку – дуже природне бажання бачити власну армію, яка наступає, а отже, попри втрати, є переможною. З іншого – намацальний історичний досвід сигналізував, що з наступом (і тим паче з перемогами) все не так просто, як би хотілося, а до остаточної перемоги ще невідомо скільки, а тим часом поразка – не просто військова невдача, це ще й фінал життєвого шляху для багатьох учасників чергової спроби відвоювати незалежність. З іншого боку, варіант із «наступали» – доволі прозоре нагадування про те, що перемоги теж мають свою криваву ціну. Одне слово, той рідкісний випадок, коли коливання в одному з тих текстів, які можуть вважатися пам’ятками епохи, віддзеркалює її ж таки колізії, відбиті в колективній пам’яті.

У контексті розважань з попереднього абзацу може мати значення час створення пісні. Втім, все, що тут можна сказати, – що вперше вона з’явилася на світ Божий наприкінці 1980-х у репертуарі тогочасних колективів, а в томі 25 «Літопису УПА», в якому зібрано власне пісні, дотичні до повстанської тематики, є помітки про те, що «Подій, дівчино…» кількаразово записували від людей, які народилися наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років. Це покоління розташувалося ніби «посередині» – воно не застало попереднього раунду протистояння України й імперій і знало про визвольні змагання лише з розповідей старших, а водночас на момент формування й апогей активності Української повстанської армії переважно було ще занадто молодим, щоб включитися в боротьбу на повну силу. Частина все ж виконувала допоміжні функції, на кшталт зв’язкових, а дехто таки включився у боротьбу «на повну» ближче до кінця 1940-х і ще встиг дати доброго прочухана ворогові – як, наприклад, народжений у 1928 році Дмитро Верхоляк.

Та проблема була в тому, що станом на кінець 1940-х років (приблизно з 1946–1947 рр.) вже зрозуміло, що про перемогу у фізичному та військовому сенсах не йдеться – протистояння остаточно перейшло на рівень боротьби за сенси, гідність і традицію. Така відносна невдача з часом народження мала той наслідок, що це покоління гостріше відчувало як обмеженість власних сил порівняно з обставинами та сильнішими гравцями, так і, зрештою, втрати, яких довелося зазнати в боротьбі за державність – як особисті, так і загальні. У цьому контексті «Подай, дівчино, руку на прощання…» виглядає замалим не спресованим викладом людського виміру того етапу збройної боротьби за державність, який припав на період Другої світової війни та роки після неї: настання чергового слушного моменту, належна відповідь на морально обумовлений виклик часу – і загибель у бою.

Але загибеллю все не закінчувалося. Останні дві строфи малюють емоційно розпачливу картину:

Напишіть до батька, напишіть до неньки,
Напишіть до любої дівчини,
Що гостра куля грудь мою пробила
В бою за волю України.

 

Не було там батька, не було там неньки,
Не було там любої дівчини,
Його поховали вірні побратими
Під кущем червоної калини…

Перше і зазвичай мало не єдине, що бачиться у цьому уривку, – це закономірний фінал драми одного з невідомих рядових Незалежності, який ще й переплітається з такою глибоко особистою трагедією, як нехтування останньою волею полеглого. В даному разі власне полеглого, позаяк мова йде про вояка, який зустрів свою смерть у бою.

Та якщо вгледітися у подробиці, то ситуація ще глибша і делікатніша, а на допомогу дешифраторам приходять різночитання. Отож, інший варіант фіналу виглядає так:

Напишіть до батька, напишіть до неньки,
Напишіть до любої дівчини,
Щоб ня поховали у неділю рано,
В пів до десятої години.

Не було там батька, не було там неньки,
Не було там любої дівчини,
Лиш товариші над ним помолились,
Він впав за волю України…

Ось тут картина постає вже справді розпачлива. Стає зрозуміло, що рідня так і не довідалася про обставини загибелі свого сина, брата, коханого. А сам полеглий, найімовірніше, виявився позбавлений і повноцінного поховального обряду – все звелося до щирої, але максимально простої військової церемонії, де, ймовірно, не було бодай когось, хто міг взяти на себе роль священника чи капелана і відправити бодай дуже скорочене, а все ж Богослужіння.

Одначе дивує інше – а саме незвична детальність передсмертного прохання, включно з бажаною годиною похорону. Зрозуміло, що година, як і все інше, символічна, але сама детальність бажаного сценарію виникає певне нерозуміння – навіщо все це, адже ж прохання невикональне?

І це не єдиний неясний момент. Дивує ще мінімізація функцій побратимів – їм відводиться тільки роль послів із недобрими вістями і передавачів останньої волі, основна роль у прощанні належить рідним. Таке позиціонування виглядає дивним для кожного, хто загалом стикався з бойовим братерством – власне специфіка і глибина спільного досвіду ніколи не дозволять відсунути побратимів на маргінес такої важливої події, як перехід зі світу живих до світу мертвих.

Бо похорон, як і ще ряд обрядових ритуалів, які супроводжують людину протягом усього її життя – це, з точки зору антропології, про перехід з одного стану в інший. У цьому контексті добре видно, що йдеться не про відмову в похованні, а про конкуренцію двох варіантів цього переходу, в якому перемагає умовно «вояцький» – спільна молитва над свіжою могилою полеглого побратима.

Так стає зрозуміло, що настільки детальне прохання не для того, щоб його виконувати чи не ігнорувати. Воно для того, щоб можна було протиставити умовну «родинну» модель – умовній «вояцькій». І пояснити, чому втілюється «вояцька» – «бо впав за волю України…»

Так унаочнюється, що вибір піти за духом часу і «виконувати наказ» – це не лише про мораль, гідність і патріотизм. Це про розрив зв’язків з усім дотеперішнім, причому настільки капітальний і глибокий, що про повне повернення назад не йдеться. Цей розрив сягає навіть поза ту межу, яка ділить буття і небуття, життя і смерть.

Зрештою, це ми самі всі чудово бачимо – військових завжди ховають військові. Труну з полеглим обов’язково супроводжують люди в однострої, присутні офіцери, капелан, сама труна вкрита національним стягом…

У часи, коли укладався й обтісувався текст «Подай, дівчино, руку на прощання…» уся ця церемонія була поза межею мрій. Молитва побратимів над могилою – це все, на що міг розраховувати повстанець чи навіть військовий котроїсь із «правильних» армій попереднього етапу боротьби. При цьому для рідні було за щастя взнати, де саме поліг і похований їхній родич. У цьому контексті кінець пісні дивовижно пронизливо резонує з її початком, позаяк останній потиск руки на прощання, у моменті чого дівчина є фігурою радше символічною, ніж реальною, і прохання бодай дати знати рідним – усе це про спробу втримати чи відновити бодай рештки зв’язків зі світом, який залишився за спиною у момент прийняття вибору виконати наказ. Якщо вже неможливо стати таким, як до війни.