28 березня 111 років тому народився один з найулюбленіших моїх письменників Богуміл Грабал. Я переклав його роман «Я обслуговував англійського короля», якого втретє перевидала «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га», і чимало оповідань, які теж незабаром вийдуть.
Грабал мав неабияке почуття гумору, яке частенько балансувало на межі білого і чорного, вживаючи також нецензурні слова. Він закохував у себе і дратував, викликав сміх і сльози. У вік, коли ще не було інтернету, письменник отримував листи від своїх читачів. Листи були ріжні. Були з подякою за творчість, з обожнюванням, а були й із лайкою.
То в ХІХ ст. ще існував якийсь пієтет стосовно письменників, коли широко святкували не лише їхні 50-ліття чи 60-ліття, а навіть 25-ліття літературної творчості. А коли Генрик Сєнкєвіч приїхав до Львова, студенти несли його на руках від двірця до готелю.
Але в ХХ ст. після двох кривавих воєн читач зчерствів, авторитети залишилися позаду – і всі вони мертві. З живими вже розмовлялося в розмаїтих тонах.
Західноєвропейська критика, в тому числі й чеська, не раз мене порівнювала з Грабалом, як, зрештою, і з Борхесом, і Умбертом Еко, і з Бруно Шульцом. І, звісно, це для мене честь. Якась невидима сув'язь справді єднає нас. І все це має відбиток на моїй стилістиці та сюжетах. Зрештою, я й зараз перекладаю Грабала для нового видання.
Ті листи, про які я згадував, Грабал дбайливо колекціонував, не цураючись і лайливих, і згодом опублікував уривки під назвою «Кривава балада, написана моїми читачами».
«Ця свиня вибирає такі ситуації, щоб потурати своїй сексуальній збоченості. Відколи я його прочитав, не маю спокою, постійно це мені в голову лізе, аж страшно подумати, скільки шкоди він наробить підростаючій молоді».
«Ти мерзенний хаме, ти склеротичний дідугане, ти слизька свинюко, твоє місце в криміналі, поліція моралі повинна тобою зайнятися, тобі світять ґрати або божевільня».
«Виглядаєте Ви як добропорядний батько родини, який від нудьги колупається в носі, а мене злість бере... Тому просто в очі, руба в зуби: чи ж тобі не соромно, ти старий, захляний пияцюро?»
«Знаєте, яким чином стати письменником? Якщо не знаєте, порадить вам пан Грабал: "поїхав я до Югославії на море, ах, яка там була буря, справжнє шаленство природи, коли воно увірветься чоловікові в ширінку, то чоловік стає письменником"».
«Це твоя вина, що молодь від 13 до 15 років курвиться в помешканнях своїх батьків, які перебувають на роботі. Яку за це понесеш відповідальність?»
«Хтось створив навколо нього славу, і тепер мова вже тільки про те, який це чудовий письменник і т. п. А то злодюга, лайдак, може педик або імпотент. Адже ці всі його т. зв. народні словечка мали би розглядатися в суді, бо, по-перше, це об'єкт для досліджень неврологічних, а по-друге – для поліції моралі».
«Ти свинюко непарена, яку всі сьогодні вихваляють до небес, коли перестанеш отруювати людські душі своїми мерзенними збоченнями? Скільки пропив зі своїми "критиками" і рецензентами по різних борделях, що так тебе вихваляють?»
«Я був би надзвичайно щасливий, якби Ви написали, чи зможете приїхати до нас у школу на зустріч, тут є багато гарних дівчат, а всі Вами захоплюються, як і молода вчителька чеської».
«Досить Грабала! – ось гасло всіх порядних людей. Не думай собі, що твоя слава сягне під небеса. Ти гівнюху, ти свинське рило! Хай тебе чорти візьмуть!»
«Шкодую, що не маю часу, аби ввечері мати змогу з насолодою наплювати в твою огидну пику, ти – розбещувачу молоді!»
«Залізничники повинні подати на тебе в суд або побити камінням, бо, на твою думку, жалюгідна худобо, коліярі не робили нічого іншого, як тільки трахалися на канапі начальника станції».
«Як ми повинні на це дивитися, ми, вихователі, а крім того, батьки підростаючих дітей, які перебувають саме в цьому найважчому віці, в період статевого дозрівання? Як я маю, наприклад, пояснити своєму шістнадцятирічному синові, що таке "розкішниця"?»
«Судячи з деяких рецензій і критики, ця свиня Грабал є послідовником Яна Неруди й інших наших класиків!!! Жах!!! Він не гідний навіть стояти поруч з Нерудою. Гашек у всьому своєму "Швейку" на кількох сотнях сторінок не помістив стільки свинства, скільки цей збочений сексуально тип».
Що й казати! Це ж просто пісня пісень – образна, дотепна, стильна. А не оте все, що можна зустріти у фейсбуку. Я теж віддавна збираю відгуки про себе і про свої книжки й колись опублікую їх так само, як то зробив Грабал. Таким чином увічнивши всіх тих прекрасних людей, які мене люблять і які ненавидять, які читають і які гидують.
Лао-Цзи у книзі «Дао-Де-Цзин» за 500 років до народження Христа написав: «Знати своє біле і підтримувати своє чорне – оце і є взірець небес. Знати свою славу і підтримувати свою ганьбу – така людина є небесною долиною». Один перський цар, якого придворний поет у своєму віршованому панегірику порівнював до сонця, заперечив: «А ось мій нічний горщик з цим не згідний».
Отже, стародавні добре знали, що портрет людини діалектично складається з висловлених щодо нього пасквілів і з його слави.
Цілком природно, що одна і та ж книжка може викликати діаметрально протилежне враження. Все, як у Олександра Довженка: «Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий – зорі в ній».
Ось свіжий приклад. Натрапив я днями на відгук про роман Пенелопи Дуглас «Зіпсований», який одна читачка звинувачує в тому, що тут присутня «жорстока насильницька і мізогінна поведінка, токсичні стосунки, фізичне і сексуальне насильство, застосування наркотичних речовин з метою зґвалтування, неоднозначної згоди, поневолення, викрадення, групового сексу та натяків на інцест». А інші пишуть цілковито захопливі відгуки про нього. Бо що можна американським і європейським письменникам – зась українським.
Чого я згадав про Грабала? Та, думаю, добре, що за його часів не було фейсбуку.
09.04.2025