Піти собі...

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (22)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

ПІТИ СОБІ...

Поспішай до мене, але до себе – насамперед.

(Сенека)

Для тих, хто звик дослухатись і приглядатися до слова, ледве чи є щось цікавіше, аніж частка «собі» (в «Кобзарі», згадаймо, вона повторена понад двісті разів). А цікавість передбачає широкий контекст. Те «собі», щойно над ним задумаємося, виводить на межі різних наук, передусім лінгвістики, психології, літературознавства. Далі – світ історичних, суспільно-політичних реалій (яке життя – така й мова).

«Нудьга», скажімо, чи «журба» – фактично реалії, тобто поняття, що мають суто нашу, національну, барву. Адже співаючи «Козак нудиться сердешний, / Що робить не знає», напевно згадуємо зруйнування Запорізької січі (звідси – й прізвища: Нудьга, Нуд, Нудик...) А натрапивши в перекладі «Осінньої пісні» Верлена на фольклорну нашу «журбу», відчуємо, як різниться вона від глибоко суб’єктивного Верленового душевного стану, який поет окреслює словом «langueur» (лат. «languor» – млявість, нехіть до всього, байдужість, ниюча, без явної причини, депресивна сумота).

Коротку мандрівку стежками частки «собі» обмежимо лише її сполученням із дієсловом «піти». Тож на початку варто згадати Карла Ґінцкая: «Мій шлях до цілі не провадить, / Бо ціль – омана, гра, що надить, / Якби довіривсь я меті, / Не приглядався б до путі»... Контрастом до тих слів мимоволі постане в уяві образ задивленого в «розвидняющийся день» Івана Франка, в чиїх творах (лише поетичних!) ті два слова, «мета» й «ціль», повторені ледь не двісті разів...

Не імпонувала Каменяреві романтична невизначеність, скажімо, Лермонтового «Паруса». Саме до нього звертається наш поет у творі «Човен»: «Та не дійде той ніде, / Хто не має цілі. Човне, як пливеш, то знай же, де!» Але водночас настрої теж «безцільного» Верлена відчутні у «Зів’ялому листі»: «Жебрак одинокий, назустріч недолі / піду я сумними стежками» (іншими словами – піду собі світ за очі).

Знайшов, отже, й Франко у своїй щоденній боротьбі, виснажній гарівці якийсь час, щоб наче збоку глянути на ліричного героя тієї збірки; в ньому – й себе побачити, собі ж поспівчувати, зробити собі таку дивну насолоду («Чому сльози для нещасних – солодкі?..» – вслід за античними, задумувався св. Августин). Але ні в «Зів’ялому листі», хоча скільки душі тут, тим паче в інших поетичних творах, де пульсує дух, що «рве до бою», частки «собі» не знайдемо. В Шевченка, ще раз зауважмо, навпаки: ця частка – понад двісті разів; зате – ні «цілі» не надибаємо, ні «мети», що у Франка повторені майже двісті разів...

«Куди так?..» – часто чуємо при зустрічі. Римляни були ще допитливіші: «Unde et quo?» (звідки й куди)... Верлен на таке запитання, певно, нічого б не відповів: ішов нізвідки і в нікуди. Йшов собі кудись (je m’en vais…) – з вітром, у вітер (au vent)…

Ішов, подібний до «зів’ялого» (у французів – «мертвого») листка, що його носить то туди, то сюди (deçà, delà) осінній вітер – бавиться ним, як про це середньовічний поет-ваґант: «Folio sum similis de quo ludunt venti» (я – немов листок отой, вітрам для забави). Нічого не відповів би поет-самітник і на звичне для нас при прощанні – «Тримайся!» То все одно, якби ми підбадьорювали цим словом останній, що все ще при гіллі, під осіннім вітром, зів’ялий (мертвий) листок...

Піти собі – це щоб побути зі собою, точніше зі своєю душею. «Ти ніколи не був тілом без душі», – знову спадають на думку слова, якими Горацій звертається до свого приятеля, поета Тібулла. «Тіло» («організм») не піде собі, не поведе діалогу зі собою, тобто з душею («Душе моя убогая...»), тим паче – з повсюди розсіяною душею світовою («Ой земле ти наша...», «Ой верше мій, верше...»), не піде й з кимось, щоб «сісти собі до бесíди»... Не піде, бо й на стежку до себе те «тіло» ніколи не ступало, не відшукувало в собі – себе, людинотворчої «іскри, яка завалена переситом» (Горацій).

«Тіло» – не заспіває, бо співає – душа, яка покликана пізнавати красу, а через неї – любов, як про це пізній античний поет: «Пісня – з любові, любов – бере свій початок із пісні: / От і співай, щоб любилось тобі; люби – щоб співалось!»

Піти собі – це щоби вділити час своїй душі, щоби «заприятелювати» з нею... Частка «собі» – це часточка того малого світу, мікрокосму, яку, перебуваючи у великому світі, макрокосмі, людина вибудовує для своєї душі...

«Піти собі» – це також щоби побути ще з кимось, хто відчуває світ «спорідненою душею» (цей же Горацій), як про це в наших піснях: «Ми підем, де трави похилі...», «Сядемо вкупочці там під калиною...» Це – чисті почуття, як чистою є «Божа краса», що віддзеркалюється у росинці, – одне слово, душевність, якою сповнена наша народна пісня, де так багато того, хай не завжди й озвучуваного, собі... Українська пісня, в якій так зворушливо звучить прагнення людини жити у злагоді з природою, спілкуватися з нею душа в душу.

Все це, про що говоримо, – в разючому контрасті з Верленовою «Піснею», з настроєм поета, відчуженого не лише від інших, а й від природи. Його душа – вкрай самотня, боляща. І якщо запальний Катулл страждає через те, що водночас і любить, і ненавидить (odi et amo), то Верлен, як сам зізнається, страждає серцем «без любові й без ненависті» (sans amour et sans haine), і найбільшу кару для себе вбачає саме в тому, що не знає – чому воно, те серце, так страждає, яка причина тих страждань, нічого ж бо не буває без причини...

З таким зболеним серцем поет і йде собі у вітер... Уже й не собі, бо ж немає довкола нього тієї часточки світу, того укриття, того прихистку, де йому, хай самому, хай з кимось, – добре, затишно... Уже він і не йде: вітер, «лихий» вітер, носить ним туди-сюди (deçà, delà), / подібно до (pareil à la) / feuille morte (мертвого листка)... Поет-новатор робить незвичне перенесення (enjambement) – відділяє артикль (la) від іменника (feuille): образом мертвого листка, поетового серця, що вичерпується в своїм болі («un coeur qui s’ecoeure»), завершується цей твір – пісня, де «музика – передусім» (de la musique avant toute chose).

Цю ж струну, лише м’якше й тепліше, торкає в своєму не менше знаменитому «Осінньому дневі» й Рільке, повторюючи Верленове «deçà, delà» на німецький лад: «hin und her» (туди-сюди), де самітник і бездомник теж іде собі осінніми алеями, як це відтворив українською Ігор Качуровський у кінцевій строфі: «Бездомнику вже хати не звести, / Самотник буде, серед самоти, / Листи писати довгі і читати / В безсонні та алеями блукати / Тривожно – там, де віються листи» (віються листи – віється, ходить собі туди-сюди й бездомник)...

Але пригляньмося ще раз до того «собі» з погляду життя в суспільстві, або, як кажемо, у світі – житейському морі. Морі, де хтось як риба в воді, а хтось в опозиції до нього («я – інші»), до того розбурханого світу, де поціновують не людину, а багатства, титули, посади, вміння «просуватися», «працювати ліктями». Про такого «просуванця», до речі, – Горацій у знаменитій своїй сатирі (І, 9).

Відмежувавшись від такого світу, за людиною шукав Діоген; у нові часи – Сковорода. Ще ближча до нас – Емілі Дікінсон, яка, знаємо, під кінець життя усамітнилась: «У світі я – ніхто – а ти? / Ти теж ніхто, мабуть? / Отож собі помовчмо вдвох / Бо ще нас проженуть»... «Ніхто» – у світі, який знеособлює; поза тим світом – людина... Людина, яка шукає подібних собі... І хай в оригіналі цього «собі» немає, але в контексті воно виразне.

Тих опозицій («я – інші») не зрахувати. З опозиції, згадаймо, починає свою першу елегію той, хто ніколи не був «тілом без душі», – мрійник Тібулл: «Інший хай горне собі рудого золота копи, / Хай, скільки око сягне, орної має землі... / Я ж – убогість обрав, життя дозвільного стежку, / Лиш би ясніло всякчас вогнище в хаті моїй»... «Радіють люде, що одпочинуть, / А я дивлюся... і серцем лину / В темний садочок на Україну», – читаємо в Шевченка; вихоплюючись поза стіни «казарми нечистої», йдучи собі, хай недалечко, у степ, вигнанець творив для себе, собі – чистий, осяяний Музою світ, у якому була його перша дитяча любов – Оксаночка...

Врешті, коли сягатимемо джерел того «собі», то зазирнемо у знаменитий сад Епікура, де його очільник збирав довкола себе всіх тих (були там жінки, раби й заможні люди), для кого найвищою насолодою були товариські бесіди на важливі житейські теми – про те, що людині «конче треба знати», щоб вона була людиною. Достатньо ввійти в один лиш рядок Сковороди, автора «Саду божественних пісень», щоб дихнути атмосферою обожнюваного нашим мислителем Епікурового саду: «Сядем собі, брате мій, сядем до бесíди». Одразу й Шевченкове згадуємо: «Обніміться, брати мої...», а далі – й християнське «брати і сестри»... Єднання навколо думки, почуття, людяності... Спочатку – стежка до себе: «Знаєш, чого я домігся? – Сенека наводить слова Гекатона. – Я почав бути другом сам собі». А далі й сам доповнює: «А хто став другом собі, той буде другом для всіх інших». Доповнимо й ми: той зможе «любити ближнього, як себе самого»...

До речі, те «собі», «піти собі» тоталітарна доба сприймала насторожено, ба й вороже, що й зрозуміло. Адже в бажанні «піти собі», ступити своєю стежкою, взагалі бути собою – це теж своєрідний спротив тих, хто «оторвался от коллектива», тобто від цілості (totalitas), воєдино збитої маси.

Згадаймо долю наших неокласиків, які, «відірвавшись від революційної сучасності», йшли собі у світ волелюбної античності саме для того, щоби протиставити його антигуманній системі; вони теж як могли, до чого були народжені – боролися: йшли собі – для інших. От ми й знову зустрілися з Сенекою: «Живи для інших, якщо хочеш жити для себе»...

З подувом часу, що гортає сторінки людського життя, наспіває пора, коли між тими двома словами, «піти» й «собі», доводиться ставити частку би (б): «піти б собі...» – лиш у думках пускаємося ходженими колись стежками...

Годі й окреслити граматичну функцію цього «піти б собі». Тут усе-таки – бажання, що межує з мрією, яка не здійсниться, навіть якщо ми пішли б собі. «Nón sum quális erám...» (вже я не той, що колись) – мовив, чуючи вагу прожитих років, Горацій... На тій стежці чи алеї, де віються листи, боїмося зустріти себе – іншого, щасливішого... Так от, думками в минулому, й повторюємо те нереальне бажання: піти б собі, піти б собі...

Коли ще не зелень – зелений серпанок,

Народження листя,

Піти б не кудись там, а просто у ранок,

А просто пройтися.

Ще квітень не квітне, ще сонце не ранить,

Лиш лагідно гріє,

Ще мрія – не побіч: години ще ранні –

Народження мрії.

Піти б... Та вже пізно у ранки рушати,

У росяні, босі, –

Вже й зелень пожовкла... Під вечір із хати

Піти б собі в осінь...