Кілька років підряд Нові роки святкувалися в мене. Це було 1 січня 2003 або 2004 років. Велике місто Винники. Мій дім. Ранок. Ще усі сплять після бурхливої і неймовірно веселої забави, після випитих винниківських вин з виноградних плантацій на південному березі грайливої річки Маруньки і згелемзаного винниківського гиндика, якого я запік до золотистої барви у братрурі, начинивши рижом з грибами і родзинками, після величезної порції дружнього реготу, жартів і кпинів.
За вікнами сіється сніг, панує суцільна тиша, бо спить геть уся наша маленька вулиця. І спить наш будинок. У різних кімнатах сплять Юрій Андрухович із Ніною й Олександр Бойченко з Оксаною. Гості з місцевих на світанку поїхали. Тиша.
Та ось крізь дрімоту, крізь барвисту павутину снів до моїх ще не пробуджених вух починає пробиватися чиєсь мелодійне мугикання і делікатний плюскіт води з кухні. Ну, думаю, мабуть, котрась прекрасна дама вирішила помити начиння. Хто ж то може бути?
Посудомийної машини у нас ще тоді не було, тож милося все руками. Одна річ – перемити все після двох-трьох осіб, а інша – після цілої компанії.
Я ще міг би полежати, але цікавість бере: хто ж там такий відповідальний, що взяв на себе миття купи тарілок і столового приладдя? Ніна? Оксана? Чого б то? Адже ми домовилися відкласти цю справу на ранок. А мій скарб біля мене. Гм...
Обережно вислизаю з-під теплої ковдри і навшпиньки крадуся до кухні.
І яке ж було моє здивування, коли я побачив над змивалкою Іздрика. У цей момент він уже встиг перемити більшість посуду, витерти насухо і акуратно розкласти. Він стояв спиною до мене і робив свою шляхетну справу з якоюсь неймовірною насолодою, я б сказав, навіть з ніжністю і любов'ю, мовби йшлося про якусь китайську порцеляну династії Цзінь-Пінь-Янь: підносив вимиту тарілку догори, крутив нею і сяк, і так, уважно приглядаючись, чи не пропустив бодай найменшої цятки, задоволено кивав і ставив до сушарки. Я просто не міг не милуватися цим священнодійством, цим обрядом станіславівського феномена, цим Воццеком і подвійним Леоном в одній особі з острова КРК.
– КРК, – крекнув я, хоча це, можливо, сказала дошка під моєю ногою.
Іздрик озирнувся з усмішкою і стурбовано запитав:
– Я нікого не розбудив?
Я міг би відповісти, що він розбудив лише мене і що це загалом дурниця, можеш продовжувати, але сказав:
– Ні. Ти це робиш так делікатно, що можна лише замилуватися.
– Я подумав, що це мій обов'язок. Я ж єдиний не пив.
І то була свята правда. Іздрик весь вечір і всю ніч, коли ми балювали, пив лише воду, чай, колу і каву. Його мужності міг би позаздрити лише Трістан, який відгородився від Ізольди мечем. Іздрик відгородився від алкоголю погідним настроєм. Правда, на груповій світлині, зробленій перед завершенням свята, все виглядає з точністю до навпаки: всі гейби тверезі, один лише Іздрик захмелений.
Уявляю його реакцію на звістку, що він став лавреатом. Та ще й за книжку віршів.
Вся його постмодерна прозова творчість, яка теж заслуговує на відзнаку, помістилася в одному томі, зате віршів назбиралося на кілька томів. Хоча писати він їх почав порівняно недавно, але дуже швидко завоював молодіжні маси. Особливо кращу половину молоді – себто дівчат.
Одні тепер тішаться за Іздрика, інші стогнуть, рвуть собі волосся на пупі й обурюються, нарікаючи, що бідний Кобзар перевертається в труні. А причина страшна і розпачлива: матюччя! Так, ніби Кобзар його не вживав.
Хоч насправді цього добра в Іздрика як кіт наплакав, але у нас завжди можуть зробити з мухи слона і зі слона – муху. Особливо люди, що не орієнтуються в сучасній світовій літературі, яка не знає такого поняття, як «матюччя». Не існує слів, заборонених для вживання в літературі. І не лише в літературі, але й у кінах.
Герой Генрі Міллера у романі «Тропік Рака» переконує коханку, що ніхто так її сексуально не задовільнить (вжито інше відоме слово), як він, бо він це «робить усерйоз і надовго», а далі поетично оспівує її піхву.
Чарльз Буковскі у романі «Жінки» описує свої походеньки з цілою плеядою жінок, починаючи від неповнолітньої наркоманки, а весь текст пересипаний нецензурною лексикою.
В романі Донни Тарт «Щиглик» син українського емігранта Борис вчить тринадцятирічного героя Тео матюкатися, переконуючи, що саме російською мовою матюкатися найкраще. Хоча при цьому використовуються ніякі не російські, а праслов'янські словечка.
Повно лайки в романі «Бійцівський клуб» Чака Палагнюка та й у Боба Ділана, лавреата Нобеля.
Роман Селінджера «Ловець у житі» потребує нового перекладу, бо в перекладі зникли такі слова, як «засранець», «срака», а «fuck» уже традиційно – «хай йому грець».
Лайка робить мову персонажа реалістичнішою, дозволяє яскравіше розкрити характер героя і його темперамент. Іздрик у своїх творах – не обов'язково він сам, бо часто промовляє від імені інших осіб, і тоді лайка стає засобом для шокування читача, своєрідним вихлюпом крижаної води. А загалом такі емоційні стани, як біль, відчай, гнів, розпач, дуже непросто передати звичайними словами, щоб підсилити напругу. Або як передати молодіжний сленг? Чи кримінальний?
Сучасні письменники з цього огляду вже не дивина. Багато хто лається доречно чи недоречно. Але як же ж моралізатори миряться із Шекспіром, у якого повно розмаїтої лайки? А миряться тому, що не бачили інших перекладів, окрім цензурованих. А інших у нашій цнотливій калиново-джерельній Україні і не могло бути, тому непристойні каламбури перекладалися евфемізмами або просто ігнорувалися. А тим часом про шекспірівську обсценну лексику написані наукові дослідження.
У Шекспіра часто вживані такі слова, як urination (пісяння, хоча можна і менш делікатно), chamber-pot (нічний горщик), defecation (срання), close-stools (срачка), flatulence (пердячка), podex (задній прохід), posteriors (срака). В «Отелло» він дуже цікаво каламбурить: thereby hangs a tail (там, де звисає прутень), wind-instrument (анальний отвір), tail (піхва), tale (прутень):
Clown. Are these, I pray you, wind-instruments?
First Musician. Ay, marry, are they, sir.
Clown. Oh, thereby hangs a tail.
First Musician. Whereby hangs a tale, sir?
Clown. Marry sir, by many a wind instrument that I know. But, masters, here’s money for you, and the general so likes your music that he desires you, for love’s sake, to make no more noise with it.
В перекладі Ірини Стешенко це звучить так:
Блазень
Гей, маестро, чи не побували часом ваші інструменти в Неаполі, що вони так гугнявлять?.. Адже ж це духові інструменти, вибачте на слові?
1-й музикант
Звичайно, духові, синьйоре.
Блазень
О, виходить, це ті, що під хвостом?
1-й музикант
Як то під хвостом?
Блазень
Точнісінько так, як багато відомих мені духових інструментів. Проте ось вам гроші, маестро. Генералові так сподобалася ваша музика, що він просить вас зробити ласку і припинити цей гармидер.
Тут Блазень кепкує з музикантів, порівнюючи їхні труби з дупою, а їхню музику – з пердінням. Жоден з перекладів «Отелло» цього не передав. Надія хіба на Юрка Андруховича, який уже наблизив нам кілька шекспірівських шедеврів.
Тож іншої ради для тих, хто розпачає над лавреатством Іздрика, нема: просто заплющіть очі, як не розплющили їх, читаючи цензурованого Шекспіра.
«Раз на завсїгди ми мусимо сказати собі: для поета, для артиста нема нїчого гарного анї бридкого, прикрого анї приємного, доброго анї злого, характеристичного анї безхарактерного. Все доступне для його творчости, все має право доступу до штуки.»
(Іван Франко «Із секретів поетичної творчости»)
12.03.2025