Улюблений професор Івана Франка

У своїх автобіографіях Іван Франко завше, згадуючи навчання у Львівському університеті, не забував семінари з психології Юліана Охоровича (1850–1917), відомого польського психолога і письменника, який захоплювався спіритизмом, окультизмом, магнетизмом і гіпнозом, але також був поважним винахідником.

Перебував він у Львові в 1874–1882 рр., а його лекції користувалися значною популярністю. Він був фактично засновником експериментальної психології, колєґував із Зиґмундом Фройдом, чимало польських письменників були його гостями і приятелями, а Болеслав Прус навіть зобразив його в романі «Лялька».

Лекції Охоровича мали значний вплив на погляди і твори Франка. І загалом вони користувалися великою популярністю серед студентів, зокрема захоплювався ними український письменник Володимир Масляк (1859–1924).

«Львівський епізод його біографії досі не дочекався повної характеристики», – писала учена Йоанна Лєкан-Мжевка в дослідженні про Охоровича, якого вважали не лише видатним ученим, але й подекуди аферистом. Продовжуючи експерименти з гіпнозом, він сконструював пристрій для вивчення схильності до нього людей гіпноскоп і показав його відомому неврологові Жану-Мартену Шарко. Він також вдосконалив вугільний мікрофон і створив телефон власної конструкції, який протягом двадцяти років (1885–1905) виробляли і використовували в кількох країнах Європи. А ще сконструював передавач бездротового телеграфу, встановлений на Ейфелевій вежі, що виправдовувало її існування, бо чимало французів вважали її потворою і закликали розібрати.

Охорович 1878 р. у львівському журналі «Космос» виклав ідею телебачення, заявивши, що «після телефону і телеграфу ми повинні винайти телефотон або телефотоскоп» – пристрій для передачі «оптичних зображень» на будь-яку відстань. Вчений стверджував, що для цього необхідно знайти спосіб перетворення світла в електричний струм, і зауважив, що селен пропускає струм залежно від ступеня освітлення. Він стверджував, що можна передавати електричний струм, який «буде еквівалентом оптичного зображення»¹.

Він також займався магнетизмом, який визначав як «індукційну дію одного організму на інший, в якому головну роль відіграє індивідуальність того, хто діє». А саме лікування полягало в прикладанні рук до тіла пацієнта або «погладжуваннях». Ці новації Охоровича викликали спротив медиків, хоч він і мав багато пацієнтів.

«З початком сего року (1890) приїхав до Варшави д-р Юліян Охорович, – писала газета "Діло", – бувший доцент львівського університету а відтак студіюючий гіпнотизм у Шаркота в Парижи, і почав лічити всілякі недуги гіпнотизмом. Між лікарями, а відтак і в журналістиці, витворились дві партії, з котрих одні заявляли, що д-р Охорович єсть простим обманьчиком, бо хибує єму основних відомостей лікарських, а другі противно величали єго попід небеса». В скандал втрутилася лікарська рада в Петербурзі і дійшла висновку, що «д-р Охорович не єсть доктором медицини, лиш доктором фільософії, тож властиво після законів не може заниматись практикою лікарською».

Але ця практика була лише вступом до його поглиблених багаторічних досліджень феномена медіумів. У ті часи вони захоплювали найвидатніших європейських вчених, серед яких астроном Каміль Фламмаріон, лікар і фізіолог, професор Сорбонни Шарль Ріше, лавреат Нобелівської премії 1923 р., а також подружжя Кюрі. П’єр Кюрі навіть сконструював апарати для контролю медіумів і дослідження метапсихічних явищ.

Разом з тим Охорович в духів не вірив. Зате вірив у них Іван Франко, про що засвідчено було багатьма сучасниками у спогадах, та й він сам описував їх у листах, в «Історії моєї хвороби» й інших творах.

Восени 1892 р. уродженець Харківщини видатний художник Генріх Семирадський (1843–1902), який жив у Римі, повідомив Охоровича про сеанси з Євзапією Палладіно і запевнив, що вони відбувалися в умовах, які виключали будь-яку можливість обману. Жінку під час тих сеансів тримали за руки, а крісла гуляли по кімнаті, вискакували на стіл, клалися на чиюсь голову. Фортепіано грало від дотику невидимої руки, «а потім, – писав художник, – коли я попросив, щоб на ньому проявилася друга рука, ми почули водночас звуки басу і віоліни, коли друга рука відбивала такт, б’ючи по столу. Але крім цього "таємничі руки" торкалися облич присутніх і стискали їхні руки».

Охорович був настільки зачарований розповіддю Семирадського, що поїхав до Риму, але прибувши на віллу художника, дізнався, що медіум нездужає і сеанс перенесено на кілька днів. Він не міг приховати свого розчарування.

Євзапія Палладіно мала 38 років і була неписьменною неаполітанкою. Досі вона працювала швачкою і не виглядала особливо привабливо. Але не розчарувала Охоровича. Тримаючи її за руки, він спостерігав, як важке піаніно відсунулося від стіни, «під'їхало до наших спин і виштовхало нас на середину кімнати». На тому ж сеансі стілець зістрибнув зі столу, підсунувся під нього, «а невидима рука, злегка натиснувши моє плече, спонукала сісти».

Психолог не міг пояснити собі ці події і був твердо переконаний, що Палладіно не була «фокусницею». Він також виключив, що вона гіпнотизувала присутніх, і зізнався, що повернувся з Риму прихильником медіумізму, але не спіритизму. А феномен Євзапії пояснював дією невідомих сил і законів фізики. Пізньої осені 1893 р. він привіз її до Варшави.

У сеансах, які відбувалися в помешканні вченого, брали участь Болеслав Прус, Генріх Семирадський, літературний критик Ігнацій Матушевський, колишній президент Варшави генерал Сократ Старинкевич і кілька лікарів.

Оскільки вважалося, що виступи медіумів треба супроводжувати музикою, Охорович грав твір Шопена. Тоді стіл рушив у бік фортепіано і «почав стрибати від задоволення в такт музики». Потім сталося щось дивне: коли Охорович встав з-за фортепіано, «невидима рука» продовжувала вдаряти пальцем по клавішах, а інша била кулаком по столу в такт.

Також всі бачили як стіл злетів на висоту від 30 до 60 сантиметрів, коли учасники тримали ноги і руки Євзапії. Тоді ж Болеслава Пруса схопила за руку якась велика долоня.

Дехто припускав, що Палладіно могла бути шахрайкою, але вочевидь геніальною, а заодно і хорошою акторкою.

«Я дійшов висновку, – коментував Прус, – що медіумічні явища, викликані Євзапією, не ґрунтуються на чуттєвих ілюзіях чи гіпнозі. Усі рухи предметів, звуки інструментів, вогники тощо – все це були "реальні факти". А ми, їхні свідки, були мимовільними спостерігачами, а не жертвами божевілля, одержимості чи навіть просто галюцинацій»².

Він не міг пояснити собі левітацію столу при світлі, гру на губній гармошці за завісою, таємничі дотики рук, коли руки Євзапії були на виду.

Крім того Охорович, щоб виключити шахрайство, запросив на сеанс відомого фокусника Владислава Рибку, який заявив, що жоден ілюзіоніст не зміг би виконати трюки Палладіно.

Пруса запитали, чи вірить він у медіумічні явища, на що він відповів, що «ще ні», але додав, що навіть якщо Палладіно виявиться «фокусницею», його доброзичливість і симпатія до італійки не зміняться.

Учасники варшавських сеансів склали заяву, в якій стверджували, що підозра в шахрайстві не пояснює значну кількість фактів і що вся справа, «незалежно від поширених упереджень, має стати предметом ретельнішого наукового дослідження».

Охорович вважав, що має справу з недослідженими силами природи, і стверджував, що «людина не закінчується на поверхні тіла». Спочатку він думав, що це доказ «передачі нервово-м'язової сили», але врешті-решт визнав, що причиною дивовижних явищ, викликаних медіумами, є випромінювання пальцями і руками особливих променів та що людський організм насправді подвійний, оскільки з фізичного тіла може вийти ефірне тіло. Він вважав його одним зі станів розрідження матерії, тому ефірне тіло не було чимось надчуттєвим. Саме так він аргументував феномен переміщення предметів – адже це робила ефірна рука, тоді як матеріальна залишалася на очах присутніх.

Наступним медіумом, з яким експериментував Юліан Охорович, була Станіслава Томчиківна. Під час революції 1905 р. вона брала участь у демонстрації, і коли її затримали, пережила психологічний шок, який виявив її надзвичайні здібності. Томчиківна матеріалізувала привид дівчинки зростом близько 60 сантиметрів, названої «Малою Стасею». Вчений, звісно, не повірив, що це дух, а припустив, що це була еманація думок і уявлень Томчиківни про себе в дитинстві. Він вважав, що випромінювання, яке випускає жінка, впливає на «ефір», а зміни в його щільності спричиняють появу «медіумічних привидів». Дослідник зайшов досить далеко у своїх гіпотезах, оскільки додатково стверджував, що медіум не тільки дає привидам ефірне тіло, але й «надто поступається їм один за одним своїми атомами».

Йому вдалося сфотографувати привид «Малої Стасі», і коли професор Наполеон Цибульський, фізіолог з Ягеллонського університету, заявив, що фотографії сфальсифіковані, він попросив висловити свою думку спеціальну комісію. Комісія встановила, що негативи фотографій жодним чином не були ретушовані та двічі експоновані, а отримані фотографії не є результатом маніпуляцій з експозицією.

«Треба сказати, що траплялися медіуми, яким ніколи не було доведено шахрайство, – писав польський письменник Славомір Копер, досліджуючи феномен Охоровича, – а свідків їхніх виступів було надто багато і вони були надто достовірні, щоб ставити під сумнів їхні розповіді».

Юліан Охорович зізнався, що зайшов так далеко в гіпотезах щодо медіумічних явищ, що ніщо вже не могло зашкодити йому в очах читачів його книг і статей. Однак це зашкодило йому в науковому середовищі, і на першому з'їзді польських психологів, психіатрів і неврологів у 1909 р. вибухнув скандал, коли Охорович представив свою концепцію медіумізму, зокрема про застиглі (штивні) промені і Xx.

Ці застиглі промені вчений вважав струмом або еманацію, яка виходить з пальців медіума і здатна викликати механічні ефекти поза тілом. Натомість промені Xx продукували світлові явища і проходили через усі відомі тіла.

Його виступ закінчився скандалом.

У лабораторії Варшавського музею промисловості й сільського господарства Станіслава Томчиківна демонструвала телекінетичні ефекти: рухала на відстані дзвоником, піднімала шкляну пляшку, і це було сфотографовано. Вона також могла дистанційно зупинити годинник і навіть змусити кульку в рулетці впасти у заздалегідь визначену комірку. Левітацію шкляної посудини повторив відомий ілюзіоніст Вільям С. Марріотт – для виконання цього трюку фокусник використав приховану нитку. Але зупинка годинника і змушення кульки діяти за волею медіума залишалися незрозумілими.

Погляди Охоровича поділяли його співробітники: лікар Ксаверій Ватрашевський і Ядвіга Доманська. Спочатку вона була його пацієнткою, потім ще одним медіумом, а наприкінці – асистенткою. Вчений орендував для неї дві кімнати у своїй варшавській квартирі, де й помер 1 травня 1917 р.

І от після його смерті почали діятися ще незбагненніші речі.

Ватрашевський згадував, що через кілька днів Доманська почала писати «довгі, наукові за формою і змістом праці з психології й філософії», автором яких нібито був покійний вчений. Дух Охоровича висловив сподівання, що, промовляючи з потойбічного світу, він завершить публікацію своїх наукових і літературних праць.

Ватрашевський переконував, що освіта Доманської не дозволяла їй писати подібні тексти, які мали всі ознаки стилю Охоровича. Крім того, всі матеріали й нотатки покійного були в опечатаній кімнаті, і Доманська не могла ними скористатися.

«Окрім дуже влучних думок, – оцінював одкровення Доманської ксьондз Казімєж Вайс, – у трактатах, нібито навіяних духом Охоровича, ми надибуємо речі надзвичайно банальні, які більше підходять для Єгипетського сонника, ніж для наукової книги».

Владислав Вітвіцький, професор психології, заявив, що так звані повідомлення Охоровича – це «белетристичний жарт», а вчений, який сам був противником спіритизму, після смерті потрапив до рук його послідовників.

«Я надзвичайно здивований тим, що живий, – звірявся Доманській покійний вчений, – що я продовжую існувати... я вирішив поділитися з вами своїми враженнями, які знову стали б розрадою для тих, хто залишився там, на землі... Я знав, що мої одкровення можуть мати цінність, оскільки мій життєвий позитивізм виключав можливість будь-яких ілюзій у цьому напрямку»³.

Покійний Охорович таки повірив у духів, бо «писав», що Доманська бачила його дух.

Але коли Доманська ввійшла в екстаз, заявивши, що також має контакт з духами Адама Міцкевича і Юліуша Словацького, стало зрозуміло, що тут щось не те. Хоча... поети диктували їй свої нові вірші, і то досить вдалі.

«Якби дух Охоровича продовжував спілкуватися з живими, він, безсумнівно, був би задоволений тим, що в його віллі створено Музей магічного реалізму», – пожартував Славомір Копер.

У 1918-му, через рік по смерті, Охорович поділився з Доманською своїми роздумами про Україну з нагоди Берестейського миру: «"Польща від моря до моря"!.. Та ви дурні перед обличчям усіх народів, блазні, що дзеленькають дзвониками в такт своїй глупоті і манії».