За часів моєї бурхливої, а подекуди розпусної молодості ніхто з нас не чув таких слів, як сексизм, мізогінія чи, прости Господи, аб'юз. А вже інтегративні парадигми з імплікативним зв'язком, аксіологічними орієнтирами й дискурсом і близько не стояли, як тепер все це рясно стирчить з кожної літературознавчої праці. Таке враження, що без тих слів і наукова праця не праця.
Коли я вчився на філології, на нашому курсі було п'ятеро хлопців і сорок шість дівчат. Хоча мало бути сорок п'ять. Але ота сорок шоста десь посеред першого курсу перевелася з заочного.
То була висока тілиста дівчина, старша за мене на пару років. Не знаю, чи вираз «тілиста» не прояв сексизму, але як сказати про дівчину, все в якої достатньо об'ємне? Вона не була товста, але скоріше по-рубенсівськи монументальна.
І читав у нас лекції з теорії літератури такий собі викладач Павло Нісонський (1918–1983), який також «очолював інститутську літературну студію (1964–1980), на засіданнях якої гартувалися такі письменники, як Я. Дорошенко, В. Качкан, М. Бабій, Ю. Винничук, С. Процюк, О. Слоньовська, С. Хороб та ін.» – за свідченням Енциклопедії сучасної України.
Нісонський писав графоманські вірші і навіть видав примітивний роман «Тобі любов моя» (1962). Енциклопедія скромно називає лише один цикл його віршів «Роксолана», не згадавши про цикл сонетів «Вулиця Леніна в Парижі», опублікований в журналі «Україна» в 1972 році. Прочитавши цю римованку, викладачка Юлія Кочерган в очі йому сказала, що це графоманія.
Й ось цей викладач, коли та дівчина вперше вийшла до нього відповідати, ставить їй «п'ять» і каже:
– Ех, люблю я дівчат польтавської породи.
Всі радісно розсміялися, включно з тією дівчиною. А тепер я думаю: що, якби в наш час щось таке ляпнув викладач? Та його б зацькували і змусили звільнитися, як то вже було з одним покійним викладачем Києво-Могилянської академії за його геть невинний пост у ФБ. Бо настали інші часи. Часи, коли таке цнотливе слово, як «дорогенька», може викликати щире обурення в деяких журналісточок. Коли на репліку про те, що «залицяння – це не злочин», відповідь феміністок звучить: «Злочин!»
Схожі випадки, які можна було б назвати сексизмом, траплялися і в моїй школі. Серед уроку вчителька математики приносить своєму чоловікові, вчителеві фізики, перстень, який вона щойно для нього купила. Він з заводіяцьким усміхом вдягає його на палець, а потім починає совгати туди-сюди, імітуючи статевий акт. Весь клас регоче, обоє вчителів теж.
Колишня студентка Львівського університету днями опублікувала спогад про викладача, з якого і його казьонного патріотизму ми не раз стібалися в «Post-Поступі», як він її завів до кабінету, гладив їй руку і плів якусь мачню, повчаючи, як вона має жити. Їй було неприємно, але вона цього йому не сказала і більше до нього в кабінет не заходила.
Лосип Йось, як ми його називали, проробляв це з багатьма іншими студентками. Часом невдало, як у цьому випадку, а часом цілком вдало. Заохочений, очевидно, першим вдалим експериментом зі студенткою, він уже надалі просто робив це автоматично: вдасться, то вдасться, а не вдасться, то буде інша. Й інша завше знаходилася.
Ось у чому суть. Якщо навіть на десять дівчат лише одна погодиться стати коханкою, то цього цілком достатньо, щоб рухатися й надалі у цьому напрямку.
Схожі історії про Лосипа та й інших теперішніх викладачів університету я теж наслухався від знайомих студенток, яких запрошували до себе додому здавати заліки. Але я знаю також іншу історію, коли студентка переслідувала викладача, закохавшись у нього. Вона приходила до нього додому, вимагала зустрічі, писала йому записки з віршами і гіпнотизувала на лекціях. Потім у неї це перейшло. Викладач виявився міцним горішком і не піддався на спокусу.
Щось подібне було і в мій час, коли окремі студентки зав'язували з викладачами теплі стосунки, а деякі повиходили заміж, відбивши їх від законних дружин.
А скільки юних поетес стартануло з ліжок і кабінетів членів Спілки письменників! Їх сотні. Був такий жарт: «Коротич – це драч молодих поетес».
І жодна не запротестувала, не обурилася. Жодна не написала спогадів про свій «шлях» в літературу.
Згадана колишня студентка, яку намагався звабити Лосип, писала, що їй неприємно було, що він до неї торкається, гладить по руці.
Вірю, мені теж було б неприємно, якби мене спробувала погладити якась цьоця. Але в моїй юності усе це було буденною справою. Ні, мене ніхто не гладив, але вчителі не раз пригортали учениць, плескали їх по сідничках, щипали. Той викладач фізики – дуже милий дотепний дядечко – міг підійти до учениці і гладити її по спині, по шиї, навіть під шиєю, при цьому щось напучуючи. Весь клас сміявся, дівчина шарілася.
Я порівнюю ці епохи не для того, щоб показати, як колись було все просто і примітивно, бо знаю, що знайдуться такі, що читають не головою, а іншими частинами тіла, і перекрутять, буцім я вважаю все це цілком нормальним. Ні, не вважаю. Але чомусь раніше про це ніхто не замислювався. Все було в порядку речей. І коли ще один викладач висловився про ту саму дівчину полтавської породи: «О, ця має на чому сидіти і чим дихати!» – це лише розсмішило всю авдиторію і дівчину теж.
В порядку речей була ще одна сторона сексуального надуживання: переспати з п'яною, практично непритомною дівчиною. Ніхто це тоді не вважав зґвалтуванням. Якби дівчина написала заяву в міліцію, з неї б лише посміялися. Зараз навіть через десять-двадцять років після події можна заявити про ґвалт і добитися покарання. І навіть при відсутності доказів. Є лише її слово проти його слова.
У грудні в КМА скасували лекцію відомого філософа лише через те, що він сповідує традиційні цінності, назвавши його гомофобом. Мені не вдалося знайти якісь його гомофобні висловлювання, хоча прогортав безліч сторінок інтернету. Але, очевидно, сповідувати традиційні цінності тепер небезпечно, бо агресивна меншість завше готова зацькувати ялову більшість.
Там, на Заході, можуть навіть оштрафувати, якщо будеш залицятися до дівчини або надто відверто розглядати якусь красуню.
Раз я в Америці мав балак з поліціянтом, який був за походженням поляком, і він за чаркою став нарікати на американок, котрі ладні хлопа до цюпи послати за те тільки, що той собі легенько пожартував з ними. Вдома, себто в Польщі, можеш панянці дати кляпса по дупці, вигукнути «честь, Малґосю!» – а потім вибачитись, що сплутав її з Малґосею, та й по всьому. А тут відразу – поліція, суд, штраф. І то добре, коли штрафом обійдеться. Отаку біду їхні хлопи мають. Власне, ностальгія за тими часами і посприяла немало тому, що американці вибрали Трампа.
26.02.2025