Рано чи пізно, кожен, чия нога ступала на бруківку Львова довше за туристичний уїкенд, хто, заселяючись в квартири «старого фонду» з дивним плануванням і розписами під тиньком, спостерігав за відсутністю статуй Божої Матері у наріжних нішах, — задається неоднозначним питанням: «Що було б у Львові, якби не прийшли совєти?». Наївним відлунням воно звучало в моїй голові після перегляду вистави «Засвітнє танго» у Львівському академічному обласному театрі ляльок.
«Дорослі» вистави
Так склалося, що ляльковий театр традиційно сприймається як медіа, спрямоване суто на дитячу аудиторію, де творчість має розважальний, дидактичний, іноді освітній характер. Однак, ляльки усе частіше виходять за рамки казок про червону шапочку та козу дерезу, звертаючись до значно складніших тем. Таким чином ляльковий театр стає простором для експериментів, дозволяючи глядачам відрефлексовувати оригінальні форми інтерпретацій.
Ще 2021 року Львівський театр ляльок здійснив інсценізацію роману Юрія Винничука «Танго смерті». Вистава «Засвітнє танго» побачила світ на тлі пандемії COVID-19, коли культурні проєкти наразилися на публічні обмеження. А 2022 року почалося повномасштабне вторгнення рф в Україну, що внесло ще більше невизначеності в театральне життя. Попри ці виклики, вистава «чекала» на свого глядача та подорожувала сезонами аж до кінця 2024, певною мірою перетворившись на класику у всеукраїнських професійних колах.
«Засвітнє танго» усюди позиціонують як виставу для дорослої аудиторії. Цей проєкт засвідчив стрімкий вихід із зони комфорту для інституції, котра протягом декількох років праці стикнулася з багатьма викликами, які зазвичай і приводять до креативних рішень, що своєю чергою допомагає руйнувати застарілі стереотипи.
Завдання із зірочкою *
Хоч медіа театру саме по собі вимагає певної уваги та відкритості до нових ідей, його найбільший страх — непідготовлений глядач. Тепер уявімо, що на сцені замість живих акторів з'являються ляльки, а роман, на якому базується вистава, має декілька сюжетних ліній в різних часових періодах і крім того його образи сповнені містики, сюрреалізму та філософіі. Звучить як план, що приречений на провал. На ділі ж склалося враження, що ніхто не зміг би упоратися із цією задачею краще за ляльок. Їх умовність та одночасна відстороненість дозволяє висвітлити події роману, не скочуючись у прямолінійність або надмірний реалізм.
Містичність та абсурд міняться на сцені найвиразнішими барвами. Ключову роль такого успіху відіграла сценографія. Дивне відчуття, коли сцена дорослої вистави, викликає у тебе по-справжньому дитяче захоплення. Двори львівського гето, похоронне бюро чи то стара бібліотека — усе продумано до найдрібніших деталей і сприймається як довершеність. Усе пронизане ремісничим шармом. Рухомі конструкції, пронизані світлом, містика диму, проєкції, ляльки різних розмірів та фактур — усе працює в симбіозі для того, щоб подарувати глядачу відчуття повної імерсії у атмосферу старого Львова. Сцени змінюються на очах та плавно перетікають одна в одну без візуального дискомфорту, місто оживає перед тобою, вимальовуючи постаті героїв. У процесі перегляду вистави ловиш себе на думці, що не стільки стежиш за сюжетом, скільки намагаєшся зрозуміти: «Як же режисери і художники додумалися до таких філігранних рішень?».
Рефлексія, а не переказ
«Танго смерті» Винничука представляє собою дещо важкий багатошаровий твір, події якого розгортаються навколо чотирьох друзів — українця Ореста , німця Вольфа , поляка Яся та єврея Йося. Тут Львів постає як мозаїка культур, де різні етнічні спільноти співіснують і взаємодіють, створюючи унікальний культурний ландшафт. Герої символізують різні обличчя Львова: Вольф, німець за походженням, потрапляє під тиск Третього Рейху, Йось, як єврей, стикається з жахами Голокосту, а українець і поляк змушені вирішувати свої політичні ідентичності у світі, який розпадається на національні сегменти. Паралельно розгортається сюжетна лінія сучасного Львова, де дослідник працює над розкриттям таємниці, пов'язаної зі старовинною мелодією «Танго смерті».
Вистава не намагається цитувати роман, а радше пропонує рефлексію на його події. Велика кількість персонажів узагальнюється в сценографічні образи, а сюжетна лінія сучасності вдало скорочена — її представляють живі актори, що додає певного контрасту основі, якою керують ляльки. Так у першій дії підіймаються теми дитинства, любові, краси смерті та навіть самогубства. На сцені панують відчуття, спогади та спільне бачення місцевого колориту, коли глядач звикає, сюжет плавно перетікає в більш сюрреалістичнуий бік, піддаючись впливу роману.
Мелодія танго — не просто акомпанемент, а універсальний образ вистави. Мотиви сплітаються з дією на сцені, підсилюючи драматизм і напругу, стаючи ідентифікаційним. Винахідливо тут футляри від інструментів слугують і сховищем для ляльок, і трунами, і барикадами, а смички — уособленням вуличок міста.
Про «визволителів»
Якщо під час перегляду враховувати історичні рамки, одразу можна здогадатися, про що буде йти мова у другій дії вистави. Прихід радянської влади змінює атмосферу міста, яке вже пережило одну окупацію, але радянська система привносить свій специфічний ідеологічний тиск, що супроводжується репресіями, доносами та знищенням культурної спадщини. Сценою кружляють літаки, панорама міста перебудовується у тюремні стіни. Образи різноманітних персонажів складаються у розп’яття, ще раз нагадуючи глядачу про радянську трагедію міста, що втратило своє минуле через нав'язану йому чужу владу. Тут же і відбувається пік паралельних сюжетних ліній, що у фіналі сходяться воєдино, залишаючи гіркий післясмак думок та мелодію танго, яка потім довго лунає у голові.
А еротика буде?
То чи можна засобами театру ляльок говорити на «дорослі» теми? «Засвітнє танго» сміливо каже, що так. У виставі фігурує як сцена підліткової закоханості, що супроводжується натхненою легкістю, так і відверта сцена статевого зваблення. Бажання завдяки ним ще більше долати стереотипи зрозуміле, але в деяких моментах хтивість з уст ляльок сприймається занадто абсурдно. Хоч на тлі загального настрою такий специфічний гротескний гумор збалансовується, не завжди усе «доросле» має мати еротичний підтекст.
Виставу можна порівняти з мелодією того самого «Танго смерті» з роману — не кожному під силу її заграти, і про неї знають лише дослідники. Іронічно, як «Засвітнє танго» показує глибокий образ Львова як міста пам’яті, але водночас забувається в архівах його культурних подій. Здавалось би, усі елементи успіху наявні, усі нагороди й відзнаки отримано, а нещодавній перегляд все одно відбувався в напівпорожньому залі. Такі ситуації залишають ще сумніше враження, особливо, коли мова йде про справді якісний продукт, перевірений часом. Отож, як інституціям, так і глядача теж варто вдаватися до експериментів над собою й відкривати нові способи вийти з комфортної зони, аби не проочити вагомі мистецькі знаки сучасності.
Наступний покази вистави відбудеться уже 20 лютого.
Фото: Ігор Тимощук
29.01.2025