Уляна Мороз має режисерську та художню освіти. Перед театром ляльок працювала режисеркою у Львівському обласному академічному театрі імені. Ю. Дрогобича та головною режисеркою фестивалю середньовічної культури «Тустань». Має у своєму творчому доробку низку вистав, серед яких документальні драми: «Двадцятилітні», «Кордон», лялькові вистави: «Ляльковий вертеп», «Чому Кіт не з’їв мишу», «Князь Данило і його блазень Олелько» (за Ю. Винничуком), «Веселі Ангелята» і драматичні: «Чарівне зілля львівського аптекаря Яна Піпес-Поратинського», «Золота любов».
У 2017 році Уляна Мороз перемогла в першому відкритому конкурсі на посаду директора-художнього керівника Львівського театру ляльок. І відразу взяла курс на перезавантаження театру та створення сучасної театральної інституції. Під її керівництвом значно оновилася творча команда театру, з’явився відділ промоції, запустилися додаткові проекти.
– Чим тепер живе Львівський театр ляльок? Яка в нього температура в час пандемії?
– Прийшовши у театр три з половиною роки тому, я ніби посадила нове зернятко, яке мало б започаткувати якісь зміни. Образно кажучи, я його поливала і удобрювала, постійно зазираючи: як воно там, зійшло чи ще ні? Перший листочок, який з’явився – це вистава «Золоторогий олень». Вийшла дуже хороша постановка, і ми всі їй дуже раділи. Почали з’являтися й інші листочки – упродовж трьох років ми запровадили електронні квитки, відновили сцену у підвалі, де раніше був ресторан-караоке. Завдяки меценатській допомозі львівських ІТ-компаній (Perfectial, Picsatic, SoftServe IT Academy) запустили послугу перекладу вистав іноземними мовами, зробили ребрендинг-сайту. За цей час склалася хороша, дієва команда. Ми відновили кращі вистави з минулих репертуарів, створили нові. Одне слово, вже сформувалася якась крона з тих усіх листочків, вже незабаром мала би там з'явитися і якась квітка. І тут прийшов карантин... Знаєте, як навесні комунальники обрізають дерева? Зрізають всі гілки і залишають лише стовбур. Дивишся на ті дерева і думаєш: «Ну хлопці, ну що ж ви, ну хоча б одну гілку лишили…». Так і у нас, з театром - три роки ростили, леліяли, а потім все обрізалось і залишився голий стовбур… І тільки одна думка: «А чи будуть ще листочки колись?».
– Обрізане дерево – місткий ємкий образ, можна відчути всю біль культурних інституцій у період локдауну.
– Так, всі плани і сподівання порушились, тепер невідомо, як буде і чого чекати. Минулої осені вже ніби прийшла до нас нова цікава аудиторія. Особливо на Різдво, на прем’єру вертепу «Зоря благодатна» – до нас почала ходити прекрасна публіка, дуже культурна. Я побачила цих людей і повірила, що у нас все вдасться. Вони розуміли, що таке вертеп, вони прийшли не лише, щоб розважитися і посміятися. Це давало надії, що нам вдасться створити новий якісний театр. Увесь січень ми раділи, а потім прийшов карантин.
З того часу все перебуває у такому, грубо кажучи, передтрупному стані. Для того, щоб листочки з’являлися і росли, потрібна пожива і тепло. Тоді як поточний високий сезон – жовтень, листопад, грудень – проминув на межі постійного очікування закриття. І мусимо якось навчитися з цим жити ще досить довгий період.
Упродовж першого карантину ми мали досить багато часу подумати: а що театр може запропонувати у форматі онлайн? Ми розробили ідею інтерактивної вистави, відпрацювали її під час участі у Хататоні від фонду House of Europe, подалися з нею на кілька грантів – побачимо, що буде далі. Також ми виграли грант інфраструктурної підтримки від House of Europe і тепер маємо відеокамеру, мікрофони, професійний проектор, з якими можна буде робити щось цікаве зі створення конкурентно спроможного продукту для переходу в онлайн.
Насправді, тут склалася така ніби суперечлива ситуація. Якщо говорити про мене і моїх дітей, то мені хочеться максимально відірвати їх від екрана: ідіть бавитися на вулицю, або ось вам кольорові олівці, фарби чи клей, але щоб подалі від комп’ютера. А з іншого боку, як керівник театру я намагаюся створювати онлайн продукт, який має на меті привернути увагу дітей до екрана. Тому, один з головних напрямків для нас у цій царині – це придумати такі речі, які будуть поєднувати онлайн і офлайн, мотивувати дітей через екран брати до рук щось матеріальне: ті ж фарби чи клей, малювати щось або робити ляльок для власного театру. Щоб цифровий продукт мотивував дітей до якоїсь самостійної діяльності, наприклад анімізувати, оживляти ляльки і предмети і отримувати з цього радість. Щоб було не лише пасивне споглядання, а й якесь спілкування, співтворення (навіть якщо ти перебуваєш вдома). Ось таким чином ми бачимо виклики, які стоять перед нашою командою сьогодні.
Звісно, важливо тут дізнатися також думку самих глядачів. Адже, для батьків є велика спокуса - просто посадити дитину перед екраном, щоб вона тебе не рухала якийсь час. Проте, маю тверде переконання: через таке відкуповування від дітей за допомогою комп’ютера втрачається щось дуже цінне. Я прекрасно розумію складність ситуації, бо відбула карантин вдома з трьома дітьми. Це неабиякий челендж: із двома роботами онлайн, з двома школами і садочком онлайн. І все-таки, момент живого спілкування з дитиною дуже важливий. Адже, діти теж розуміють і відчувають, що вони потрапили в якусь рутину, в якусь «пральну машинку» – встав, сів, поїв, зробив уроки, поїв, пішов. Їх це теж дуже втомлює. І їм теж важливо відчувати повноцінний зв’язок з батьками, мати якийсь момент нормального дозвілля.
Коли ми повернемося до нормального життя, такі речі все-одно матимуть сенс, це може бути доданою вартістю театру, дозволить розширити географію аудиторій, слугувати промоційним фактором і надавати «варіант Б» на випадок нових непередбачених криз. Тому, я думаю, що так чи інакше, театри мусять шукати шляхи переходу також в онлайн формат. Це наша нова реальність. Ми всі вже мали нагоду пересвідчитися, що в певні моменти без інтернету життя закінчується.
– Ну, принаймні соціальне життя.
– Для мене це і є основне життя (сміється).
– А дехто навпаки радів - ось, нарешті спокій!
– Це точно не про мене! У будь-якому випадку, наші діти, аудиторія нашого театру – це покоління, яке вже не буде жити поза онлайном. Вони прокидаються і відразу туди пірнають, причому прекрасно і дуже вільно там почуваються, як риба у воді. Щось знайти, прочитати, завантажити, інсталювати, – це все без проблем. Тому це реальність , у якій дитячий театр повинен навчитися існувати і використовувати нові можливості. Це не означає, що театр помре, як дехто думає. Це як із появою кінематографа: театр не помер і далі себе прекрасно почуває. Так само з появою телебачення не померло і кіно. Обмін живою енергією, який відбувається у театрі, буде завжди затребуваний, буде мати значення. Головне було – пережити карантинну кризу. Ну, і знайти відповідні способи комунікації та діяльності онлайн, які збагатять явище театру.
– Що ви думаєте про об’єднання посад директора і художнього керівника у театрах? Наскільки я бачу, це питання для багатьох театрів ще залишається контроверсійним.
– Мене багато разів про це питали. Відповім так: я вважаю, що це добре. Добре, тому, що директор приймає стратегічні рішення і визначає, куди мають йти гроші. Якщо ці посади розділені, то маємо постійну «війну»: куди спрямовувати ресурси. Питання господарки – це питання команди. У команді має бути людина, яка добре знається на питаннях господарки і вона не мусить бути директором. Може бути заступником чи завгоспом, варіанти є. Головне, щоб вона працювала в команді з директором, як, до речі, і головний режисер, і головний художник. Директор-художній керівник - це чітка стратегія. Інше питання: якщо творча людина, як приміром я, потрапляє на адміністративну посаду, їй треба вивчити дуже багато нового - діловодство, установчі документи і т.д.
– Ці речі вже нікому не делегуєте?
– Так, просто вже немає кому. Як на мене, з такими моментами має бути якась зовнішня допомога, якесь додаткове навчання, тренінги і консультації для новообраних директорів театрів. Це не дуже складно, але дуже важливо.
Інший значимий момент – керівник театру все-таки має розумітися на темі театру. Мало просто бути хорошим управлінцем, треба тямити в цьому мистецтві, розуміти питання якості театрального продукту. Для директора дуже важливо скласти поняття якісного театру, досягти розуміння з рештою команди. Навчитися цьому набагато важче, аніж засвоїти, що таке кведи і діловодство. Це питання багатьох років, усієї професійної біографії і присутності у середовищі.
Тому, об’єднання директора і художнього керівника в одній особі – це дуже правильно, я вважаю. Це має бути людина, яка добре розуміє, що таке театр.
– Загалом, можна уявити й таку ситуацію, коли маємо окремо директора і художнього керівника, і вони обидва є фаховими і відкритими людьми. І якщо між ними налагоджується розуміння і синергія, тоді, можливо, вони разом могли б діяти більш ефективно й потужно, аніж одна людина, яка мусить розриватися між двома сферами обов'язків.
Однак, така ситуація поки що виглядає доволі ідеальною. У більшості випадків більше користі доводиться очікувати від директора-художнього керівника, який може безперешкодно вести в один бік як інституційний, так і художній моменти розвитку театру.
– Коли одна людина відповідає своєю головою за все, що робиться у театрі, це дозволяє уникати таких випадків, коли всі кивають один на одного. Чому в театрі проблеми? Бо винен директор! А той стверджує інше: винен художній керівник! Це просто абсурд. Але такі багаторічні війни - це було часте явище для наших театрів. Якщо відповідальною є одна людина, все набагато простіше: не впорався, тоді до побачення!
– Судячи з того, що цього року вас було відзначено як одного з кращих культурних менеджерів міста, то Ви справляєтесь?
– Маю надію, що так!
– Куди зараз веде Львівський театр ляльок його нинішня директорка-художня керівниця?
– Для мене театр ляльок – це дуже об'ємний, неймовірно красивий вид театру. У ньому вельми сильна художня складова. Маємо там величезне значення художнього образу, яким можна переказати дуже різні, складні й прості поняття. Це театр, який здатен одночасно зацікавити піврічну дитину, і розповісти філософську історію для інтелектуалів. Театр ляльок володіє неймовірною палітрою засобів, якими можна передати дуже багато різних речей. Усе це дуже цікаво. Нещодавно ми почали експериментувати із бейбі-театром - для наймолодших дітей, від нуля до трьох років. І все працює, для дітей створюється окремий космос. Якось я бачила, як одна дитина, хлопчик, просто лежав на спині посеред декорацій, не рухався хвилин двадцять, просто розслаблено споглядав все навколо. Вже як вистава закінчилася, він встав і почав усе досліджувати.
Або візьмемо нашу виставу для дорослих – «Тарас», про дитячі роки Тараса Шевченка. Якось я запросила на показ своїх батьків з колегами, які вже тривалий час залучені до самодіяльного театру. Вони починали ще у 1980-х роках, ставили такі речі як «Дракон» Юрія Винничука, «Марусю Чурай» Ліни Костенко, «Під червоними прапорами» Симоненка. Тобто, вони не просто робили театр, а театральними засобами намагалися розвалити Союз. Їхня команда гартувалася у протистоянні КГБ, усі вони пройшли певні випробування. І коли вони вийшли після показу, то буквально витирали сльози. Тобто, це досвідчені люди старшого віку, давні театрали, і на своєму аматорському рівні, слідкують за театром, живуть ним. І ось наш «Тарас» у виконанні ляльок їх неймовірно зачепив, вони були в захоплені.
Таким я бачу хороший театр ляльок – гарне, розумне, вартісне мистецтво, яке працює для широкої аудиторії, не лише дитячої. Хочу, щоб наш театр приваблював людей, які багато чим цікавляться, які не бояться спілкуватися зі своїми дітьми. Мені траплялося чути від глядачів щось на кшталт: «Ця вистава погана, бо після неї моя дитина задала мені забагато запитань!”. Я намагаюся створити театр для протилежної аудиторії,- для тих, хто хоче чути запитання від дитини і готовий задавати їх собі. Для творчої публіки, яка не боїться фантазувати, яка не хоче отримувати все в розжованому вигляді, яка любить історії, що дають простір для інтерпретації.
Також, мені важливо, щоб у виставах були месиджі на різних рівнях: і для дітей, і для старшої сестри, і для батьків, і для дідуся з бабцею. Щоб це був театр для віку від 3 до 103 років, який диференціює публіку не по віку, а по зацікавленнях, по культурних моментах. Усі мені казали, що це неможливо, у всіх книгах по маркетингу пишуть, що так не можна робити. Але ж саме це вдалося, наприклад, видавництву «Абабагаламага» і «Видавництву Старого Лева». Те, що вони роблять (і не лише вони) – показує, що книжка може бути настільки класною, що вона просто виходить за межі будь-якого віку. Такі книги можуть бути «на виріст», але навіть у маленьких дітей вони вже формують творчу уяву. Надихаючись такими прикладами, я вірю, що це можливо зробити і в театрі ляльок. Йдеться про створення такого творчого продукту, який працює глибше. ніж просто на рівні поточного емоційного сприйняття, який формує світогляд, розвиває творчу півкулю. Вірю, що це може вдатися. Тут можна налагоджувати якусь синергію між театром і книжками, як, наприклад, це робить проект «Книжка на сцені».
– Розкажіть про нинішній сезон театру: що цікавого відбувається, які здобутки, як театр справляється із карантином?
– Новий сезон, який почався восени, пройшов для нас під знаком бейбі-театру. Ми створили два проекти у цьому форматі – «Як нотки пісеньку складали» та «Веселі ангелята». Чому ми так зосередилися на бейбі-виставах? Тому, що праця з найменшими дітьми – це закладання їхнього фундаменту творчої уяви на все подальше життя. Все, що вражає дитину до семи років, лягає в основу її особистості.
Виставу «Веселі ангелята» ми поставили за однойменною книжкою Марічки Крижанівської. Над нею я працювала як режисер. У мене вже був і режисерський досвід, і досвід мами трьох дітей, – тож я вирішила спробувати. Зокрема, мені було дуже важливо вставити у виставу також щось для мам, а не лише для їхніх діток. Адже маму в декреті у нас не важають людиною, а якимось придатком до дитини. Якщо в тебе на руках дитина, ти відразу відчуваєш неповагу до себе як до особистості. Це просто фатально. Тому, я постаралася закласти у виставу якісь месиджі і думки не лише для дітей, а й для їхніх мам, які теж присутні на виставі.
Ще в жовтні відбулася прем’єра вистави «Як нотки пісеньку складали» - це інклюзивна постановка, пристосована для участі дітей із синдромом Дауна і створена завдяки гранту від Українського культурного фонду. Взагалі, підтримка УКФ була дуже важливою, без них цього року нам було б дуже важко.
Ще ми запустили один давно омріяний мною проект:- виставу, яка би розкривала особливості театру ляльок. Називається «По той бік ширми». На неї ми отримали грантову підтримку від міської ради. Це наполовину вистава, наполовину – інтерактивний майстер-клас, який максимально залучає глядача і розкриває перед ним складність лялькарського мистецтва. Адже, коли дивишся на ляльку на ширмі, то здається, ну що тут такого, просто береш ляльку і нею крутиш, вона собі ходить, все легко. Але якщо справді взяти її до рук, то розумієш, що все не так просто, існують безліч нюансів.
Загалом, цей тривожний і кризовий рік прожили нормально: вдалося отримати грантову підтримку від кількох інституцій, щось заробили самі на квитках. До того ж, у театрі зібралася прекрасна команда, яка вміє долати труднощі. Від вересня ми випустили три прем’єри. У період постійних карантинів і всіляких обмежень – це велика перемога. Цехи завантажені, актори працюють, всі повні емоцій, театр живе!
Розмовляв Андрій Бондаренко.
06.02.2021