Територіальні зазіхання одних країн щодо інших, здається, щораз більше входять у моду. Зрештою, вони ніколи з неї не виходили. Імперії завжди підживлювалися ресурсами слабших. Тому кордони змінювалися і змінювалися конфігурації певних державних утворень. Протягом двадцятого століття дві світові війни щонайменше два рази перекроїли мапу Європи, а розпад Радянського Союзу в додатку – й Азії.
У першому випадку – м’яка й не зовсім колоніальна політика Австро-Угорщини стосовно навколишніх територій, заселених слов’янськими народами, не всіма віталася, тому знайшовся Гаврило Принцип, який пострілом в ерцґерцоґа спровокував війну. А далі усе посипалося як дім із карт. У другому – невдоволення Версальським мирним договором спричинило реваншистські рухи в Німеччині, ну й пішло-поїхало. Третій витворив ілюзію втомленої Росії, котра у глибині своєї ментальності, псевдодуховних пошуків третьоримського шляху та особливого, як вважають їхні праві ідеологи, цивілізаційного розвитку, не збиралася поступатися втраченими територіями. Історичні образи завжди дражнитимуть колективну пам’ять завойовників. Комплекс втрати для завойовника – це існування того, що нагадує йому про його поразки.
Звісно, що найпростішим способом поквитатися з тими комплексами буде війна. Спосіб давній, як наша цивілізація. Здавалося б, історичні уроки повинні засвоюватися, принаймні в усвідомленні, що кожна минула війна готує наступну. Часові проміжки можуть відрізнятися, залежно від ситуації, – однак війна, спустошення, убиті та покалічені, вдови з сиротами ніколи не ставали перепоною чи гризотою морального сумління. Пам’ять у політиці вельми коротка, а прагнення реваншу передається як вірус наступним поколінням. Без сумніву, що роки миру витворюють у значної кількості людства відчуття комфорту – тобто мирний час розцінюється як довготривала й розтягнена в часі повнота життя.
Останнім часом ми, українці, глибоко усвідомили цю тимчасовість й діткливу довготривалість – але війни, на яку майже ніхто не сподівався.
Однак ґлобальна політика не обмежується Україною, людство, озброюючись, готове знову воювати.
От жила собі спокійно Канада, в якій відстані відмірюються кілометрами, а не милями, а вага – кілограмами, а не фунтами. На монетах карбують зображення бритійських королів та королев, замість президента у них генерал-губернатор. Країна прісних річок та озер, величезних за площею лісів та наполовину покрита льодовиками – скажімо так, як Ґренландія. Країна зі своєю, нехай подібною до США, історією, з однією зі США мовою, але не така потужна у військовому й економічному потенціалі. Та все ж одного ранку канадійці прокидаються і читають, що новообраний президент США волів би їх прилучити. Обана!
Я відвідував Канаду чимало разів: літав літаками, перетинав кордон автомобілем і завжди підсвідомо порівнював зі Штатами. Одного разу мене навіть занесло за сто кілометрів від Торонта над якесь озеро. Пейзажі нагадували шведські, тобто кадри з фільму Берґмана «Сунична галявина». Ну, або були близькі до того. На зворотному шляху моє колесо упіймало цвях, потрібно було щось чинити. Найближча майстерня відмовилася, зіславшись на суботу і що час їхньої праці завершився. Двоє механіків власне зачиняли двері перед носом, коли я оповів їм свою пригоду. Так-сяк, на тому приспущеному, доїхав до найближчої стоянки і став чекати, як кажуть, з моря погоди. Мимо гайвеєм мчали потоки авт. Здається, що то був серпень і нагріте повітря мене розморило. Помочі чекати було ні від кого, і я вирішив просто відпочити. За певен час – щастю моєму не було меж – поруч зупинився обвітрений і засмаглий канадієць у строкатій сорочці на випуск, тобто той, хто виїжджає спеціально облаштованим автом на виклики для таких безпомічних, як я. За кілька хвилин запасне колесо було встановлено. Від грошей він відмовився.
Іншого разу я не міг вилетіти до Торонта з нью-йоркського летовища на заплановане читання. Нас, пасажирів, два рази виводили з літака, в якому тримали більше години, щоразу обіцяючи, що штормове попередження минає. Нарешті оголосили нову посадку, і я на кілька секунд засумнівався, що вчасно долечу, але вирішив ризикнути. За годину я був у Торонто, але не знав, що на мене чекає перевірка на ковід. Америка вже була відмінила такі перевірки, але Канада ще продовжувала мучити пасажирів. Отож, потрапивши в коридори торонтонського летовища, я з подивом побачив стрілку, яка сповіщала, що всім іноземцям потрібно пройти тест на ковід, інакше назовні не випустять. До початку мого читання залишалася година. Я розумів, що запізнююся, але покірно підійшов до столика, за яким сиділо двійко, можливо, студентів, що були волонтерами або ж підпрацьовували. Вскочивши в таксівку, я доїхав до місця читання, але був лихий на канадську бюрократію.
Колись навіть блукав вуличками торонтонського давнтавна, але найекзотичнішим був переліт до Ванкувера, тобто на західне побережжя країни Канади. У Ванкувері відбувалася конференція славістів, і я прилетів, щоби почитати там вірші. Поселившись в готелі, першим ділом пройшовся вздовж затоки. Як на лютий, було тепло – плюс сім. У Торонто, в якому я пересідав на рейс Air Canada до Ванкувера, було мінус двадцять. А тут – тихоокеанська вільгість, мартини літають на головами і тумани висять густі, як мед.
Чому я пригадав свої мандри Канадою? Звісно, якби не заяви про її приєднання, які викликали по цілому світові відповідні коментарі, то для чого її згадувати, хіба принагідно.
У Френсіса Фукуями є книжка «Америка на роздоріжжі», це в основному лекції, прочитані в Єльському університеті, присвячені проблемам внутрішньої та зовнішньої політики США після 11 вересня. Зрозуміло, про які країни чи точки на земній кулі йдеться. Передусім про ісламський світ та диктаторські режими, які в тому світі непогано виживають, війну в Іраку. Тепер також можна сказати, що не тільки Америка, але цілий світ на роздоріжжі. Фукуяма акцентує на загальній думці – що, мовляв, після 11 вересня все змінилося. Що ж, цілком логічно. Хіба ні? Але також усе змінилося після Революції гідності, після захоплення Криму, після пандемії, після повномасштабної російсько-української війни, після нападу ХАМАСу на Ізраїль, після перемоги Трампа на президентських виборах. Чи не забагато роздоріж за такий короткий час? Чи не забагато вузлових змін? Чи ми не нагадуємо потяг, який мчиться отими вузловими станціями, не зупиняючись, просто мчить невідомо куди? Що ж то за зміни, від яких тільки гіршає? Чи сучасні філософія й література також не встигають переварити швидкість змін, щоби витлумачити хоч якусь логіку або принаймні потішити сподіванням?
Все змінилося чи зміниться? Можливо, в епоху суцільного інтернету, ШІ, чергового переділу світу та кліматичних змін, враз із падканням політиків про піклування світом, ми звернули й пішли хибним шляхом, на якому нас очікують суцільні втрати з кризами. І примарним виглядає, що яка-небудь мораль переможе крайній цинізм.
Навіть не уявляю собі, як це – їхати до Канади, не перетинаючи кордон.
Гоп-стоп, Канадо.
11.01.2025