Нова книжка львів᾿янки Надії Мориквас – «Повернення Білого ворона» (Чернівці, «Букрек», 2024) – ще одне звернення авторки до літературної біографістики.
Натепер взірці таких книгодруків залишили нам, зосібна й насамперед, Володимир Яворівський і Михайло Слабошпицький. Навіть звертаючись до ближчої, поточно-житейської сучасності (як ось другий – про мільйонера-мецената Петра Яцика). Щоправда, базувались вони на життєписах людей уже визнаних і більш-менш знаних в Україні чи поза нею, хай і завжди недовідомих (прикмета глобальна, у нас же – й поготів). Щодо письменства світового: речі, виснувані з документального культурологічного етеру і конче зі знаком авторського сприйняття, як на мене, й заклали підвалини європейської есеїстики, що нею принаймні від середини минулого століття зачитуються книголюби.
Надія починала, по суті, також із «належно не огранених діамантів». Скажімо, її «Меланхолія Степана Чарнецького» (2005) і «Корнелія» (2015) значною мірою увиразнили творчо-громадянські портрети двох поетів-молодомузців (Галичина, початок ХХ ст.) – власне Чарнецького і Петра Карманського. Причому перший посів формат дещо монографічний, а другий став ліричним візаві майже вигаданої романної героїні. Тобто, письменниця, спробувавши і «чистий», і «змішаний» варіанти портретування, спинилась перед глибиною правдиво сучасної долі особистості. І зрештою приступила до неї, суціль достовірної, але вже з добрими мірками «вписування» конкретно паспортизованих українців у контекст надчасових моральних і відтак історичних вартостей.
«Повернення…» трояке, бо є: 1) розгорненим спогадом про труди і дні покутського інтелігента на селі, талановитого графіка-екслібриста, самовидця і громадського діяча, подвижника надиху Василя Стефаника і фундатора січового руху на Галичині Кирила Трильовського – Емануїла Храпка; 2) персоналізованим зверненням до подій кінця 80-х – початку 90-х років століття багатьма проклятого, яке, однак, вивело Україну з тіні московського совка; 3) сердечним вороттям авторки у той буремно-обнадійливий час.
Теперішні наші дні немало героїчні, але національним гріхом було б призабувати український «вихід із єгипетського полону», забезпечений рухівською енергією мільйонів, – і далеко не тільки великоміського проживання (так було по всій стагнованій Європі). Рудименти тодішньої української довірливості до Московії стали нам на заваді, як і значно пізніше, хоч подекуди й сьогодні, – колись рішучим західноєвропейцям. Тож Рух, саме Народний рух України, цільнота, а не подальша частка-партія, зрівняв нас з іншими народами, спраглими свободи. Проорав межу неповернення до тоталітаризму. І в його гущі «з любов᾿ю та миром» трудився «на знос» всебічно талановитий Білий ворон. Яскравий носій «енергії чистого наміру»…
Герой есеїстичної повісті – далеко не одинак. Проте авторка дошукується спростування спільнотного его, егрегора, позаяк – ворон білий (мабуть, усе ж межи сірих і чорних…). Головне – «передати далі світло»!
Переваги такої прози, окрім суто літературних, – ненав᾿язлива дидактика, просвітництво задля і масштабнішого, і природнішого бачення особистості, її подільчивості й жертовності.
Повістярка ніби виспівала свій, докрайньо документальний, текст, вдавшись на прикінцевих його акордах до вільного вірша, верлібру. Ця книжка звично читабельного обсягу уміщує часово-просторову перспективу, історично-подієву насиченість, вдумливі людинознавчі екскурси, структурно-фразову вправність та нетрохи іншого, що щасливо випадає літераторці з насиченості творчого життя. У книжці як методі особистого творення.
«Вони задирали голови й бачили зіркасте небо»…
Читаймо!
