Вирвані сторінки

Новелети

Прикінцеві речі

На переправі через Стікс.

Харон оглядає і пропускає переставників до свого човна.

– Що у вас? – «Буханець хліба». – А у вас? – «Брусок золота». – Обміняйтеся ними. Що у вас? – «Окуляри». – А у вас? – «Слуховий апарат». – Теж обміняйтеся. Що у вас? – «Книжки». – А у вас? – «Смартфон». – Обміняйтеся. Що у вас? – «Електросамокат». – А у вас? – «Крісло колісне». – Обміняйтеся. Що у вас? – «Не знаю, щось там жінка поклала». – А у вас? – «Нічого». – Г-м, все одно обміняйтеся…

За якусь хвилю в човні, ще без перевізника.

Хтось тихо, але виразно:

– Ти диви, який добрий – навіть самокат і коляску дозволив узяти з собою!

Хтось у відповідь, не стишуючи голосу:

– Та той старий пограбував нас, дурнику…

Глибоке мовчання.

Надходить човняр.

Пемза

Смішно було вважати, що цар Сізіф, вельми хитрий і підприємливий володар Корінфу, раптом зрадить своїй вдачі, відомій на увесь еллінський світ. Що вдруге потрапивши в царство мертвих, після кількох шахрайських приключок з олімпійцями, не спробує знову намахати їх. Та, мабуть, вважали, бо ось цю сторінку його міфічного життєпису неначе вирвано…

«Ще побачимо, хто – кого!» – процідив тоді переставлений в Аїд цар крізь стиснені зуби, які зазвичай демонстрував у дещо збитошному посміху, і ретельно протер полою довгого хітона змокрілі долоні, щоб сухою плоттю змахувати з чола дорідні краплі поту. Сказане стосувалось як безсмертних, так і великої камінної брили обіч, схожої на гнані льодовиками пісковики. Він люто зиркнув на брилу. Враз щось шарпонуло його і змусило вкотре котити її під гору, на саму вершину. Знав, що, переваливши через белебень, має шанс звільнитися, але вже встиг пересвідчивсь: в останню мить каменюка неодмінно випручається з його рук і покотиться назад. Проте цього разу перекочував і міркував – його думки поволі поверталися з ніг і рук у голову. Ставало легше, йому і каменю. «Аякже, – тонко посміхнувся Сізіф, – аякже…» Заки дісталися вершини (таки вдвох!), він виметикував уже цілий план подальших змін свого становиська. Насамперед постарається підмінити цей тягар – поплескав камінь мовби з якоюсь прихильністю – чимось легшим. Може, й найлегшим. Тут недалечко, докричатися можна, каменярня. Каменярі не інакше як засуд богів сповнюють, то й охочі не тільки дробити каміння… «Попрошу, щоб знайшли мені того ніздрюватого каменя, що як застигла піна морської хвилі, він і не тоне, та щоб відповідно підтесали, а цього, – тепер дав своєму каменю-мучителеві ляпаса, – нехай закопають або таки роздроблять на шутер. Якийсь час завиграшки ви-ко-чу-ва-ти-му підмінну каменюку, і треба буде пильнувати, щоб випадком не перекотилася на той бік гори. Після цього…» Сізіфові аж сперло подих від гадки про майбутні полегші й вигоди. О так, опісля він ставитиме до котючого каменя когось замість себе – бачив тут одного комедіянта-перебиранця – і зможе, зможе… бодай інколи навідувати свою покірну й добросердну дружину Меропу. На білому світі!..

Оскільки все обернулося саме так, то люди легковірні, беручи «сізіфову працю» просто за тяжку марницю, мали б застановитися, позаяк була вона від самого початку геніяльно продуманим покаранням. І стала достеменно даремною тільки після фіґлів з підміною, про що загал упродовж тисячоліть – ні слухом ні духом.

Галька

Фрігійський володар Мідáс, виявляється, не повністю змив із себе дар-наслання бога Діоніса – доторком рук перетворювати все на золото, навіть – біда! – свій харч. До кінця не очистився ніби зумисно, а може й випадково. Гай-гай!.. Припускають, що нелегко було йому позбуватися своїх колосальних переваг над непринциповими через ґонор безсрібниками, котрих міг буквально завалювати грошима й переманювати в маєтність, – і підсвідомо бажав не змінюватись… Хай там як, але купаючись у річці Пактол, він чомусь ухопив із дна відшліфований хвилею камінь, і щільно стиснув його в кулаці, і виніс – сухого-сухенького – на берег, коли ж пожбурив ним у русло – помітив, що долоня майже суха (зрозуміло, чому). Мідас здригнувся в передчутті чогось дуже солодкого і водночас гіркого, вже мав би подякувати богові й річці, але стояв мов укопаний, бо його передчуття враз породило здогад, який за хвильку набрав обрисів певності, – і хто знає, чи не довелось би перепрошувати замість дякувати або дякувати не за те... Намір повернутися до води гнівно відкинув – справжній володар ніколи двічі не наказує, не виконує, не входить у ту саму течію! Та й хіба Діоніс не знає, що сталося, то ж історія не про ослячі вуха…

Бог і справді все бачив, чув та розумів – саме на те не людина він, але вибачив цареві, якому був таки вдячний за ситуативний пошанівок до свого добромудрого й не дуже зарадного вчителя Сілена, тим паче, що міг би більше керуватися тою вдячністю, коли вперше – геть необачно! – вволив волю такого запеклого золотолюба Мідаса. Най там… Однак по купанні в Пактолі той принатурився однією рукою перетворювати звичайні речі в золоті, а другою (зрозуміло, якою) – за жодних обставин не робити цього, як і нормально харчуватися, погладжувати животик дружини, голубити дитинку etc. Себто вчинити й виплекати своїх найближчих нащадків, що перейняли від нього і передали вперед золототворний хист.

І ще подейкують: декотрі Мідасові кревняки, не володаючи своєю захланністю, цілком віддалися жовтому металу й, відповідно, щоб не звести себе зі світу голодом, мусили навчитися… їсти золото. Вони десь серед нас.

Волосина

Меч був завше зимний, мов лід, навіть під спекотним сицилійським сонцем, – увесь його минулий, теперішній і майбутній пал відібрало гартування. Але те зимно могли завважити, доторкнувшись до нього, що малоймовірно, хіба молочне дитя чи ніжнорука жінка.

Меч був двобічно гострий, мов бритва, того й сам остерігався своїх рубів. Інколи йому здавалося: коли-небудь вони розвернуться навспак, всередину нього. Навіщо? – А щоб завдати болю створеному завдавати біль…

Меч, як і будь-який важливий інструмент, ще й такий небезпечний, мусив комусь належати, бо не спромігся б відповісти ні за свою гостру присутність, ні, тим паче, за нею зумовлену шкоду, поранення чи смерть. Хоч бери і прикидайся людиною, як ото деякі люди навпаки прикидаються зброєю в руках інших людей. Та це не для нього. Він справді має господаря – сиракузького володаря тирана Діонісія Старшого, який, власне, й воює чужими руками, а сам, кажуть, зброю недолюблює. Може, й не помиляються, принаймні йому, мечеві царя-завойовника, зараз важко згадати, коли востаннє господар брав його на перев᾿яз під пахву чи припинав до пояса. Коли випадало красуватися серед дружніх чи й ворожих мечів... Не було такого! Переважно лежав у тісно-темних піхвах. Зате цар Діонісій, немало параноїк із недремним очікуванням підступу навіть од власної лівої ноги і водночас драматург чималого хисту, зумів обкрутити довкола пальця найпевнішу причину своєї смерти – переставився, надмірно врадуваний успіхом в афінян скомпонованої ним п᾿єси.

Меч, у своїй припасованій до нього темниці, навіть не блиснув залізним оком на звістку про смерть господаря. Але незадовго перед цим доля химерно потурбувала його. …Справляли бучний бенкет, здається, з нагоди ще однієї бойової перемоги над карфагенянами. Діонісій звично розвалився у своєму зручному кріслі за розкішним столом, а знаний завида і підлабузник Дамокл, придворний незначного статку, обтанцьовував володаря, голосно вихваляючи його самого, його чин і його маєток. Заздрість підточувала мову базіки, як вода піскову кручу. Всі це бачили, чули й розуміли. Були вдячними глядачами. І тоді Діонісій, захмелілий, та незмінно суворий, аж надто жваво підвівся з-за столу, рипучо вхопив за оголений лікоть Дамокла і всадовив його замість себе. Відтак повелів принести свого меча. Дамокл і всі у покої завмерли. Будь це лише розіграш мізансцени з майбутньої драми або трагедії їхнього володаря, все одно вартувало б знати її розв᾿язку… Далі – нова забаганка господаря: страхітливого меча-ксифоса вчепити над обімлілим придворним. На чому? – На кінській волосині. «Ось маєш те, що і я маю, тільки ж від самого воцаріння. А ти посидь так зо день чи… бодай до мого повернення», – рубонув словом Діонісій і поквапився за ширму, щоб відлити. Коли прийшов, знову вхопив Дамокла за лікоть, тепер ослизлий від холодного поту, і вишарпнув свого найбільшого заздрісника з-під меча. Якраз цієї миті кінська волосина, жалібно тенькнувши, обірвалась і меч увігнався в крісельне сідало по сам держак. Його тут же вийняли і хутко віднесли до зброярні. Подалі з-перед прегрізних очей. Мабуть, і тиранам найстрашніші загрози далеко не завжди збуваються…

Меч утішений – без крові вив᾿язався з найбільшої своєї скрути. І врешті осягне спокій, якого по-справжньому полюбив оце зараз! Однак радіти було вже запізно: лихá поголоска про нього, меча на волосині як небезпеку й кару над головою кожного, трохи покружлявши покоями в палаці володаря Сиракуз, висмикнулася надвір і вмить облетіла увесь світ. Така-бо сила всього, що має крила, та не має серця…

2026