Український письменник Богдан Смоляк.
Ці вірші нагадують мені роботу майстра-гравера. Один раз зафіксоване залишається назавше. Міг би сказати, що до нього вже ніколи не повертаються… Одначе тут склалося якраз протилежно. Богдан Смоляк (1952 р. н.) – відомий український поет, прозаїк, знавець літератури – видав книжку поезій, що мала б побачити світ ще в 70-х роках минулого сторіччя як його дебютна збірка. Тоді, в силу обставин і радянських умов, не вийшло. Наведу деякі письменникові роз᾿яснення: «Ці вірші знайшлися в моєму архівному сховку, як відомий сарагоський рукопис. Причаїлись на окремих листочках, у блокнотах і блокнотиках, у спробі рукописної книжечки… Пригадую, ними жив, не дбаючи про оприлюднення. Беззастережно віддавав їм своє раннє юнацтво […] душевно-сердечні поетичні первоцвіти – ось вони…».
Зауважу, що подібні «проєкти часу» (моє) сьогодні не помічав у будь-кого з інших наших письменників. Мабуть, тут не все так завиграшки…
Щойно зараз назву книжку поезій, що нею вже, гадаю, зацікавився читач цього тексту: Богдан Смоляк, «Тільки грудка вільготна з пораненням наскрізним від колоска» (Львів, «Камула», 2024). Якраз на порі процитувати з першого вірша у ній:
І ти [рідний край] даси мені снагу велику,
І попри сміх-іронію німу
Я до своєї хати світ прикличу –
З морями й океанами прийму.
Поезія «Біг» привернула мою увагу одразу. «Зроблена» на основі Антоничевого поетичного гасла «Я ніколи не стану…» Поет Б. Смоляк, тоді ще 18-літній, органічно, нічого не спростовуючи і не заперечуючи, проводить лінію боротьби. Для себе й інших. Його ліричний персонаж не байдужий до настроїв, що перекликаються в народі, підіймають справжній рух у прогресивних верхах. Але ж це лише 70-ті, – скажете ви, – часи махрової радянщини! Так, але уже зріють «початки»! Буде рілля під ногами комкліки!.. Автор ні тоді, ні згодом не був класичним дисидентом, але безперечно став дисидентом духу.
Трибуни гудуть органно.
Фініш останньої ноти.
------------------------------
Досить змагань крикливих –
Я вже ніколи не стану.
Вітер – то ніг моїх крила,
Сонце – то очі повстання.
І усе це вихлюпується з поета спонтанно, без якихось зазіхань на лідерство чи майбутні нагороди. То лише ствердження українця, як природного борця і переможця. Попри все в часі тому і майбутньому. Ось чому ця книжка тоді не могла побачити світ. Зазоріти яскравою зіркою.
Сонце! Шпурляй негайно
В очі промені-дротики.
Впізнаю творчий апарат Богдана Смоляка (зберігся, розвинувся й на сьогодні – в другому зрілому віці). Отож, назва книжки «Тільки грудка вільготна з пораненням наскрізним від колоска» є, одночасно, й певною мегаметафорою, що розсилає своє проміння до усіх зібраних тут поезій, формуючи «коди» та «шифри». Тобто насичуючи тексти живлющою поетичною енергією. Цитую, добираючи майже навмання й не дотримуючись послідовності у книжці:
…Є дні, яким ведеться лік
У щедрі на безсоння ночі.
-------------------------------
…найменше потураючи корі,
Найбільше дбаючи про серцевину.
----------------------------------
Сиділа пісня на вершечку яблуні.
Сиділа довго, заки не дозріла.
----------------------------------
Ген метелик на крильцях несе
Небо, сонцем налите.
------------------------------------
Душа – немов сорочечка у свято,
Очата виливаються з повік.
--------------------------------------
Знаходити то щастя, то підкову,
То снігу нерозталого вогонь.
---------------------------------------
Та ось весна згойднула рівнодення –
Ждемо на бджіл благословення.
Справді, мегаметафора назви підживлює метафоричні «знаки»; відкриває- відчиняє щоразу нові й нові поетичні можливості. Якщо хочете, це – революційно. І зовсім не поблажливо до себе: у ті злопам᾿ятні часи відважних просто ламали. Зважте на заклик українських чільних класиків від юного автора:
Відплачте наші душі (так годиться) –
І просто з цвинтаря виходьте на майдан.
Ви чуєте: міцніє воля тисяч.
Вона, мов брук, холодна і тверда.
І так мало не в кожній поезії. Без будь-яких авторських самоспонукань. Лише спрямовуюча енергетика природного обдарування.
Вірш, що завершує цю книжку Богдана Смоляка, як лист зі спраглої інтимної лірики, таки наведу повністю, бо то доказ із тих часів, коли відкритосердне писалося мало не щодня. І можна було сформувати з успіхом цілу книжку ніжних одкровень.
Я твого листа завчу напам᾿ять,
Дівчино з прирученим огнем.
Кожне слово спраглими вустами
Розцілую в личко осяйне.
І заплачу. Вперше так прозоро
(Пригорщ серця повна сліз святих),
І заплачу – як Тарас над морем
Впертої
людської
доброти.
Ліричний герой тут не прагне вихлюпнути все і одразу. Він наче висмикує, тільки те, що на поверхні душі, аби залишилося й на «згодом». Захопити б бодай на мить?.. А мить ця, як з᾿ясувалося, і називається власне життям. Воно наче тихоплинне, а насправді бистрина його така швидка, що ми її не годні зафіксувати… Покладаємось на пам᾿ять, але та достоту умовна, не стійка: виповнюється лише за їй відомими законами… Поет не намагається трактувати ці закони. Він їх створює. Творить. Вишіптує.
Тож Богдан Смоляк, тодішній, постає у цих віршах переконаним, твердим бійцем. З готовим до бою за будь-яких обставин ліричним героєм.
Відплачте наші душі, та не плачте
Ніколи над могилами ідей.
Ви чуєте, як юно, нетерпляче
Весняний шум новітніх душ гряде?!
Його громадянська лірика насичена не лише нелукавою образною стилістикою, а й прямими закликами; хочу заакцентувати:
…Але вона [істина], знекровлена, воскресне
Під посвист солов᾿їв, і слів, і куль.
Така поезія мовби пророкує і майбутній Майдан, і Незалежність, і навіть війну з росією… Задовго-задовго до згаданих подій.
Це слово відлунює, не піддається Хроносовим снам. Адже не зблякло. Не загубилося. І запевняє: в сучасному українському літературному процесі з᾿явилася книжка, яка самобутньо долає часи.
Вірю, що вчасно слово відлунює…
03.11.2024