Осмислюючи новий роман Володимира Лиса «Чорнокнижник і дзвонар»
У відгуку на попередню книжку лучанина – роман «Максим Ґонтар» (2023) – трохи полемізую про історію як своєрідну об᾿єктивну реальність і людину в ній:
«[…]людина, творячи історію, в жодному разі не є її ‟дзеркаломˮ, бо те, що звемо історією, – передовсім і взагалі життя тієї людини. […] І ще історичний процес є хіба нелінійним підсумком, результатом прожитого з якісною ознакою. Відтак ні історія сильних від сильних, ані історія гнаних від гнаних не здатні бути об᾿єктивними, особливо друга, і тим більше моральними, особливо перша. […] І виходить історія без історії; можливо – як хроніка, спроєктована у життєві глибини…» .
А «винен» сам романіст: його схильність до аналізування, навіть анатомування процесів українського минулого, прихильність до осіб небуденної дії в поточному часі, найчастіше не прописаних в анналах і хроніках, іноді вражає. І хай домінують сучасники, що у нього найчастіше, однак серед них бодай один конче мислить позачасово. І цього досить…
То хто ж таки є правдивим творцем історії – люди маєтні й титуловані, котрі, однак, може, й не чули про Божу справедливість, а чи ті, котрі позбавлені, бувало, навіть права називатися людьми, але незнищенні у своєму кількісному, щоденно очевидному бутті та впливі, ще й особливо толеровані Господом? Відповідь, певно, знову й знову посередині, дарма що, припускаю, нині жоден підручник історії не втілив такого серединного підходу в аналітичний і водночас доступний текст.
Із цієї скрути виручають талановиті творці історичної романістики. Маємо, знаємо, читаємо їх принаймні декілька. З виходом у світ роману, передовсім, «Чорнокнижник і дзвонар» (Харків: «Фоліо», 2024. – 446 с. /1500 прим./) упевнено долучаю до них і його автора, Володимира Лиса. Саме їм вдається «схопити» людину гуманну і в багачі, і в бідакові. Зафіксувати корінь миті, коли, фігурально кажучи, владар сходить зі свого трону назустріч простолюдинові, а той, перед тим здолавши тяжіння свого середовища, робить крок до владаря. Вони, звісно, розійдуться, бо їм наготовані дуже різні шляхи. Проте сталося: часопростір осявається спалахом багатшої, правдивішої історійності!..
Як на мене, роман «Чорнокнижник і дзвонар» дає яскравий приклад саме доростання, піднесення чільних персонажів твору, зазначених уже в його назві, до свого, можна сказати, природно літописного призначення. Автор зосереджується на їхніх життєписах – і то так прикметно й послідовно, що знаємо їх буквально з повиточку (як родичів, очевидно ж, молодших). Він ніби заповзявся надолужити за тих майстрів слова, які дбали, ще десь від Нестора-літописця, про написання нашої історії з позиції сильних світу цього. Він пише про володільників іншої, душевно-сердечної сили – Ярослава і Романа, власне чорнокнижника і дзвонаря.
Перший тільки завдяки потужним інстинктам і молитвам матері, правда, скалічівши, вижив в умовинах господарського деспотизму батька, який ставив коня чи іншу худобину значно вище від будь-кого з домочадців, тим паче недорослих. (Ранній життєвий період Ярослава передано з особливою експресією). Далі йому сприяють і місцевий священник, і дехто із братії монастиря, де він пристав. Тож і на цьому відтинку життя тепер уже юнак пожитковується енергією помічної молитви. Так само молитовність оточує його у схилянні над грекою й латиною у фоліантах монастирської книгозбірні, до осягнення яких рух сільського неофіта виявився напрочуд стрімким. І врешті чи не вона, всеосяжна молитовність, наразившись на букву книги як на найпершу альтернативу духові, зумовила певний зсув молодого єства у бік світла світового… Затим були: мандри Європою, у ролі мовного тлумача, з валкою його дядька-купця; гарячі взаємини із чешкою Миладою; порятунок Богемського королівства від чуми (підказкою, на аудієнції з королем, про дієвість захисного задимлення) та ще багато чого. Господь, як видно, не дає пропасти душі, яка вирішила увесь світ учинити собі храмом. Він обдаровує Ярослава дуже розвиненою інтуїцією, винятковими здібностями зцілення й передбачення. Бо як інакше, віддавшись мандрам, не скотитись йому до перекотиполя?.. І поступово витворюється особистість, здібна протиставити себе вінценосним, – вольовитістю, грамотністю, сталим поглядом на світ і людину. Причому завжди вільна і сприйнятлива для своїх.
Другому, Романові, визначати долю «з першої сторінки» взявся лукавий боярин, щоб скористатися його, до часу затаєним, знатним походженням у своїх інтересах. Слушного часу підважити владу чинного правителя Волинсько-Галицької землі й посісти при своєму ставленикові Романі – синові (хроніка натякає) Юрія II Болеслава Тройденовича, руського князя й господаря Волині та Галичини з династії П᾿ястів, – найвигідніше маєтне становисько. Волею проникливого автора, хлопчина зростає в родині рибалки, виявляє надзвичайний дзвонарсько-музичний хист, закохується… І коли дізнається про свою родову причетність до найвищих – плекає надію увінчати кохану, просту дівчину Орисю, короною королеви. За будь-яких обставин. Інтенції життєвої гармонійності поступаються в ньому поклику крові. Та вже самé співіснування в одному єстві того й того, попри життєві перипетії юнака, робить його більше суб᾿єктом, аніж об᾿єктом історії…
Була ж то початкова доба пізнього українського середньовіччя, коли коном нашого державотворення – по зруйнуванні Києва, піднесенні й подальшому занепаді Львова – стали північно-західні терени Русі-України. Посеред 14 століття новий володар цього краю – князь Любарт із литовців Гедиміновичів, зять того ж Юрія ІІ, розбудовує і свою нову столицю Лучеськ, насамперед замок-твердиню. Він – законно-звичаєвий творець історії. Йому й судилося суттєво вплинути на майбутнє Ярослава і Романа, спершу кинувши їх у замкову яму, а невдовзі звільнивши й навіть наділивши певними прожитковими засобами. І через цих двох мовби долучитися до спільнотного пережиття, що єднає всіх під Богом. Щоби творена ним історія не стала «полонянкою хоромів». Щоб, урешті-решт, постав і цей роман…
Між іншим, згадую принагідне зізнання його автора, що, пишучи про далеке відбуле, йому завше украй важливо якнайретельніше заповнити подієві лакуни, звести докупи роз᾿єднані ланки, відтворити те, що мусило існувати у тяглості часу, але в силу різних причин залишилось хіба в самонатяку. Оскільки ж таке відтворення (участь у ладуванні світу, його «біографії»!) не підкріплене документально і можливе тільки через творчу реконструкцію портретів і дій особистостей, то маємо у висліді історіографію від письменника – тобто людянішу, зрозумілішу, ближчу, злободеннішу писану історію.
04.02.2025