Навряд чи якийсь історик в майбутньому наважиться назвати 2024 рік «щасливим». Що для Європи, що для світу загалом. Російсько-українська війна затягується, попри балачки про близький мир, жодних передумов для припинення бойових дій не видно.
Війна на близькому сході хоч і перейшла свій апогей, проте теж не дає підстав для оптимістичних надій. Трохи побиті терористи з ХАМАСу й «Хезболли» зализують рани й готуються до реваншу.
З одного боку, можна потішитися з того, що диктаторський режим Асадів,який тривав понад півстоліття, повалено. Сам Башар Асад, піджавши хвоста, втік до Москви. Кремль, своєю чергою, продемонстрував, що не має зайвих військових ресурсів, щоб захищати дружні режими. Росіяни втрачають там свої бази, які дозволяли їм впливати на події в Середземномор’ї, Центральній Азії та Африці. Проте, чого очікувати від нових господарів Сирії – достеменно не знає ніхто.
Тримається напруга й у Східній Азії. З одного боку небезпечним залишається протистояння Китай-Тайвань. З другого – Північна Корея подовжує свої агресивні заяви та ракетно-ядерні вибрики, тримаючи в напрузі цілий реґіон.
У самій Європі нібито спокійно. Але це лише на перший погляд. Маґдебурський різдвяний теракт зайвий раз нагадує про небезпеку ультраправого реваншу. Та ще й повернення Дональда Трампа до Білого дому є шокуючим моментом для Європи. Країни Євроунії стикаються з ерозією свого основного альянсу, який почав цементуватися за останні три роки – альянсу допомоги Україні. І це в той час як Росія отримує перевагу у війні в Україні, хай навіть тимчасову і не переконливу. Словаччина й Угорщина демонструють свою незгоду зі загальними планами підтримки України, погрожуючи зірвати їх у найнебезпечніший і найвирішальніший момент.
А що Трамп? Він стоїть перед поважним вибором: піти на змову з Росією, погодитися на «другу Ялту», або різко збільшити витрати на оборону і безпеку, щоб зберегти обороноздатність України і не допустити перемоги Володимира Путіна.
Європейські політики й дипломати мали б докласти зусиль, щоб схилити американського президента-електа до другого варіанту. Але, як вже було сказано, сама Європа втрачає внутрішню єдність. Тож їй спершу доведеться залагодити внутрішньоунійні проблеми.
Так, низка європейських державних лідерів, міністрів і чиновників перманентно намагатимуться переконати Трампа і його радників підтвердити відданість Вашінґтона Північноатлантичному Альянсу, продовжити американську допомогу Україні і гарантувати, що майбутня мирна угода не прирече Україну на вічну загрозу.
У цьому контексті приємно спостерігати, як віртуозно генеральний секретар НАТО Марк Рютте грає на марнославстві Трампа. Він підживлює його амбіції, кажучи новообраному президенту СШШ, що у цей доленосний час він бере на себе високу відповідальність за безпеку Старого світу. А європейці, своєю чергою є надійними й важливими партнерами Америки в її прагненні стримати китайську міць.
Звісно, прихід Трамп несе свої небезпеки для євроатлантичної єдності. Він ще раніше погрожував розв’язанням торгівельної війни, пов'язаної з експортними тарифами проти Європи. Так, свою давню погрозу вивести США з НАТО Трамп навряд чи реалізує, проте він дійсно може вихолостити головну статтю Вашінґтонськго договору – статтю 5, про гарантовану спільну оборону в разі нападу ззовні.
Якою буде політика Трампа щодо України? Експерти сподіваються, що в цьому питанні він дослухатиметься до думки своїх компетентних радників. Майк Волтц, призначений радником з національної безпеки, і кандидат на посаду держсекретаря Марко Рубіо вважаються традиційними яструбами. Вони, сподіваємося, докладатимуть зусиль, щоб Трамп не піддався на підступні пропозиції Путіна. І ми вже бачимо перші успіхи: президент-елект в одному з останніх своїх виступів запевнив, що не припинить військової допомоги Україні. Досі він так чітко своєї позиції в цьому питанні не артикулював.
Утім допомога ця, скоріш за все, не буде надмірною, а лише такою, аби Україна не програла. Очевидно, мирний план, запропонований віцепрезидентом-електом Джей-Ді Венсом – заморозити лінію фронту і вимагати, щоб Україна зберігала нейтралітет – залишається актуальним для майбутньої адміністрації Білого дому. Цей план також передбачає присутність європейських миротворців у зоні розмежування, а зі залагодженням цього питання існує ще маса своїх проблем.
Росія, як вже відомо зі заяв кремлівських спікерів, наразі не бажає йти на жодне перемир’я. Путін впевнений, що здобуде перемогу військовим шляхом, тож його цікавить лише капітуляція України. Чим може відповісти Захід? Хіба що продовженням підтримки України й очікуванням, коли Росія вичерпає свої ресурси. А до цього, як стверджують економічні експерти, не так вже й далеко – максимум рік.
Те, що російські ППО обстріляли азербайджанський авіалайнер, з одного боку, можна назвати випадковістю. З другого – це закономірний наслідок тієї ситуації, в яку себе загнав Кремль своїми імперськими апетитами та агресивними діями. Інцидент свідчить про те, що військово-політичне керівництво Росії перебуває на межі нервового зриву. Чому? Та тому що усвідомлює невідворотність швидкого кінця.
