“Заплети косу міцніш”

Юлія Баір

Присвячену українським захисницям пластичну виставу режисерки Юлії Лопати й хореографки Галини Пехи я йшла дивитися в театрі Лесі Українки зануреною у власні болещі. Тож надзвичайно актуальною — важкою і тією, що водночас надихає на надію — для мене, чий брат щойно пропав безвісти на фронті, бриніла й тема, і сценічне втілення ідей цього красивого, нещадно чуттєвого видовища, яке почалося живою народною піснею в техно-аранжуванні:

“Полетіли голубочки та й по небі.

А уже ж мені дівування та й не треба.

Фото: Юлія БаірФото: Юлія БаірФото: Юлія БаірЗав'яжу я дівування у хустину,

Покладу я дівування в нову скриню.

Відчиню я тую скриню, подивлюся,

По своєму дівуванню пожурюся…”

Косачка , хто вона? Смерть? Неволя? Звільнення? Сила духу? Чи тіла? Вона — Воїтелька. Кожна з жінок, що склали в хустину свої “дівування” (насправді те, що заведено вважати жіночою слабкістю) і з неймовірною наполегливістю, витривалістю, впертою наснажливою вірою віддалися творенню майбутнього, гуртом вершачи кожна свою частинку спільного полотна: на полі бою й кожна в своїй хаті.

Танець є основним художнім засобом вистави — непростий, заразом ліричний і атлетичний, і через цей синтез ще дужче вражаючий. На сцені лише жінки. Рухами тіл вони пишуть незвичайну (не)жіночу історію. Все дійство — вібруюча жива маса. Того й пластична — так добре, просто на очах з неї ліпляться конкретні змісти. Агонія розпачу перетікає у впевнену віру; гризоти страху — в непохитну рішучість. Тіла п’яти танцівниць — коліщата інтегрального механізму, що зубець до зубця рухають уперед наш час. Стрункі й сильні дівчата підтримують вагу й динамічну рівновагу одна одної, вистрибуючи одна одній на руки й спини, сплітаючись у дво- й триголові клубки, утворюють несподівані фігури.

Головна (ситуативно) косачка, яку втілює співачка й акторка (зірка фільму «Памфір») Соломія Кирилова, чеше коси кожної дівчини, вони чешуть одна одну, розчісують самі себе. Жіноче волосся — окрема жива сутність, що хвилює й захоплює, літаючи сценою за своїми власницями, заповнюючи простір блискучими бурунами. Сплетене в косу воно символічно дарує кожній тужаву снагу триматися свого обов’язку. Свого вибору. Триматися себе. Мовби коса і є тим стеблом, на якому зростає сила. Не Семенко Михайль кличе, сама себе веде:

“Заплети косу міцніш,

Застебни пальто…”

І ось вже червоне світло кров’ю (о, хай би лише ворожою!) струменить, заливаючи сцену. Злагоджений і хаотичний, непередбачуваний і неуникно кривавий танок бою.

Червоні деталі світлих костюмів нагадують і ритуальні племінні символи на тілах прадавніх воїтелів, і вишивку, і зовсім свіжі, кровоточиві рани. Хореографки, лежачи, завмирають на мить і в моїй свідомості мимоволі навертається документальний відеокадр з тілами страчених ворогами наших полонених п’яти бійців з шести. Що буде з тим шостим? Чи живий він ще? Яким буде (було?) його надривне соло в оточенні ворогів?

Кульмінацією вразливої чуттєвости стають звільнені від “зранених” топів спини й обриси жіночих грудей. Тих самих, що вигодовують свободою і честю наступні покоління воїнів і войовниць. Несамовита краса жіночого тіла, його тривання, його рухів, перетікання з постави в поставу проймають ідею естетичною напругою, п’ять гінких воїтельок гуртуються в міцний і спраглий карального удару цільний кулак.

Тільки звільнення (кожній — яке пощастить) почергово розплітає коси, дозволяючи довгим пасмам і кучерям гуляти безборонно довкола дівочих голів.

"Прощай, світе, прощай, земле,

Неприязний краю,

Мої муки, мої люті

В хмарі заховаю.

А ти, моя Україно,

Безталанна вдово,

Я до тебе літатиму

З хмари на розмову.

На розмову тихо-сумну,

На раду з тобою;

Опівночі падатиму

Рясною росою.

Порадимось, посумуєм,

Поки сонце встане;

Поки твої малі діти

На ворога стануть.”

Так рядками з Шевченкової поеми “Сон” завершуються 50 хв на одному подисі.