Недопитий келих

Нова книга Андрія Содомори «Недопитий келих. Античність і вино» вже у друкарні!

Це подарунок ЛА "Піраміда" великому Майстрові Слова до його уродин.

«На одному острові Середземного моря я залишив

на кам’яному столі недопитий важкий келих»

                                        Іво Андрич, «Вино»

Всі ми, хай скільки б не причащалися з келиха, що його так щедро наповнила для нас античність, залишаємо його недопитим – келих такої простої, а водночас такої глибокої мудрості. Недопитим і – нерозсмакованим. Хто ж бо відчує всю красу античного слова, не милуючи слух його мелодійною плинністю?.. «О великий муже, з якою радістю я послухав би тебе!» – з гіркотою зітхнув такий близький до античності Петрарка, тулячи до грудей щасливим випадком придбану рукописну книгу Гомерових поем.

Так само й з вином, без якого й не мислила себе антична людина. Хай як ми вникали б у тонкощі їхнього виноробства, в загадки дивних «рецептів», а смаку, яким був він, яким насолоджувались античні, – не відтворимо. Вино – з домішкою джерельної або морської води (хтось, кажуть, за браком джерельної хлюпнув морської – і засмакувало); вино (що нас дивує), усіляко ароматизоване, підсолоджене медом; вино, що десятками років, залите в амфори, закорковане й засмолене, «пило дим»: задимлювалось у спеціальних приміщеннях; набуваючи свого смаку, разом з амфорою – п’яніло. «Моя однолітко, додержана і п’яна...» – готуючись прийняти високого гостя, звертається до своєї амфори Горацій... Вичерпувалась амфора – вичерпувався з роками й поет...

«Думаю про вино. Зараз мені байдуже, – починає Іво Андрич свої спогади, – що сказали про нього поети чи якої думки про нього розумні люди. Те, що говорять поети, – як вітер, а на думку людей не варто зважати, бо живемо не з ласки мудрих людей і не заради мудрих людей, а повз них і всупереч їм»... Так писав автор зворушливої мініатюри «Вино» (поезія в прозі), акцентуючи, що тут – лише своє, особистісне, що пройшло саме «крізь його почуття й свідомість»...

А от роздумуючи про античність і вино, маємо триматися якраз того, що «говорили поети й що думали мудрі люди»: хай і не «живемо з їхньої ласки», а все ж – не без їхньої присутності навіть у нашому особистому життєвому просторі, який так оберігаємо від чогось «не нашого», «стороннього»... А живемо справді «всупереч їм», мудрим людям: не пильнуємо міри не тільки в вині...

«Те, що говорять поети, – як вітер...» А хіба й у цих словах не вчувається щемкого подуву «Осіннього дня», який оспівав Рільке?.. – «Мій боже, час! Вже літо стало ярим. / На сонячний годинник довгу тінь / накинь і вітер простели над яром. / Звели останнім ягодам оцим / ще наливатись, дай їм трохи строку, / щоб геть дозріли, щоб солодкість соку / відтак вином зробилося тяжким...» Хіба то не той осінній вітер, у який, відчувши себе відірваним од гіллі осіннім листком, іде Поль Верлен?.. Хіба не античність у «теплих днях збирання винограду» нашого чільного неокласика?.. А перед тим – хвалителі вина, «вітрогони» ваґанти... Справді, не так легко відділити «своє» від «чужого». Та й чи варто відмежовуватися від того, що пройшло крізь душу, стало «своїм»?..

* * *

Найперша моя, ще в дитинстві, зустріч із вином – дотик до виноградної лози (мов ось тепер чую під рукою, яка шорстка вона й порепана). Садили цю лозу, мабуть, як тільки звели цегляну плебанію, де, чергуючись, господарювали сільські священники. З роками лоза стала ледь не деревом: спочатку спиналась по драбинці, потім по ґанку, а далі, затінюючи стрихове віконце, вигрівала свої темно-сині виногрона на розпеченому серпневим сонцем бляшаному даху...

Тільки-но подумки намагаюсь охопити долонею порепане, шорстке тіло лози, чую голос Горація, який радить своєму другові, щоб той, перше ніж розводити сад на новому обійстю, посадив її – священну Вакхову лозу. А далі – й Тібулла, що згадує Осіріса, бога творчих сил природи, який «Вперше навчив до жердин витку лозу підпинати / Й кучері, зелень густу, гострим серпом обрізать».

Хтозна, може, й той наш господар пам’ятав пораду поета-винолюба... Читали ж тоді у ґімназіях Горація... У Львові ж зо два віки тому, коли мурували той будинок, південні Замкові схили подекуди ще зеленіли виноградниками, нагадуючи про ті часи, коли місто Лева було ще молодим (у «Синій пляшці», що на вул. Руській, ще й досі – лев із виногроном в пащі). Та й Винники не лише за назвою були Винниками...

Ви́на студентських, архівних, інститутських років... Дешеві ви́на, а дорогі (бо давноминулі) – спогади... Поїздка архівною вантажівкою («обмін досвідом») у Берегово: довгі ряди величезних покатих бочок... деґустація... бочки непомітно ставали амфорами... раптові, в білий день, обійми Морфея... Яким точним є один із багатьох епітетів вина (в античних поетів їх зо три десятки) – важке вино!..

Prego, signore! – з ледь зарисованою усмішкою під вусом і теплою іскринкою в очах запрошує до свого скромного мешкання Володимир Вуйцик (Влодко). Чергова вечорова мандрівка (світлина за світлиною) вулицями старого Львова. Та як без вина в такій дорозі?.. «Мальвазія...» – всміхаючись, наливає господар два келихи червоного. Засвічує настільну лямпу (грец. lamprós – світлий), що уперлася сліпучим оком в одну із світлин... «"Пиймо! Чи ж не пора / лампу світить? / Дня – на мізинець вже" / Нумо, враз піднімім / келихи ті, / Гарно оздоблені!» – вплітається голос Алкея.

«Помічне» при радіації, в Києві, червоне вино... Чаркування... тости (коли наближається моя черга – переживаю: що б то сказати?)... Чийсь голос – того, хто сидів побіч: «Андрію, як не знаєш, що говорити – говори правду»... Дзенькіт чарок... Особисте тісно переплелося з прочитаним, почутим: «Правда в вині...».