Коли усі охочі у Ваґабундо підписали в мене книжки й розійшлися, ми із зали перейшли до кімнати, в якій на нас зачекалися почастунки з напоями. Зібралася чимала франківська мистецька тусівка, але потім, як це зазвичай трапляється, в кімнаті залишилася щопта: Юрко Андрухович з Ніною, Ростислав Шпук, Вася Мер і я. Ми продовжували розмови й веселилися. О, ледь не забув, була також мила псиця Андруховичів – Фанні. У якийсь момент Юрко запропонував записати моє читання для ютюб-каналу і Ростик, налаштувавши свій айфон, приготувався. Вася Мер взагалі не зважав ні нащо. Він теревенив про все на світі, що навіть Фанні зацікавлено витягувала свою мордочку, наче чула Васю вперше. Я тоді подумав: ось готовий актор для образу Попідлідвзеленікукурудзи з мого роману «Вічний календар», якщо коли-небудь буде така постановка, театральна чи кінематографічна. Погортавши об’ємну, щойно видану «Схиму», я зупинився на віршеві «Місто приречених». Ні, не спеціально, а так – під руку потрапило. І хоча у вірші – південноамериканське місто, прообразом якого стала нікараґуанська Ґранада, все ж, коли почалося записування, я думав про українські міста, приреченість яких, як кажуть, на поверхні. Того вечора було багато поезії – не тільки в прочитаних мною рядках, а в речах, здавалося б, буденних, дрібних і незначних. Для початку ми обійшли з Андруховичем підземні крамниці у пошуку гуцульських тарелів, потім посиділи у якійсь брунатній, як коньяк, каварні. Далі – зустріч з Прохаськом та Стринаглюком, далі – вечір, потім зустріч із паном Сергієм, який, начитуючи мої вірші над Бистрицею, плигає в зимну ріку й розсуває її плавниками. Ними він вигрібає аж до протилежного берега. А ще – суцільний потік свідомості Васі Мера, ваґабундівського екзота, дадаїста вислову, сюрреаліста думки – увесь цей калейдоскоп перетвориться зранку на калатало тривоги, коли над містом звучатиме пронизлива сирена.
Кілька днів перед тим у нічному автобусі, що вирушив з Варшави в напрямку України, мені вперше доведеться перетнути кордон війни. Я перетинав різні кордони різних країн, але у війну в’їжджати ще не доводилося. Байка, якби то була яка-небудь країна, – але це моя батьківщина, зранена і воююча. Автобус виїхав вчасно. Маршрут лежав через Люблін і Замость, з чого я зробив висновок, що кордон переїдемо біля Рави-Руської. Чоловіків у салоні – як кіт наплакав. Включно зі мною і двома водіями, я налічив п’ять осіб. Позаду мене дуднів молодечий чоловічий голос. Володар голосу переповідав приятелю про автомобілі та усілякі ремонтні прибамбаси. Той нічний оповідач, мабуть, ґендлював автами або ж був автомеханіком. Через пів години автобус знав навіть про диски для «вольво». Справа виглядала так: загнав він ті диски якомусь полякові, але вони виявилися бракованими, тобто щось там не допасовувало, але поляк лише зажадав п’ятсот злотих повернення, проте диски залишав собі, оскільки нові, зі слів нічного талалайка, коштують дорого. «Ну, ти розумієш, – звертався він до свого невидимого співрозмовника, – мені навіть з поверненням тих п’ятсот все одно вигідно». Нарешті, він замовк і в салоні запанувала тиша.
В нічному космосі автошляху час до часу з’являлися, як марево, польські освітлені містечка. Я вихоплював поглядом то крамнички Żabka, то автозаправки, то якісь будинки. Куди я їду? Що це за Земля поетів? Чому нам так важливо заявити, що ми – Земля поетів? І як це » жити з відчуттям суцільної небезпеки і суспільної депресії? Першої ж ночі у Львові я почув оголошення про повітряну тривогу. Мені й так не спалося. Так що записаний голос радив узяти з собою документи і зійти в бомбосховище. Де те бомбосховище, я не знав – але прихопивши паспорт і гаманці, вийшов у коридор. Праворуч біля мого номера сиділа дівчина, спершись спиною до стіни, і щось клацала в лаптопі. Я поцікавився, чому вона не сходить вдолину. «Я з Харкова, – відповіла. – Достатньо двох перегородок». Залишивши харків’янку, я подався сходами вдолину. На рецепції побачив чотирьох: поляка, хорвата та молодого українського поета зі його дівчиною. За якийсь час молоді люди залишили нас, а наша інтернаціональна трійка – Адам Поморський, Іван Герцоґ та я – залишилися. Розмова про небезпеку прильоту точилася то польською, то українською, то хорватською і навіть англійською. До світанку я вже не міг склепити ока й міркував, що це вже триває тисячу днів.
Згадав варшавську автобусну станцію Warszawa Zachodnia. Поки я чекав на свій рейс, прибували автобуси з України. Через вокзальне приміщення переходили сотні пасажирів. Це було вельми печальне посполите зрушення. Переважно жінки, почасти літні чоловіки і чимало молоді. Вони залишали свою країну, щоби їхні міста чи селища спорожніли. Вони шукають прихистку, вони облаштовуються ким завгодно в Польщі, тільки аби подалі від нічних тривог, прильотів, зустрічей процесій «на щиті». Їхні погляди обмацують перші не зовсім привабливі деталі того варшавського вокзалу, вони вдихають перші чужі запахи, вслухаються у звуки польської мови. Перетин кордону стає для більшості запорукою безпеки і якогось вимріяного затишку, бо тоді внутрішнє калатало тривоги наче сповільнює для них своє маятникове хилитання.
Фестиваль, на який я летів, а потім їхав нічним автобусом, названо «Землею поетів». Ідея Мар’яни Савки чудова! Якщо вдуматися, то Україна – і справді земля поетів. Навіть якщо спишемо щось на метафорику, а щось на символіку. Я подумав також, що наша земля – також земля воїнів, бо війни такі часті гості на наших теренах і так густо скроплено кров’ю наші пшеничні поля, що ми вимушено були і поетами, і воїнами. Поетами, бо хотіли прикрасити наше небо і простір мереживом власної мови, її густиною, в’язкістю, переназвати усе довколишнє і зафіксувати свої відчуття. Ми плекали в наших голосових зв’язках ту, знану з дитинства, мелодику. Ми мацали її нашими ріпавими язиками на смак і запах. Воїнами ми ставали з обов’язку перед небезпекою. Наші поразки і перемоги чергувалися, як голосні й приголосні у наших словах. Фестиваль слухав вишукані вірші, відомі гіти, омузичине читання радіоночі, вибухав сміхом, тусувався по усіх закапелках, тримався за поручні, знимкувався – бо проголосивши землю землею поетів, мусив нею бути.
Я бачив на двірцях, як прощалися з рідними воїни в камуфляжних одностроях, які поверталися, мабуть, з короткотривалих відпусток з наталованими наплечниками, з темними обличчями і глибокими поглядами. Ті погляди були зачинені на тисячі замків, принаймні для мене. Мені подумалося: а що їм до поезії? Там, на передку, в цих осінніх вологих шанцях, заповнених по котики дощовою водою, пописком голодних мишей, вони у просякнутих потом і кров’ю уніформах найменше думають про поезію. Ці вузлуваті чоловіки з селищ і містечок, великих міст та різних частин нашої батьківщини, які заледво пам’ятають кілька рядків з Шевченкового Мені тринадцятий минало та й поезією протягом мирних років не надто переймалися – хіба у них інших клопотів не було? Це вони написали наш великий роман про війну – разом із полоненими в російських військових таборах, безвісти зниклими й покаліченими по шпиталях. Вони кожен день пишуть рядок за рядком разом із вдовами і сиротами, що приходять до паперових зображень своїх загиблих, виставлених по усіх українських містах, аби порозмовляти зі своїми рідними. Так, вони пишуть цей роман разом із ухилянтами, зрадниками, утікачами, прокурорами-інвалідами, розкрадачами державних коштів, корупціонерами, які, чого гріха таїти, також належать, хай не з кращого боку, до цієї війни й до цього довгого тексту про неї. Звісно, що знайдеться хтось, хто потім зв’яже в єдиний сніп і героїв, і боягузів – бо війна, на жаль, справа брудна, так вже воно повелося.
А ви питаєте, коли буде великий роман про війну?
Як же нам, поетам, хотілося б, щоби наші рядки, навіть не рядки, хай пошматовані на літери вірші, долетіли до тьмутараканної росії, де утримуються наші полонені, або щоби їх почули уздовж лінії фронтів мужні захисники, та навіть ті, хто сидить як миш під мітлою по своїх помешканнях, і ті, хто глупої ночі долає карпатські гори у напрямку Румунії, і ті, хто живе з липовими довідками про інвалідність – усі, кого накрила війна, даючи кожному право зробити свій вибір. І поезія нікому, на моє переконання, не зайва. З нею легше дихати і легше приймати смерть. Так-так, калатало внутрішньої тривоги хилитається поміж життям і смертю.
У Тернополі я їхав 11-м тролейбусом. Під’їхала гармошка – з тих, в яких усе проіржавлено й шви металевих з’єднань неоднораз зварено-переварено. Я щоразу сідаю у цей тролейбус під час перебування в Україні, щоби відчути якусь незручність, щоби проїхати повз 11-ту школу, щоби подивитися на знайомі й майже незмінні бамівські урбаністичні пейзажі. І хоча була дев’ята ранку, салон порожній. Єдине, чого немає – то звичної кондукторки з шкіряною сумкою через плече, яка хвацько розштовхувала пасажирів, якщо час пік, і вигукувала: «Оплачуємо проїзд». Цей вислів у її виконанні сповіщав би, що ми повинні оплакати чи цей тролейбус, чи взагалі наше життя. Кидалися у вічі порожні зупинки, незаповнені вулиці. Здавалося, що місто виїхало, забравши само себе невідь-куди. Чомусь такого відчуття у мене не було ні у Львові, ні у Франківську. Може, тому, що в рідному Тернополі я приглядався пильніше до всього? Чи, може, воно справді так спорожніло?
Враз тролейбус різко пригальмував. Протилежною смугою центральної вулиці до нас наближався печальний кортеж «на щиті». У тролейбусі пасажири зірвалися з місць. Печальний кортеж проїхав. Тролейбус продовжив свій рух. На відрізку шляху уздовж ставу стояв жовтий «Богдан», чомусь правим боком приліпившись до міцної статури міського ліхтаря. Усе це оглядали мляві поліцейські, ставши посеред дороги автом з блимаючими мигалками. Над Тернополем висіло низьке листопадове небо. Через годину я повернуся до центру – і вкотре упіймаю себе на думці, що спорожніле місто не знає, що чинити зі мною. На Театральній площі мене зупинили якісь інтерв’юери, які запиталися, чи варто, на мою думку, встановлювати цього року ялинку. «Ех, – пригадав я, – на носі ж Різдво». Я відповів, що не знаю. Інтерв’юерка подякувала мені, і я продовжив свій абсолютно невизначений шлях. До початку мого виступу залишалося кілька годин. Площею нипали голуби. Через Театральну в напрямку залізничного двірця з різних сторін йшли вояки. Дехто у супроводі дружин, дехто сам-один, як палець. Дехто заточуючись, бо бухнув. Я хотів якось зрозуміти це місто, але вона відгородилося від мене війною. «Так тобі й треба, – картав я сам себе. – Нєфіґ було пхатися у світи».
Я тримався, наче за рятівну соломинку, за розмову з мамою.
Ми сиділи на кухні, пили чай. Мама розповідала про свої ревматичні болі в колінах. Ми згадували когось з родини. «Ти так накоротко?» – зітхала мама. «Та якось так», – відповідав я. «А що робитимеш у Польщі?» «Заїду до Любліна». «А міг би ще трохи побути тут?» «Не можу – там на мене чекають». Враз мама, нічого не кажучи, привстала з-за столу і вийшла з кухні. Повернулася з великим конвертом. «Що там?» – поцікавився я. «Фотографії, які вивезла дідової хати». Я висипав з конверта на стіл з десяток різного розміру світлин. І, перебираючи, вдивлявся у знайомі обличчя своїх найближчих. Ці знимки я пам’ятав з дитинства. Дві найдавніші: одна 1960 року, на якій мій дідо у шахтарській робі, поруч з ним – два гірники, вочевидь напарники зі зміни. Друга – з липня 1965 року. Я – на маминих руках. Мені там місяців вісім. «Бачиш, – каже мама, – яка війна?» «Бачу», – відповідаю. Я відчуваю, як нас обох стискає обруч люті за увесь цей гармидер, який коїться з нашою батьківщиною. І чомусь коли я переглядаю ті світлини, відчуття люті посилюється.
А ви кажете: навіщо нам поезія?
Може, для відчуття у грудях калатала люті?
30.11.2024