Чудернацьке дійство з балакучою головою на таці, послужливим скрипалем у жилеті з написом “Я просто виконую накази” на спині, танцівницею на шворці та глядачами, збудженими від очікування анонсованої інтеракції артистів з ними, приїхало зі столиці до Львова лише на один вечір, як пороблено — гелловінський. Хтозна, навмисне чи ні було обрано саме цю дату показу (за день до того перформанс відбувся у Києві), та атмосферної тематичності львівським шанувальникам костюмованого святкування передоДня всіх святих душ безсумнівно додалося.
“Химерні казки пана Шенберґа” зібрали авдиторію здебільшого молоду й спраглу експериментів. Мене особливо інтригували дві речі: обіцяна взаємодія з глядачами та інсценізація творчості Шенберґа. Авангарду я й очікувала.
“Я прокинулася чи це сон про прокидання?”
Про австрійського композитора Арнольда Шенберґа під час дійства не згадують. І взагалі музики звучало небагато. Головне було встигнути усвідомити, що то вона й звучить. Його серійна додекафонія — це незбагненні звукові колажі, немов складені ШІ зі скалок перше розтрощеної на друзки музики в класичному розумінні. Ймовірно щось технологічно схоже відбувалося з ідеєю проєкту, яка виношувалася й визрівала цілих три роки перед тим, як виставу створили: усього за три дні. Надто короткий час для виробництва й відшліфовування цілісного й якісного культурного продукту, та, мабуть, цілком достатньо для вирізьблювання формочки для загравання?
“Самодостатня, самозакохана і самотня”.
На обговоренні перформансу його творці застерігають — не шукайте собі складнощів там, де їх нема. Псевдофілософські (як їх назвав режисер Богдан Поліщук) репліки, озвучені з іронічними, навіть пародійними інтонаціями та істеричними нотками в голосі “балакучої голови” з копицею рудих кучерів повертають глядачів “на землю”, до простого й гуманного: вкрити ковдрою замерзлого чи в якийсь інший спосіб виявити співчуття. Тоді як сама “голова всього” відштовхується від протилежного: “Співчуття іншому ніколи не врятує вашу власну дупу”. Те що цей голос нескладно заглушити, ще на початку дає зрозуміти скрипаль, накривши тацю ковпаком. Та втім звільняє знову: чи то з нудьги, чи зі звички до послужливості.
“Ще й заплатили гроші на вході за цей сумнівний атракціон”.
Загравання з глядачем намагається доходити до межі чи то зневаги, чи й образи. Але самої межі не торкається. Під час інтеракції багато хто сподівався, що “голова” назве саме його номер написаний на папірці, які роздавали глядачам на початку вистави. “Обрані” представники авдиторії називали інший номер — зі списку завдань, які виконує “ґарсон” в червоних велюрових рукавичках (пальці на лівій наполовину зрізані — для торкання струн підвішеної мотузкою до стелі скрипки). Обирання чисел створює ілюзію реальної взаємодії. Ілюзію впливу вибору глядача на перебіг вистави.
Незамінний “Ґарсон” виводить на сцену танцівницю на мотузці-повідку, на якій і демонструється виконання завдань зі списку “Голови”. Дівчина виглядає найближчою до реальності: граційні рухи, горбики вен на голих ступнях, що додають її образу водночас тендітної вразливості й жилавої стійкості. “Ви насправді не прив'язані”, — каже їй “Голова” наприкінці. Шворка й справді більшу частину присутності танцівниці на сцені звисає вільно, поки скрипаль за вказівками Голови обмащує щоки дівчини червоною субстанцією, зав’язує очі червоною стрічкою, годує, розсипає цукерки (хліба і видовищ?), за якими рачкує примотужена танцівниця, жбурляє жменями конфеті, вихлюпує на неї воду — виконує помірно знущальницькі накази. А під кінець пакує скрипку, обирає в залі яскраво вбрану молоду дівчину, виводить на сцену й сідає на її місце. Його роль у цьому перформансі скінчилася. Нагороджена кількома хвилинами уваги залу глядачка виконує останнє співчутливе завдання Голови і 40-хвилинний перформанс завершується.
І власне тоді починається найцікавіша, як на мене, частина. Учасники творчого гурту ходять сценою, вмощуються на кріслах, розмовляють, п’ють “реквізитну” каву та їдять фрукти-декорації зі заразливою невимушеністю. Ледь стримуюся, аби й собі не вхопити яблуко чи гроно винограду.
Автор проєкту і режисер Богдан Поліщук розповів про виникнення ідеї перформансу під час його прогулянки у віденському музеї кілька років тому, про кухню реалізації задуму, отриманий австрійський ґрант і формування команди.
Акім Зварич (у проєкті композитор і перформер) музичну складову базував на імпровізації на теми Шенберґа, себто “створював своє на основі створеного”.
Хореографка Марія Шурхал живе в Австрії, тож її внесок — це осмислення історичних травм австрійського суспільства та кордони співчуття.
Варвара Турта — у показі “безтілесна Голова” — на питання з залу про відсоток експромту в дійстві зазначила його структурованість та організацію: імпровізували виключно в рамках сценарію, тобто мінімально.
Поки охочі спілкувалися з акторами, крізь прочинені двері авдиторії зазирали чиїсь голови в гелловінських масках перевертнів. На вуличній зупинці кілька юних “відьом” обговорювали гуртожитський побут. Контролери в автобусі беземоційно вимагали в костюмованої “нечисті” підтвердження оплати проїзду. Львівські химерні казки відтворювали власні сценарії.
Створено в рамках Лабораторії танцювальної публіцистики від Платформи сучасного танцю.
Фото: Юлія Баір
11.11.2024