За минулу декаду ми пережили кілька важливих електоральних та навколоелекторальних подій, які можуть досить суттєво вплинути на наше життя. Були парламентські вибори в Грузії, президентські у Молдові та США, була урядова криза в Німеччині, яка скоріш за все призведе до позачергових парламентських виборів. Ще відбулися парламентські вибори в Болгарії та Литві, але вони не були для вказаних країн такими ж епохальними, тому ми поки що випустимо їх з уваги.
Отже почнемо аналізувати, як то кажуть, в порядку надходження. Грузинські вибори відбулися 26 жовтня. Надії опозиції та прогресивної громадськості, що на них переможе проєвропейська опозиція, на жаль, не виправдалися. Чи вкрала урядова проросійська «Грузинська мрія» перемогу, чи підкупила грузинів різними дрібними подачками – нині це байдуже. Опозиція фактично змирилася зі своїм програшем. Кілька відносно нечисленних мітингів проетсту погоди не зробили. Так що режим, створений мільярдером Бідзіною Іванішвілі ще більше зацементувався й готовий і наділі бадьоро крокувати проросійським курсом, співаючи при цьому проєвроейських пісень.
Чому для нас є важливим політичний розвиток цієї невеликої кавказької країни? Хоча б тому що наші долі дуже схожі. Саме Грузія своєю Революцією троянд 2003 року продемонструвала нам, як боротися з авторитарною, корумпованою владою. За її зразком ми роком опісля здійснили свою Помаранчеву революцію, а згодом і Євромайдан. Ми брали з грузинів приклад, як проводити реформи, як боротися з корупцією та непотизмом. І те, що Грузія явно відкотилася назад у своєму демократичному й прозахідному розвитку навіює тугу й на нас.
З Молдовою вийшло значно краще. Перемогу здобула проєвропейська президентка Мая Санду. А ще вдалося провести референдум з питання закріплення в Конституції курсу на євроінтеґрацію.
Хоча певний неприємний осад залишився й після молдовських виборів. Адже Санда вдалося переобратися на посаді винятково завдяки голосам діаспори. Якщо ж зважити лише на голосування тих молдован, які залишилися в країні, то перемогу здобув би ставленик проросійської Партії соціалістів Александр Стояноґло.
Але, як то кажуть, головне результат. А результат таки для нас позитивний. Щонайменше ми не отримуємо коло себе ще одну недружню країну, яка й без того в тяжкий для нас час змогла б всадити нам ножа у спину.
Найважливіші ж для нас, українців, вибори відбувалися за океаном – у Сполучених Штатах. Не секрет, що більшість з нас вболівала за кандидатку від Демократичної партії Камалу Гарріс. Бо вона, якщо й відгукувалася про Україну, то лише позитивно. Про нашу перемогу, про підтримку «скільки буде потрібно», про «підступність кривавого злочинця Путіна».
Промови ж її республіканського конкурента Дональда Трампа нас геть не тішили. То він називає Зеленського «гендлярем», то виступає проти військової і фінансової допомоги Україні, то говорить про якісь сумнівні плани припинення війни з необхідність для України змиритися з територіальними втратами. Не дивно, що ми робили ставку на того, хто нам миліший… і прорахувалися. Трамп виграв вибори з вражаючою перевагою.
Тож Зеленський став ледь не першим главою іноземної держави, який привітав американського президента-електа з перемогою. «Вітаю Дональда Трампа з вражаючою перемогою на виборах! Пригадую нашу чудову зустріч із Президентом Трампом у вересні, коли ми детально обговорили стратегічне партнерство між Україною та США, План перемоги і шляхи припинення російської агресії проти України. Я ціную прихильність Президента Трампа до підходу «мир через силу» у глобальних справах. Саме цей принцип може реально наблизити справедливий мир в Україні. Сподіваюся, що ми разом втілимо його в життя. Ми очікуємо на епоху сильних Сполучених Штатів Америки під рішучим керівництвом Президента Трампа. Розраховуємо на подальшу потужну двопартійну підтримку України у Сполучених Штатах», – написав український президент на своїй офіційній сторінці у соцмережі Х.
Зеленський плекає надії, що за президентства Трампа Сполучені Штати не зменшать допомоги Україні, а може навіть, навпаки, наростять. Чи виправдані такі надії? Зараз жоден поважний аналітик не наважиться дати однозначної відповіді. Так, можна проаналізувати останні заяви Трампа щодо України, але всі вони не варті ламаного гроша, адже робилися у ході передвиборчої кампанії й були спрямовані лише на те, щоб заохотити американського виборця «правильно» проголосувати. Як буде чинити Трамп насправді не знає ніхто, навіть його найближчі радники, які нібито репрезентують різноманітні «плани Трампа» щодо втсановлення миру в Україні. Хоча на справді ці плани мають мало спільного як з Трампом, так і з реальним миром. Тому нам залишається лише набратися терпіння й чекати, коли Трамп відбуде інавґурацію і візьметься до реальних справ. Але «миру за 24 години» точно очікувати не варто.
Якщо б перемогла Камала, Гарріс, то приблизно зрозуміло, як би розвивалася ситуація з військовою допомогою Україні. Приблизно так, як і за Джо Байдена. Тобто, ми б отримували зброю й амуніцію в гомеопатичних дозах. Як то кажуть, замало, щоб жити, забагато, щоб вмерти.
А що нас очікує після інавгурації Трампа? Чи може він домовитися з Путним і замутити з ним «Ялту-2»? Не виключено. А може й перевернути, як то кажуть, стіл і, як обіцяв в інтерв'ю The Wall Street Journal завдати ракетного удару по Москві. Зацитуємо Трампа дослівно: «Владімір, якщо ти будеш переслідувати Україну, я вдарю тебе так сильно, що ти навіть не повіриш. Я завдам удару прямо по центру чортової Москви». Я сказав: “Ми друзі. Я не хочу цього робити, але я не маю вибору”».
Таким чином Путін потрапляє в дуже для нього неприємну ситуацію стратегічної невизначеності. За Байдена Кремль міг раз за разом ескалювати ситуацію, а потім торгуватися з Білим домом. Тут вже так не вийде, бо абсолютно невідомо, чого очікувати від нової влади США.
І на завершення – щодо розпаду урядової «світлофорної коаліції» в Німеччині. З одного боку, дуже прикро для України, що такі поважні проблеми виникли в нашого найбільшого європейського спонсора. Така ситуація може створити перебої з наступними поставками до України німецької зброї й амуніції.
З другого боку, ця урядова криза в Німеччині може зіграти й на користь Україні. Адже, скоріш за все, вона призведе до позачергових парламентських виборів. Зважаючи на свіжу соціологію, на цих виборах домінуючу позицію в Бундестазі здобуде Християнсько-демократичний союз (ХДС). Лідер цієї партії Фрідріх Мерц вже приміряється до канцлерського крісла.
Чи покращить ця зміна влади в Німеччині ситуацію з допомогою для України? Так, якщо Мерц має намір виконувати все те, до чого він закликав чинний уряд на чолі з соціал-демократом Олафом Шольцем.
Пригадаймо, як часто ми нарікали на Шольца, що той зволікає з військовою допомогою. То він не наважувався дати гаубиці, то зенітні комплекси, то танки Leopard. Уже понад два роки він вперто відмовляє Києву в його проханні надати нам ракет TAURUS.
Мерц жорстко критикує за це Шольца, виступає за збільшення військової допомоги Україні, надання нам TAURUS-ів і зняття всяких обмежень на використання німецької зброї, зокрема щодо враження військових об’єктів в глибині російської території. Тому існує шанс, що урядова криза обернеться позитивом для України. Хоча невідомо, як насправді діятиме Мерц і його уряд, щойно здобуде владу.
Тому загалом ця електоральна декада хоч і не сприяє особливому оптимізму українців, але й не дає особливих підстав для песимізму. Слідкуватимемо за розвитком ситуації.
