Розмова за розмовою

Якось наприкінці п’ятниці взяла свій новтбук, йдучи в найближчу кав’ярню, щоб по завершенні редакторської роботи почитати щось, так би мовити, для саморозвитку. Тож поклала у наплічник “Картезіанські медитації” Едмунда Гусерля, які позичила в сестри, щоб нарешті ґрунтовно простудіювати феноменологію. Ця книга вже кілька місяців пролежала на моєму письмовому столі, прикрита літературознавчими працями і записниками з різними цитатами й конспектами, які я виписувала під час написання дисертації, а потім готуючись до університетських семінарів зі студентами, і ще кілька місяців книга так само тішила моє око перед сном на комоді біля ліжка, куди останнім часом пірнала після насичених робочих буднів, забуваючи поволі про свою добру звичку ‒ читати перед сном у ліжку, у найсолодші хвилини перед засинанням.

Однак щойно відкривала Гусерля, оминаючи передмову, потрапляла на перший розділ — про Декартові медитації як прообраз філософського самоосмислення — мене одразу охоплювало збентеження. Декарт досі залишався для мене напівшляху до осмислення, як і його “Метафізичні розмисли” напівпрочитаною кілька років назад.

Між сторінками книги Гусерля вловлювала розмови людей за довколишніми столиками. Розмова за розмовою наповнювали простір очевидною безперервністю пізнання — легкого, мов перший літній вітерець. Це пізнання з розмови не викопує глибоку фосу в душі, щоб зрозуміти і залишити пустку, натомість невагомо торкається тонких струн людської душі. В такий спосіб відкривається “ідея очевидності” Гусерля, яка випливає саме з розмови, того, чого найчастіше й найбільше потребуємо. Розмови як такої, яка пливе й пливе як найзвичайніша і найпростіша очевидність у складному багатовимірному і часто зовсім незрозумілому аж до абсурдності світі.

Розмови можуть тривати й продовжуватися, бути відвертими, емоційними, дискурсивними, компромісними, стриманими, випадковими, тривожними, розмови-сварки, розмови-примирення, розмови-пізнання, розмови-відчуження, розмови-забуття, розмови-співпереживання, розмови з розбитим серцем, розмови-камені, розмови-ніжності, поетичні розмови, розмови першої травневої грози, розмови довгих червневих ночей, розмови, що пахнуть цвітом липи, розмови стиглої серпневої ниви, розмови-поцілунки, розмови затяжних осінніх дощів, розмови напередодні Святвечора, розмови-пробудження, розмови-привітання, розмови про війну, розмови-втрати, розмови-прощання...

Мимохіть сама стаю учасницею цих людських розмов за сусіднім столиком — адже чую їх, бачу в них життя, відчуваю у них примирення, і поволі, долаючи внутрішню невпорядкованість, вони заповнюють вирви в невидимому світі людської душі. Невже це можливо? Стільки болю вилікувати лише розмовою? Читаю, що пише Гусерль: “До обґрунтування, яке здійснили одного разу, або до істини, виявленої в цьому обґрунтуванні, за бажанням можна знову повернутися”. Отже, те найкраще і найбажаніше, те добре і благе, що ми змогли відкрити у собі/іншому/світі, залишається з нами назавжди. До істини можна повертатися як до себе додому. І це повернення уможливлює звичайна розмова, яка долає самотність свободою безперервного повернення до якогось початку, до дому твого дитинства, до старого розлогого дерева в саду біля того дому, до потрісканих батьківських рук, які так само щоосені трясуть яблука в тому садку, до троянд, обплетених довкола дому, до маминої усмішки поміж тими трояндами і до усього того, від чого щемить у серці завжди по поверненні.

Повернутися до свого початку і там знайти себе, на тому місці, де щось втратила. Тож наступного дня прокидаюся зі самого ранку, снідаю, п’ю каву, беру той самий наплічник з “Картезіанськими медитаціями” Гусерля і їду на Головний залізничний вокзал, щоб встигнути на свій потяг і зрештою почати подорож до себе.

Усі ті розмови, які ми чуємо чи підслуховуємо, зумисно і випадково, стають уже й нашими розмовами. І ми мимовільно стаємо до них причетними. Усі ті розмови, які не відбулися і, можливо, не мали би відбутися, живуть у нашій свідомості як не прочитана ніким книга. Кажуть, що непрочитаний твір є мертвим твором, який оживає під час першого читання і з кожним наступним проживає свої нові життя. Чи не так само з розмовою? Її ж бо ніхто не запише і не прочитає. У розмови немає досвіду пам'яті. Ми можемо пам'ятати окремі розмови, які щонайсильніше вплинули на наші почуття, але неможливо запам'ятати усі, порахувати їх чи якось класифікувати, позаяк вони постійно продовжуються, не перестаючи.

Ніхто не знає, коли з нами трапиться остання розмова. Чи встигнемо сказати усе те, що хотіли, але не наважувалися чи відкладали до "слушного" моменту. Завжди залишається мовчання, що заховує таїну розмов, які належать тільки нам. Розмови, у яких ми були чесними зі собою чи в яких, навпаки, обманювали себе, розмови, в яких впадали у відчай, розмови-зізнання та розмови-сповіді. У всіх цих розмовах можна бути різними, але й водночас собою. Позаяк розмова не завжди переростає у діалог, то і не завжди потребує глибинного розуміння, – вона лишень повинна відбутися, щоб засвідчити про своє існування. Ми маємо почути, як “щось до нас заговорює” (Г.-Ґ. Ґадамер), себто почути якесь слово, яке дає поштовх до розмови.

Коли людина не знаходить такого співрозмовника, з яким би могла поговорити, то впадає у відчай, бо не кожен наважиться почати розмову із собою, – від цього виникає страх самотности і усамітнення. Тож людина потребує людини.

Чи може в такому разі Бог стати нашим співрозмовником, стати близькою людиною у розмові? У євангельській притчі про уздоровлення слабого при Віфесді до чоловіка, який багато років хворів, будучи прикутий до ліжка, кажучи, що не має людини, яка допомогла б йому опуститися в цілющу купальню, щоб видужати, ‒ прийшов Христос і сказав: “Уставай, візьми ложе своє — та й ходи!” — чим розпочав розмову з ним, ставши такою людиною для хворого чоловіка — Христос заговорив до нього, а той, почувши, “і зараз одужав цей чоловік, і взяв ложе своє — та й ходив” (Ів. 5: 1‒15).

(для ілюстрації використано скульптуру "Переродження" Юрія Мирка)