Танець у зоні війни?

У нижній галереї Палацу Хоткевича того надвечір’я було дуже холодно. І то так, що стояти нерухомо мені було майже нестерпно — коцюбли кінцівки. Тож я витанцювала свій химерний зігрівальний танок, спромігшись ближче до завершення імпрези ненароком розсмішити нашого екскурсовода повторювальними коловими розтираннями кінчика собі холодного носа. Така-от інстинктивна спроба відгукнутися на нагальні потреби власного тіла. Танець в обставинах вже промерзлого, але ще неопалювального сезону. Танець з необхідності прислухатися, почути власну тілесність і зрештою подбати про неї. Адже й про це була ця виставка.

Колекцію світлин, об’єднаних виставкою “Танець у зоні війни?”, відгукнувшись на ідею українського хореографа Віктора Рубана, створили двоє шотландських фотомитців Марія Фалконер і Пол Гілл. Персонажами їх об’єктивів, нараторами і проводирями по ними ж вибраних локаціях зйомок виступили десятеро київських та львівських танцівників, які, крім суто артистичної діяльності, також мають досвід освітньо-тренувально допомоги військовослужбовцям та цивільним методами своєї професії. Не забуваймо, фактично танок — це різновид фізкультури… лікувально, якщо на те пішло.

Я оглядала виставку тричі впродовж її кількатижневого експонування у Львові. Безумовно, передати статикою єдиного кадру ідею танцю кожної й кожного з учасників проєкту було непростим завданням. Передати емоцію, яка торкатиметься споглядачів — значно складніше. Дізнатись претексти, що підштовхнули до і супроводжували створення світлин, ввести в контекст і деталі індивідуальних і спільних елементів “Танцю у зоні війни?” — ось найповніша і найглибша версія проживання виставки. Добре, що завдяки кураторській екскурсії Віктора Рубана на особисті враження від світлин нашаровувалися мотивації авторів.

Найбільше торкнули дві історії танцівниць. Дівчини на звалищі спалених автівок, котра шукає виходу з війни в танець, якїй під час зйомки зустрілася похоронна процесія — принагідний спосіб попрощатися з померлим дядьком, на поховання якого вона не потрапила. Інша — це Христина Шишкарьова з мідного кольору косичками та її “тактична хореографія” як паліативний спосіб не лише терапії для військових, але й можливість завдяки правильному керуванню рухами тіла рятувати в бою власне життя та в спокійніші моменти розслаблятися.

І ще світлина чотирьох перфомерів у незвичних позах на виступах, схожих на чудернацьке перехрестя пішохідних зебр. Віктор Рубан розповів: вони уявляли, ніби поза тими виступами — прірва. Пригадалося, як ми з братом малими ходили, балансуючи, по спинці притуленого до стіни дивана, уявлячи, ніби ми у грі “Форт Буаяр”, телеверсію якої тоді щотижня показували по ТБ.

Танець як процес нанизування рухів в єдиний мистецький елемент з мого життя майже зник — якщо говорити саме про рухи мого тіла. Я так і не навчилася кричати танцем. Плакати танцем. Недавно зрозуміла, що саме тому співи стали для мене основною терапією. Я можу кричати співом. Плакати співом. Сміятися. Шукати й відновлювати зв’язок із власним тілом на іншому рівні, рівні танцю — для мене цей шлях ще попереду. Але те, що танець у зоні війни є і повинен бути, хай він інший, як іншим є усе, що трансформувалося й продовжує підлаштовуватися до умов життя в часі війни.

Хоча виставка загалом справляє враження незавершеної patchwork, об'єктивно не є можливим заперечити її цікавість і корисність як фрагменту в тій непередбачуваній динамічній мозаїці, що не перестає складатися в культурно-мистецькому житті войової України.

Перефразовуючи прес-реліз проєкту, висловлю свою особисту думку: насправді в найнесподіваніший спосіб танець в Україні під час війни постає як потужне мистецьке й соціально-культурне явище в тих численних, знятих просто на лінії фронту імпровізованих відео, де хтось з бійців, можливо, танцює останній раз в житті.

Фото: Юлія Котик, Юлія Баір.

Створено в рамках Лабораторії танцювальної публіцистики від Платформи сучасного танцю.